Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 127/29655/13-ц

провадження № 61-18492св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 11 жовтня

2021 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст заяви

У квітні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою про поворот виконання рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та відшкодування витрат на утримання майна.

Заява мотивована тим, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 грудня 2014 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та відшкодування витрат на утримання майна.

В період перебування справи в суді апеляційної інстанції позивач звернула рішення суду від 12 грудня 2014 року до примусового виконання. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 25 січня 2017 року рішення місцевого суду скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено. Питання про поворот виконання рішення не вирішувалось. Крім того,

12 серпня 2019 року Верховним Судом було винесено постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення апеляційного суду Вінницької області від 25 січня 2017 року залишено без змін, у зв`язку з чим наявні підстави для повороту виконання рішення у вигляді вчинених виконавчих дій.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 26 червня

2020 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про поновлення строку на подання заяви про поворот виконання рішення відмовлено. Заяву

ОСОБА_2 про поворот виконання рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та відшкодування витрат на утримання майна залишено без розгляду.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 26 червня 2020 року скасовано і направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 22 лютого

2021 року заяву про поворот виконання рішення залишено без розгляду.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 24 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 22 лютого

2021 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня

2021 року в задоволенні клопотання представника заявника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про зупинення провадження відмовлено. Клопотання представника заінтересованої особи ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про залишення заяви про поворот виконання рішення без розгляду задоволено.

Заяву про поворот виконання рішення у цивільній справі № 127/29655/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та відшкодування витрат на утримання майна залишено без розгляду.

Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 03 грудня 2002 року ОСОБА_2 визнано безвісно відсутньою, тому представництво за наданою заявником довіреністю є неможливим. Суд дійшов висновку, що заяву про поворот виконання рішення подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (пункт 2 частини першої статті 257 ЦПК України), що є підставою для залишення відповідної заяви без розгляду.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 оскаржив її в апеляційному порядку.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2021 року повернуто особі, яка її подала.

Повертаючи на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 357 ЦПК Україниапеляційну скаргу особі, яка її подала, апеляційний суд виходив з того, що апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, оскільки ОСОБА_3 не надано суду належних доказів на підтвердження повноважень представляти інтереси ОСОБА_2 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У листопаді 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 -

ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2021 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2021 року у відкритті касаційного провадження в частині оскарження ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2021 року відмовлено. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу до апеляційного суду.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення апеляційної скарги з підстав неналежного оформлення довіреності заявника без врахування положень Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10 листопада 1994 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що вказана цивільна справа розглядається судами з грудня 2013 року і за цей час ОСОБА_2 тричі уповноважувала ОСОБА_3 представляти інтереси в судах різних інстанцій відповідними довіреностями.

Вказував, що на підставі Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня

1993 року, ратифікованої від 10 листопада 1994 року, апостиль на документи, що видані в Російській Федерації, не вимагається Україною.

Крім того, Гаазька Конвенція від 05 жовтня 1961 року (далі - Конвенція 1961 року) передбачає проставлення апостилю для країн-учасниць та дозволяє не проставляти апостиль для Російської Федерації.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не подано.

Разом з тим, у січні 2022 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження, яке мотивовано тим, що оскільки рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 03 грудня 2002 року

ОСОБА_2 визнано безвісно відсутньою, тому представництво за наданою заявником довіреністю припинено. ОСОБА_3 не підтвердив свої повноваження представляти у Верховному Суді інтереси ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду від 11 жовтня

2021 року не відповідає.

Згідно із частиною першою статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Пунктом 1 частини першої статті 62 ЦПК України визначено, що повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені, зокрема, довіреністю фізичної або юридичної особи.

Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою (частина друга статті 62 ЦПК України).

Частиною дев`ятою статті 62 ЦПК України встановлено, що довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про міжнародне приватне право» порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про міжнародне приватне право», документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні у разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Повертаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд виходив з того, що на підтвердження своїх повноважень представника ОСОБА_3 надано суду копію довіреності від 26 жовтня 2020 року 67 АА 1486851, якою уповноважено ОСОБА_3 представляти інтереси ОСОБА_2 , в тому числі на подачу апеляційної скарги, проте вказана довіреність не містить інформації щодо проставлення апостиля компетентним органом Російської Федерації, яка також є країною-учасницею Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів.

Крім того, вказана вище довіреність не містить жодних відміток (засвідчень) її легалізації на території України, через консульство, відповідно до Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України від 04 червня 2002 року № 113.

Отже, апеляційний суд вважав, що ОСОБА_3 не надано суду належних доказів на підтвердження повноважень представляти інтереси

ОСОБА_2 , в тому числі з правом на подання апеляційної скарги.

Конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, згода на обов`язковість якої надана Законом України

від 10 січня 2002 «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів», набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року.

Відповідно до статті 3 вказаної Конвенції 1961 року єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Разом з тим, цією ж статтею Конвенції 1961 року передбачено, що однак дотримання згаданої в попередній частині формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила або практика, що діють в державі, в якій документ представлений, або угода між двома чи декількома договірними державами, відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації.

Відповідно до статті 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифікованої від 10 листопада 1994 року, документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.

Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду цієї справи

ОСОБА_3 надавав копії таких довіреностей на підтвердження здійснення представництва ОСОБА_2 :

- від 03 листопада 2011 року, посвідчену нотаріусом Смоленського міського нотаріального округу Худоерко А. О., зареєстровану в реєстрі за № 1с-1132, строком на три роки (а. с. 46, т. 1);

- від 29 грудня 2014 року 67 АА 0758815, посвідчену нотаріусом Смоленського міського нотаріального округу Худоерко А. О., зареєстровану в реєстрі за № 1-3887, строком на п`ять років (а. с. 238, т. 1);

- від 26 листопада 2019 року 67 АА 1486851, посвідчену Толмаченко А. О. , тимчасово виконуючою обов`язки нотаріуса Смоленського міського нотаріального округу Худоерко А. О., зареєстровану в реєстрі за № 67/32-н/67-2019-3-957, строком на п`ять років (а. с. 233, т. 3).

Таким чином, на протязі дев`яти років (з 2011 по 2019 рік) ОСОБА_2 уповноважувала ОСОБА_3 представляти її інтереси, в тому числі, у всіх судах судової системи України, та останній користувався такими права і був допущений представляти її інтереси у судах всіх інстанцій, про що свідчать протоколи судових засідань, надані ним клопотання та скарги, які були прийняті судами.

Апеляційний суд вказаного не врахував, не звернув уваги, що відповідно до статті 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_3 не надано суду належних доказів на підтвердження повноважень представляти інтереси ОСОБА_2 , в тому числі з правом на подання апеляційної скарги, та повернув апеляційну скаргу особі, яка її подала.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження

Клопотання обґрунтовано тим, що рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 03 грудня 2002 року ОСОБА_2 визнано безвісно відсутньою, тому представництво за наданою заявником довіреністю припинено. Вважає, що ОСОБА_3 не підтвердив свої повноваження представляти у Верховному Суді інтереси ОСОБА_2 .

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової падати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року у справі № 225/1297/17 (провадження № 61-3902св18) зазначено, що «безвісна відсутність - це посвідчення в судовому порядку тривалої відсутності фізичної особи в місці її постійного проживання за умов, що не вдалося встановити місця її знаходження (перебування). При визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місце знаходження у цей час неможливо, причому вказана презумпція має спростовний характер.

Аналогічний висновок викладений і у постановах Верховного Суду

від 05 лютого 2020 року у справі № 756/17293/17 (провадження № 61-16093св19) та від 06 травня 2020 року у справі № 760/3112/16-ц (провадження № 61-48362св18).

Визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою є за своєю природою юридичними фікціями, оскільки незважаючи на формально-юридичне визнання відповідних фактів (безвісна відсутність, зникнення безвісти за обставин, що загрожували смертю, тощо) відповідна фізична особа може бути учасником цивільних правовідносин, не зазнаючи при цьому обмежень правового статусу.

Як вбачається з матеріалів справи, касаційна скарга підписана представником відповідача на підставі нотаріально посвідченої довіреності.

При посвідчені довіреності тимчасово виконуючою обов`язки нотаріуса Смоленського міського нотаріального округу Толмаченко А. О. встановлено особу, яка її підписала, а саме ОСОБА_2 , та її дієздатність.

Таким чином, відповідач скористався наданим йому законом правом участі в судовому процесі через представника, у зв`язку із чим відсутні підстави для закриття касаційного провадження.

Згідно з практикою ЄСПЛ у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та рішення у справі «Гофман проти Німеччини»

від 11 жовтня 2001 року).

ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Україна, як учасниця зазначеної Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Апеляційний суд наведеного не врахував, внаслідок чого формально позбавив заявника права на апеляційне оскарження судового рішення, як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, оскаржувана ухвала апеляційного суду від 11 жовтня

2021 року постановлена з порушенням вищенаведених норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання про повернення апеляційної скарги, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.

У частині четвертій статті 406 ЦПК України визначено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а тому ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до апеляційного суду.

Керуючись статтями 400 406 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року скасувати, справу направити для розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович