Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 129/588/18

провадження № 61-1577св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року у складі судді Науменка С. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суд із позовом до ОСОБА_2 про захист права на користування житловим будинком шляхом вселення.

У липні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 не володіє правом власника будинку за адресою АДРЕСА_1 , оскільки згадане житлове приміщення є спадщиною від його покійної матері ОСОБА_3 , яка склала заповіт на свою сестру ОСОБА_2 щодо усієї спадщини через конфліктність сина та його неповагу до неї, незаконно користується частиною її майна, зокрема, домовою книгою шляхом її викрадення при житті матері.

Рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 13 листопада 2015 року відмовлено в задоволені уточнених позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення нікчемності заповіту, складеного ОСОБА_3 27 вересня 2012 року та посвідченого державним нотаріусом Гайсинської нотаріальної контори Кобилянською О. А., зареєстрованого в реєстрі за № 1-1650.

Вказувала, що ОСОБА_1 з 13 листопада 2012 року не проживає у вказаному житловому будинку, не цікавиться ним та не бере участі у його догляді, ремонті, а, навпаки, допускає його руйнування, в оплаті комунальних послуг участі не приймає, тобто припинив виконувати обов`язки як член сім`ї, передбачені статтею 64 ЖК України, а реєстрація його проживання у цьому будинку перешкоджає їй реалізувати в повному обсязі право власності на житловий будинок і не може бути підставою для його вселення і користування житловим будинком.

Добровільно вирішити питання про зняття з реєстрації місця проживання відповідач не бажає, тому вона змушена звернутися до суду задля захисту своїх прав.

Враховуючи наведене просила суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням в будинку по АДРЕСА_2 .

Ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області від 08 липня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист права на користування житловим будинком та зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом вселення залишено без розгляду.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року у складі судді Науменка С. М. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не надано доказів прийняття спадщини, а отже вона не є власником будинку.

При цьому місцевим судом вказано, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого, за обставинами цієї справи, позивачем не доведено. Таким чином, виходячи з принципів розумності, виваженості та справедливості, суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог та про відсутність існування правових підстав для їх задоволення.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року у даній справі змінено, виключено з її мотивувальної частини посилання суду першої інстанції на відсутність доказів прийняття ОСОБА_2 спадщини після смерті ОСОБА_3 як на підставу для відмови в задоволенні позову.

В іншій частині рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року залишено без змін.

Виключаючи із мотивувальної частини рішення місцевого суду висновки про відсутність доказів прийняття позивачем спадщини, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття. Крім того, відповідачем не оспорюється факт прийняття ОСОБА_2 спадщини.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду в іншій частині, апеляційний суд виходив із того, що відповідач має тривалий зв`язок із спірним житловим будинком як із житлом, що є достатньою підставою вважати його житлом, належним відповідачу, в розумінні статті 8 Конвенції, і наступне визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У січні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 вересня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, провадження № 61-18966св18, від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, провадження № 61-755св18, від 25 квітня 2019 року у справі № 761/13293/16-ц, провадження № 61-27099св18, у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що спірний будинок з 2012 року є її майном. Вказує, що між нею та ОСОБА_1 договір найму житлового приміщення не укладався, відповідач не є членом її сім`ї, а є сторонньою особою, яка перешкоджає їй володіти та користуватися своїм майном.

Зазначає, що право ОСОБА_1 користуватися спірним будинку припинилось з часу відкриття спадщини, яку вона прийняла.

Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 50), якій на праві приватної власності належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (а. с 101-102), у якому відповідно до відмітки про місце проживання в паспорті та довідки виконавчого комітету Гайсинської міської ради Вінницької області № 175 від 10 січня 2018 року зареєстрований син покійної ОСОБА_1 (а. с. 5, 7, 10).

Відповідно до заповіту, посвідченого 27 вересня 2012 року державним нотаріусом Гайсинської державної нотаріальної контори, Сташевська Т. Д. все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, у тому числі все те, що буде належати їй і на що вона матиме право, заповіла - ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду із вказаним позовом та посилаючись на положення статей 391 405 ЦК України, ОСОБА_2 вказувала, що відповідач з листопада 2012 року не проживає у спірному будинку, не цікавиться ним, не бере участі в його утриманні, тому просила визнати останнього таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із вказаною нормою при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Судами встановлено, що у спірному будинку відповідно до відмітки про місце проживання в паспорті та довідки виконавчого комітету Гайсинської міської ради Вінницької області № 175 від 10 січня 2018 року зареєстрований ОСОБА_1 .

Отже, ОСОБА_1 на законних підставах був зареєстрований та проживав у спірному будинку.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 ОСОБА_1 вказував, що не втрачав інтересу до спірного будинку, до 2017 року ним користувався, проте у зв`язку із тим, що ОСОБА_2 змінила замки та не пускає його до будинку, він позбавлений можливості ним користуватися. Також вказував на неприязні стосунки із позивачем.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлений цим Кодексом.

З урахуванням встановлених судами фактичних обставин, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач не втрачав інтересу до спірного будинку, має із ним тривалий зв`язок як із житлом, тому є достатньою підставою вважати його житлом, належним відповідачу, в розумінні статті 8 Конвенції, і наступне визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Крім того, заявником не надано доказів відсутності ОСОБА_1 у спірному будинку понад один рік без поважних причин.

При цьому оскарження ОСОБА_1 заповіту від 27 вересня 2012 року не свідчить про втрату інтересу до будинку.

Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду не можуть бути прийняті судом, оскільки судові рішення у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах.

Аргументи касаційної скарги висновків судів не спростовують, за своїм змістом зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи стосовно доведеності заявлених позивачем вимог, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2021 року у незміненій частині та постанову Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович