Постанова

Іменем України

10 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 127/20802/17

провадження № 61-36694св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2018 року у складі судді Вохмінової О. С. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Матківської М. В., Денишенко Т. О., Сопруна В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у вересні 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних, процентів за користування грошовими коштами та збитків, пов`язаних зі знеціненням валюти.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 20 серпня 1998 року між ним та відповідачем укладено договір позики, за яким відповідач отримав грошові кошти у сумі 4 300, 00 дол. США строком на один місяць. У передбачений договором строк відповідач повернув кошти частково, у сумі 300, 00 дол. США, у зв`язку з чим строк позики відстрочено до 23 жовтня 1998 року. Після настання обумовленого строку відповідач повернув грошові кошти усумі 700, 00 дол. США.

Зазначив, що 01 лютого 1999 року між сторонами укладено договір застави на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики на суму 3 300, 00 дол. США, відповідно до якого термін повернення всієї позики встановлено 01 березня 1999 року. У встановлений строк відповідач повернув лише грошові кошти в сумі 50, 00 дол. США.

Зважаючи на наведене, зазначав, що відповідач повернув борг у загальній сумі 1 050, 00 дол. США, залишок боргу складав 3 250, 00 дол. США, у зв`язку з чим рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 14 грудня 1999 року у цивільній справі № 2-942/1999 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 17 940, 00 грн, що еквівалентно станом на 14 грудня 1999 року 3 250, 00 дол. США.

Стверджував, що на момент звернення до суду з цим позовом рішення суду не виконано, відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання, просив стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 373 072, 11 грн, із яких: 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦПК України за період прострочення з 02 березня 1999 року до 26 вересня 2017 року в сумі 1 812, 16 дол. США, що еквівалентно 47 677, 93 грн; проценти за користування позикою відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України в розмірі облікової ставки НБУ за період з 01 січня 2004 року до 26 вересня 2017 року в сумі 9 799, 57 дол. США, що еквівалентно 257 826, 68 грн; збитки, які завдані відповідачем позивачу у зв`язку з невиконанням умов договору позики, що пов`язано із знеціненням валюти на день платежу, в сумі 67 567, 50 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзив на позов не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 квітня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що позивач не довів факт укладення договору, факт передачі грошової суми позичальнику, істотних умов договору позики тощо. Обставини, встановлені рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 14 грудня 1999 року у справі № 2-942/1999, за висновками судів, не підтверджують тих обставин, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, оскільки стосуються іншого договору позики, укладеного з приводу передачі відмінної суми. Також наведені позивачем обставини не підтверджені договором застави від 01 лютого 1999 року, оскільки встановлено, що цей договір укладений з метою виконання зобов`язання за договором позики від 21 серпня 1998 року, а не від 20 серпня 1998 року. Інших доказів виникнення зобов`язань за договором позики від 20 серпня 1998 року позивач не надав.

Суди також зазначили, що докази того, що рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 14 грудня 1999 року у справі № 2-942/1999, копія рукописного тексту якого додана позивачем до позову, набрало законної сили, у матеріалах справи відсутні. Надана позивачем копія рішення суду належним чином не посвідчена.

Надані позивачем суду апеляційної інстанції відповіді Вінницького міського суду Вінницької області від 23 березня 2018 року № 06-14/2-942/1999/91/18 та № 06-14/2-942/1999/92/18, які свідчать про те, що з архіву Замостянського районного суду м. Вінниці на зберігання до архіву Вінницького міського суду Вінницької області не передавалися акти знищення журналів обліку виконавчих документів, виданих судом, журналів вхідної та вихідної кореспонденції, а також цивільних справ за 1999 рік; в підшивці рішень цивільних справ, розглянутих у 1999 році Замостянським районним судом м. Вінниці, зберігається лише оригінал ухвали від 03 січня 2003 року про видачу дубліката виконавчого листа № 2-942/1999, відхилені апеляційним судом, оскільки запити, на які судом надано відповіді, позивачем направлені до суду 14 березня 2018 року, тобто після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у травні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 квітня 2018 року, ухвалити нове рішення про задоволення вимог позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суди:

- не надали належної правової оцінки доводам ОСОБА_1 на обґрунтування заявлених позовних вимог та доказам на їх підтвердження;

- не врахували обставини, встановлені рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 14 грудня 1999 року та ухвалою Замостянського районного суду м. Вінниці від 03 січня 2003 року у справі № 2-942/1999;

- необґрунтовано відхилили доводи заявника про неможливість подання оригіналів договору позики, розписки, оскільки вони були долучені до матеріалів справи № 2-942/1999.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на позов не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що 20 серпня 1998 року між ним та ОСОБА_3 укладений договір позики, згідно з умовами якого відповідач отримав у позивача грошові кошти в позику в сумі 4 300, 00 дол. США. Відповідно до розписки строк позики складав 1 місяць.

Ні договору позики від 20 серпня 1998 року, ні розписки, позивач суду не надав.

На підтвердження укладення між сторонами договору позики позивач надав суду ксерокопію рішення Замостянського районного суду міста Вінниці від 14 грудня 1999 року у справі № 2-942/1999, яким задоволено позов ОСОБА_1 , стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 17 940, 00 грн, що станом на 14 грудня 1999 року еквівалентно 3 250, 00 дол. США, за договором позики від 25 вересня 1998 року. Цим рішенням встановлено, що згідно з договором позики від 25 вересня 1998 року ОСОБА_1 позичив Зайцю О. В. 4 000, 00 дол. США до 25 жовтня 1998 року, а 29 січня 1999 року з метою забезпечення виконання цього договору, який був виконаний частково в сумі 700, 00 дол. США, сторони уклали договір застави на суму 3 300, 00 дол. США, згідно з умовами якого борг підлягав поверненню до 01 березня 1999 року, втім відповідач в обумовлений строк позичальник повернув лише 50, 00 дол. США.

Рішення Замостянського районного суду міста Вінниці від 14 грудня 1999 року у справі № 2-942/1999 належним чином не завірене та не містить відомості про набрання законної сили.

В архіві Вінницького міського суду Вінницької області справа № 2-942/1999 не зберіглася за давністю.

Згідно з відповіддю Замостянського ВДВС м. Вінниці ГТУЮ у Вінницькій області від 29 січня 2018 року № 3801/1524-25/7 виконавчий лист № 2-942/1999, виданий Замостянським районним судом м. Вінниці 29 січня 2003 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 17 940, 00 грн на виконанні у відділі не перебуває. Згідно з даними автоматизованої системи виконавчих проваджень цей виконавчий лист перебував на виконанні у міському відділі ДВС м. Вінниці з 26 лютого 2003 року; стягнень за ним не проводилося. За результатами перевірки журналів загальної кореспонденції та автоматизованої системи виконавчих проваджень цей виконавчий лист станом на 29 січня 2018 року на виконання до відділу не надходив.

Також на підтвердження позовних вимог позивач надав суду копію договору застави від 01 лютого 1999 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , за змістом якого його укладено на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 21 серпня 1998 року.

Інших доказів на підтвердження виникнення зобов`язань відповідача за договором позики від 20 серпня 1998 року позивач суду не надав.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Верховний Суд врахував, що позивач, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги про стягнення 3 % річних, процентів за користування грошовими коштами та відшкодування збитків, стверджував, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором позики від 20 серпня 1998 року.

В оцінці необхідності встановлення виникнення правовідносин з договору позики від 20 серпня 1998 року Верховний Суд врахував, що позовні вимоги у справі, яка переглядається, є похідними від основної вимоги про погашення заборгованості за договором, а тому такі обставини підлягають доказуванню та встановленню судом.

Відповідно до статей 374 375 ЦК Української РСР (чинного на момент укладення за твердженням позивача договору позики) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей. Договір позики на суму понад п`ятдесят карбованців повинен бути укладений у письмовій формі.

Аналіз наведених норм матеріального права дають підстави для висновку, що договір позики мав бути укладений у письмовій формі.

Судами першої та апеляційної інстанцій за результатами оцінки зібраних у справі доказів не встановлено укладення 20 серпня 1998 року договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , позивач не надав суду ані оригінал, ані завірену копію цього договору. Також такі обставини не встановлені рішенням суду, яке б мало преюдиціальне значення у справі, яка переглядається.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як встановлено судами, позивач не надав належним чином завіреної копії рішення суду з відміткою про набрання ним законної сили, у якому б були встановлено факт укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також наявність непогашеної заборгованості за цим договором позики.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджає про наслідки вчинення або невчиненняпроцесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків.

Оцінюючи правомірність постановлених у справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд у своїх висновках керується тим, що, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди були зобов`язані власні процесуальні дії належним чином обґрунтувати (мотивувати), враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, при цьому обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов`язковим за таких обставин та за таких умов.

Вирішуючи заявлені позовні вимоги, суди надали оцінку зібраним у справі доказам, а також доводам позивача, за результатами чого дійшли висновків про недоведеність позовних вимог.

Верховний Суд виходив з того, що суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши переконання про недоведеність позовних вимог, діяли у межах загальних засад цивільного судочинства, а тому зробили правильні та обґрунтовані висновки про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги зводяться до тверджень про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що виявилось у неправильній оцінці доказів на предмет їх належності та допустимості.

Відповідно до застереження, викладеного у частині першій статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Втім, це правило не позбавляє Верховний Суд повноважень, здійснюючи перевірку дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вирішувати, чи є докази, досліджені цими судами, допустимими та належними, а також чи є вони носіями доказової інформації, що має істотне значення для правильного вирішення спору між сторонами.

Враховуючи наведене, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко