Постанова

Іменем України

15 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 127/5038/19

провадження № 61-15977св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Вінницька центральна районна клінічна лікарня» Вінницької районної ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Вінницька центральна районна клінічна лікарня» Вінницької районної ради на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 травня 2019 року в складі судді Антонюка В. В. і постанову Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2019 року в складі колегії суддів: Оніщука В. В., Медвецького С. К., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Вінницька центральна районна клінічна лікарня» Вінницької районної ради (далі - КНП «Вінницька ЦРКЛ»), просила визнати незаконним і скасувати наказ КНП «Вінницька ЦРКЛ» від 15 січня 2019 року № 56-к/тр про звільнення ОСОБА_1 ; поновити її на попередньому місці роботи на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом, 0,25 посади) поліклінічного відділення Вінницької центральної районної лікарні Вінницької області; стягнути з КНП «Вінницька ЦРКЛ» середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16 січня 2019 року по день прийняття рішення, витрати на правову допомогу в розмірі 4 610,40 грн, моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн; рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення заробітку за час вимушеного прогулу допустити до негайного виконання.

Позов мотивований тим, що 20 грудня 2018 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області по справі № 127/15947/18 було частково задоволено її позов до КНП «Вінницька ЦРКЛ» про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди, визнано незаконним і скасовано наказ Вінницької центральної районної клінічної лікарні від 25 травня 2018 року № 290-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 статті 40 КЗпП України»; поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом, 0,25 посади) поліклінічного відділення Вінницької центральної районної клінічної лікарні Вінницької області; стягнуто з Вінницької центральної районної клінічної лікарні на користь ОСОБА_1 8 524,26 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01 червня 2018 року по 20 грудня 2018 року включно та стягнуто 1 000,00 грн моральної шкоди; в іншій частині позовних вимог відмовлено. В частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць рішення суду допущено до негайного виконання.

29 грудня 2018 року позивач звернулася до відповідача із заявою про поновлення на роботі. Відповідачем дана заява отримана 03 січня 2019 року.

04 січня 2019 року позивач отримала лист № 9 за підписом головного лікаря КНП «Вінницька ЦРКЛ» ОСОБА_4 про поновлення її на роботі з 15 січня 2019 року.

Не зважаючи на рішення суду про негайне виконання в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, її було поновлено на роботі лише з 15 січня 2019 року, а в частині виплати середнього заробітку рішення суду виконано 31 січня 2019 року, лише після звернення до виконавчої служби.

15 січня 2019 року головним лікарем КНП «Вінницька ЦРКЛ» ОСОБА_4 видано новий наказ N 56-к/тр про звільнення ОСОБА_1 і переведення ОСОБА_2 .

Позивач зазначає, що згідно з частиною першою вищезазначеного наказу ОСОБА_1 , лікаря-стоматолога-терапевта поліклінічного відділення, працюючу за сумісництвом, вирішено звільнити з 15 січня 2019 року з 0,25 посади на підставі пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінфіну України від 28 червня 1993 року № 43, статті 7, частина четверта статті 43-1 КЗпП України, у зв`язку із переведенням основного працівника ОСОБА_2 на 0,75 посади лікаря-стоматолога-терапевта.

Відповідно до пункту 2 значеного наказу ОСОБА_2 переведено на 0,75 посади лікаря-стоматолога-терапевта поліклінічного відділення з 16 січня 2019 року.

Позивач вважає вищезазначений наказ від 15 січня 2019 року № 56-к/тр незаконним, таким, що порушує її законні права та інтереси, гарантовані їй Конституцією України та законодавством про працю.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано незаконним і скасовано наказ КНП«Вінницька центральна районна клінічна лікарня» № 56-к/тр від 15 січня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з підстав пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінфіну України від 28 червня 1993 року № 43, статті 7, частини четвертої статті 43-1 КЗпП України і переведення ОСОБА_2 , поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом, 0,25 посади) поліклінічного відділення Вінницької центральної районної лікарні, стягнуто з КНП «Вінницька ЦРКЛ» на користь ОСОБА_1 4 322,16 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 16 січня 2019 року по 02 травня 2019 року включно (сума визначена без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів), 5 000,00 грн моральної шкоди, вирішено питання розподілу судових витрат. У частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення на її користь з КНП «Вінницька ЦРКЛ» середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць рішення суду допущено до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що КНП «Вінницька ЦРКЛ» не є державним підприємством, тому до спірних правовідносин пункт 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, не може бути застосований і прийняття працівника на роботу, який не є сумісником, не могло бути самостійною правовою підставою для звільнення позивача.

Враховуючи те, що єдиною підставою звільнення ОСОБА_1 стало прийняття ОСОБА_2 на посаду лікаря-стоматолога-терапевта за основним місцем роботи, таке звільнення не можна визнати законним.

Також, судом встановлено, що наказ №56-к/тр від 15 січня 2019 року, а саме абз. 2, містить посилання на те, що 15 січня 2019 року надійшла заява ОСОБА_2 про переведення його на 0,75 посади лікаря-стоматолога-терапевта з 16 січня 2019 року.

Переведення на посаду, та прийняття на посаду не є тотожним поняттям, а тому також слугує підставою для скасування наказу від 15 січня 2019 року № 56-к/тр.

Вирішуючи питання щодо виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд враховує рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 грудня 2018 року, яким встановлено, що відповідно до довідки Вінницької центральної районної клінічної лікарні Вінницької області від 18 вересня 2018 року № 458 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 60,03 грн.

Кількість робочих днів за період з 15 січня 2019 року до 02 травня 2019 року включно, коли ОСОБА_1 перебувала в стані вимушеного прогулу, становила 72 робочих дні. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає виплаті, становить 4 322,16 грн (60,03 грн. на день х 72 робочі дні).

Виходячи із засад розумності та справедливості, необхідно відшкодувати позивачеві ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 грн, що є обґрунтованою компенсацією за її незаконне звільнення з КНП «Вінницька ЦРКЛ», враховуючи лише часткову втрату нею життєвих зв`язків у професійній сфері та необхідність незначних додаткових зусиль для організації свого життя у зв`язку з втратою роботи з огляду на те, що ОСОБА_1 працювала за сумісництвом.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2019 року апеляційну скаргу КНП «Вінницька ЦРКЛ» залишено без задоволення, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 травня 2019 року залишено без змін, стягнуто з КНП «Вінницька ЦРКЛ» на користь ОСОБА_1 2 305,20 грн судових витрат за надання професійної правничої допомоги.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки КНП «Вінницька ЦРКЛ» не є державним підприємством, то до спірних правовідносин Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій не може бути застосовано та прийняття працівника на роботу, який не є сумісником, не могло бути самостійною правовою підставою для звільнення позивача.

Відповідно до статті 43-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) звільнення сумісника можливе виключно у випадку прийняття на роботу іншого працівника, який не є сумісником. Переведення на посаду та прийняття на посаду не є тотожними поняттями. В даному випадку роботодавцем не прийнято на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а переведено працівника цієї ж лікарні на 0,75 посади лікаря-стоматолога-терапевта.

Безпідставними є доводи відповідача про те, що судом першої інстанції неправильно визначено розмір суми, що підлягає стягненню як середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки середній заробіток виплачується за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Вирішуючи питання щодо виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції врахував рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 грудня 2018 року, яким встановлено на підставі довідки Вінницької центральної районної клінічної лікарні Вінницької області від 18 вересня 2018 року № 458, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 60,03 грн. Кількість робочих днів за період з 15 січня 2019 року до 02 травня 2019 року включно, коли ОСОБА_1 перебувала в стані вимушеного прогулу, складала 72 робочих дні. Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає виплаті, дорівнює 4 322,16 грн (60,03 грн на день х 72 робочі дні).

Необґрунтованими визнані доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно стягнув з відповідача на користь позивача моральну шкоду, оскільки позивачем не зазначено, в чому полягає шкода та якими неправомірними діями відповідача її заподіяно.

Стягуючи з відповідача на користь позивача суму завданої моральної шкоди, суд врахував факт порушення з боку відповідача трудових прав позивача, застосувавши статтю 237-1 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

19 серпня 2019 року КНП «Вінницька ЦРКЛ» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 травня 2019 року і постанову Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2019 року, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою КНП «Вінницька ЦРКЛ».

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального права, а саме, не застосоване Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затверджене спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43. Мотивами незастосування судами цього Положення зазначено те, що воно поширюється лише на державні підприємства. Проте зазначене Положення має бути застосовано до всіх підприємств, що фінансуються з бюджетів всіх рівнів, тобто і до комунальних підприємств. Судами не враховані доводи відповідача щодо цього, які він викладав у відзиві на позов з посиланням на постанову Верховного Суду, зокрема, висновку, зробленого Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 592/11917/17, а саме:

1) відповідно до пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами;

2) звільнення сумісників у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.

3) робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій»і Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом;

4) вказані нормативно-правові акти регулюють питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, отже, їх дія поширюється на комунальні заклади, утворені органом місцевого самоврядування, та комунальні установи, організації, що фінансуються з бюджету.

Докази фінансування відповідача з бюджету надані суду відповідачем.

Судами не надано оцінки наказу головного лікаря КНП «Вінницька ЦРКЛ», яким внесено зміни до наказу 15 січня 2019 року № 56-к/тр та ОСОБА_1 звільнено із суміщуваної посади у зв`язку із прийняттям на звільнену посаду основного працівника ОСОБА_2 відповідно до поданої ним заяви. На підтвердження цього факту відповідач надав наказ від 13 березня 2019 року № 182-к/тр і заяву ОСОБА_2 від 15 січня 2019 року.

Суд неправомірно стягнув моральну шкоду з відповідача в розмірі 5 000,00 грн, оскільки в позовній заяві позивач не зазначила в чому полягає така шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується. Тобто саме позивач мав обґрунтувати заподіяння моральної шкоди.

Під час розгляду справи позивач також не навела міркувань, з яких вона виходила, визначаючи розмір моральної шкоди в сумі 10 000,00 грн. Стягуючи моральну шкоду, суд також не зазначив, які саме докази та аргументи були взяті судом до уваги при визначенні моральної шкоди у розмірі, більшому за визначений розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу (4 322,00 грн) та більшому в 5 разів розміру місячної зарплати позивача. Суд не навів мотивів, чому така сума є відповідним і є справедливим відшкодуванням.

Суд поновив позивача у неіснуючій організації - на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом 0,25 посади) поліклінічного відділення Вінницької центральної лікарні Вінницької області. На заяву відповідача про роз`яснення рішення в цій частині суд в ухвалі від 15 травня 2019 року зазначив, що рішення суду не може бути змінено судом в порядку його роз`яснення, а питання, які ставить заявник, можуть бути лише предметом оскарження до вищестоящого суду.

Суд, приймаючи ухвалу 27 травня 2019 року за заявою представника позивача про виправлення описки в резолютивній частині рішення, фактично його змінив і вийшов за межі позовних вимог, оскільки представник позивача в позовній заяві просив «поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом 0,25 посади) поліклінічного відділення Вінницької центральної лікарні Вінницької області» та не скористався правом внести зміни та уточнення до позову.

Суди неповністю з`ясували обставини, що мають значення для справи, не навели мотивів, з яких вони не застосували до спірних правовідносин статтю 233 КЗпП України, проігнорувавши аргументи із заяви представника позивача щодо застосування строків позовної давності з підстав пропущення позивачем строку звернення до суду.

Позивач оскаржує наказ, який вона отримала 15 лютого 2019 року. Перебіг строку для звернення з позовом до суду розпочався 16 лютого та закінчився 16 березня 2019 року, а позовна заява подана до суду 19 березня 2019 року. Докази надсилання позову до суду поштовим зв`язком у справі відсутні.

Позивач не подавала заяву про поновлення строку подачі позову. Суд не перевіряв і не обговорював причини пропуску зазначеного строку, не навів мотивів його поновлення.

Апеляційний суд зазначеним обставинам також не дав належної правової оцінки.

В апеляційній скарзі відповідач не наводив доводів щодо неправильного обрахування розміру середнього заробітку. Проте апеляційний суд розглянув дане питання з власної ініціативи та неналежним чином.

Апеляційний суд помилково відніс трудову справу до тих, в яких визначається ціна позову, та до малозначних справ, позбавив відповідача права на касаційне оскарження, зазначивши, що постанова апеляційного суду є остаточною та оскарженню не підлягає.

Позиції інших учасників

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Також просила стягнути з відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 2 305,20 грн.

Відзив мотивований тим, що в листі Міністерства соціальної політики України від 28 жовтня 2016 року № 401/06/186-16, в якому зазначено, що Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, виходячи з його назви, поширюється на працівників державних підприємств, установ і організацій. При цьому не зазначено про вплив джерела фінансування на застосування цього Положення.

Отже, Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій не поширюється на комунальні підприємства.

Довідка щодо джерела фінансування відповідача, видана самим відповідачем, тому не повинна враховуватися, адже відповідач може видавати документи будь-якого змісту.

Суди правильно не взяли до уваги внесені головним лікарем зміни до наказу про звільнення позивача, оскільки порушення мало місце саме в момент видання наказу про звільнення, що відбулося 15 січня 2019 року. З касаційної скарги також слідує, що ОСОБА_2 звернувся із заявою до відповідача про своє переведення 16 січня 2019 року, а позивач була звільнена 15 січня 2019 року, що підтверджує безпідставність звільнення позивача.

Доводи про необґрунтованість стягнення моральної шкоди спростовуються позовною заявою, що містить відповідне обґрунтування. Крім того, відповідно до статті 237-1 КЗпП України підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення трудових прав працівника, що призвів до його моральних страждань і втрати нормальних життєвих зв`язків. Компенсація моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища шляхом поновлення працівника.

Має бути враховано практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Конституційного Суду України, зокрема, рішення від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, що передбачає право потерпілого від злочину на справедливе відшкодування.

ЄСПЛ у справі «Тома проти Люксембург», «Надбала проти Польщі» зазначив про те, що у разі незаконного звільнення працівника є доведеним факт заподіяння моральної шкоди.

Щодо застосування статті 233 КЗпП України позивач зазначає, що відповідачем у судових засіданнях не подавалося клопотання про застосування строку позовної давності.

Щодо доводів касаційної скарги про вихід апеляційним судом за межі доводів касаційної скарги позивач зазначає, що апеляційний суд не обмежений такими доводами відповідно до частини 4 статті 269 ЦПК України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною першою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги.

Фактичні обставини, встановлені судом

Наказом Вінницької центральної районної клінічної лікарні від 04 січня 2019 року № 45-к/тр «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 та виплату середнього заробітку в межах платежу за один місяць» у зв`язку з реорганізацією Вінницької центральної районної клінічної лікарні шляхом перетворення 28 грудня 2018 року в КНП «Вінницька ЦРКЛ» ОСОБА_1 поновлено на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом) на 0,25 посади поліклінічного відділення КНП «Вінницька ЦРКЛ» з 15 січня 2019 року.

Відповідно до наказу КНП «Вінницька ЦРКЛ» від 15 січня 2019 року № 56-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 і переведення ОСОБА_2 » ОСОБА_1 , лікаря-стоматолога-терапевта поліклінічного відділення, працюючу за сумісництвом, звільнено 15 січня 2019 року з 0,25 посади на підставі пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінфіну України від 28 червня 1993 року № 43, статті 7, частини четвертої статті 43-1 КЗпП України в зв`язку із переведення основного працівника ОСОБА_2 на 0,75 посади лікаря-стоматолога-терапевта.

Підставою звільнення ОСОБА_1 стало переведення ОСОБА_2 за його заявою від 15 січня 2019 року на посаду лікаря-стоматолога-терапевта за основним місцем роботи.

Відповідно до довідки Вінницької центральної районної клінічної лікарні Вінницької області від 18 вересня 2018 року № 458 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 60,03 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами.

Звільнення сумісників у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка передбачає, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках, зокрема, звільнення з суміщуваної роботи у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв`язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством.

Робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.

Зазначені нормативно-правові акти регулюють питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, отже, їх дія поширюється на комунальні заклади, утворені органом місцевого самоврядування, та комунальні установи, організації, що фінансуються з бюджету. Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 16 березня 2020 року справа №415/6914/17, провадження № 61-38121св18, від 12 лютого 2020 року в справі № 607/13528/18, провадження № 61-12081св19, від10 квітня 2019 року, справа №592/11917/17, провадження №61-37556св18, від 23 квітня 2018 року у справі № 640/569/17, провадження № 61-6529св18.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку, що Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, поширюється лише на державні підприємства, установи і організації, до яких відповідач у справі не належать, а тому зазначене Положення не може застосовуватися до спірних правовідносин.

Відповідач як комунальне підприємство, отримує фінансування з районного бюджету, що підтверджується лімітними довідками про бюджетне асигнування та кредитування на 2019 рік, виданими Вінницькою районною державною адміністрацією, а також довідкою, виданою Вінницькою районною державною адміністрацією від 22 березня 2019 року № 01-33/687.

Судами встановлено, що позивач працювала в КНП «Вінницька ЦРКЛ» на посаді лікаря-стоматолога-терапевта (за сумісництвом, 0,25 посади) та була звільнена в зв`язку з прийняттям на цю посаду ОСОБА_2 , який не є сумісником.

Відповідно до пункту 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, звільнення з роботи за сумісництвом провадиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв`язку з особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.

Таким чином, при звільненні позивача дотримано вимоги чинного трудового законодавства, а тому відсутні підстави для поновлення її на роботі.

Правильно встановивши фактичні обставини справи, судами попередніх інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права, з огляду на що касаційна скарга підлягає задоволенню.

У зв`язку з тим, що основна вимога про поновлення на роботі не підлягає задоволенню, відсутні правові підстави для задоволення похідних від неї вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не враховано порушення позивачем строку звернення до суду з позовною заявою про звільнення та неврахована заява відповідача про це, колегія суддів Верховного Суду зауважує наступне.

28 березня 2019 року відповідач подав заяву в порядку статті 182 ЦПК України про застосування наслідків спливу позовної давності, зазначаючи, що оспорюваний наказ про звільнення позивач отримала 15 січня 2019 року, а з позовом звернулася з порушенням місячного строку, а саме - 19 лютого 2019 року. На цій підставі відповідач просив відмовити в задоволенні позову.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Таким чином, перебіг строку звернення до суду починається у разі розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Статтею 234 цього ж Кодексу встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Встановлені статтями 228 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Оскаржувані судові рішення не містять висновків, які стосуються дотримання позивачем строків звернення до суду.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів дати вручення наказу про звільнення або трудової книжки.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Крім того, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на їх необґрунтованість.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, усунувши описку в резолютивній частині рішення щодо назви підприємства, на яке має бути поновлено позивача, є безпідставними.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо внесення або відмови у внесенні виправлень у рішення.

Проте, подаючи апеляційну та касаційну скаргу, відповідач не оскаржував ухвалу Вінницького міського суду про усунення описки від 27 травня 2019 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Судами попередніх інстанцій правильно встановлені фактичні обставини справи щодо звільнення позивача, проте неправильно застосовані норми матеріального права з приводу звільнення позивача, що підлягали застосуванню, з огляду на що, касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд ухвалює нове рішення, він проводить новий розподіл судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки позивач звільнений від спати судового збору в справах про поновлення на роботі, а відповідач сплатив судовий збір у розмірі 2 835,45 грн за подання апеляційної скарги та 4610,40 грн за подання касаційної скарги, а загалом - 7 445,85 грн, то зазначенні судові витрати повинні бути компенсовані за рахунок держави у порядку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України № 590 від 27 квітня 2006 року «Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави».

Керуючись статтями 141, 400 409 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Вінницька центральна районна клінічна лікарня» Вінницької районної ради задовольнити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 травня 2019 року і постанову Вінницького апеляційного суду від 18 липня 2019 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про скасування наказу Комунального некомерційного підприємства «Вінницька центральна районна клінічна лікарня» від 15 січня 2019 року № 56-к/тр про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Понесені Комунальним некомерційним підприємством «Вінницька центральна районна клінічна лікарня» Вінницької районної ради судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг у розмірі 7 445,85 грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов