Постанова
Іменем України
08 липня 2020 року
м. Київ
справа № 1309/4455/12
провадження № 61-40930св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради,
відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
відповідач за зустрічним позовом - обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: управління природних ресурсів і регулювання земельних відносин, Львівська міська рада, ОСОБА_5 ,
треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2017 року у складі судді Колодяжного С. Ю. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 червня 2018 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Приколоти Т. І., Шандри М. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2008 року Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: управління природних ресурсів і регулювання земельних відносин, Львівська міська рада, про зобов`язання демонтувати самочинну прибудову.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до пункту 2 розпорядження голови Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 07 квітня 2008 року № 340 «Про самочинне будівництво гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 » останніх як співвласників будинку АДРЕСА_1 зобов`язано демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку АДРЕСА_1 в термін до 15 травня 2008 року.
В зазначені терміни дане розпорядження ними добровільно не виконане, а тому демонтаж самочинної прибудови розміром 4,6 м х 6,3 м до належного їм житлового будинку слід провести в судовому порядку.
Враховуючи наведене просило суд зобов`язати відповідачів як співвласників будинку АДРЕСА_1 демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку АДРЕСА_1 .
У січні 2010 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 звернулись до суду із позовом до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , про визнання прав власності на реконструйований житловий будинок.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно договору міни № 3840 від 09 грудня 2003 року вони набули право власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 . Дане будинковолодіння розташоване на земельній ділянці площею 0,0555 га, яка належить їм на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НА № 200538, виданого 20 січня 2005 року.
Зазначали, що їх сім`я складається із 6-ти осіб і включає в себе людей 3-х поколінь різного віку, через що в них виникла крайня необхідність покращення житлових умов, так як придбаний ними будинок мав загальну площу лише 69,9 кв. м.
Вказували, що поряд з їхньою земельною ділянкою знаходилася вільна на їхню думку земельна ділянка, яка згідно довідки про правовий статус відносилася до будинковолодіння АДРЕСА_2 та була у фактичному користуванні ОСОБА_8 та ОСОБА_9
У 2009 році один із співвласників будинковолодіння по АДРЕСА_2 ОСОБА_5 надав їм нотаріальну згоду на вилучення у нього земельної ділянки площею 56 кв. м із правом долучення її до земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Саме на цій земельній ділянці ними було побудовано спірну прибудову, яка в повній мірі відповідає будівельним і санітарним нормам, що підтверджується проектом на відповідність нормативним вимогам самовільно розширеного житлового будинку та перепланування на дві окремі квартири, розробленим ПП «Універсал проект», а згідно звіту про проведення інженерно-технічного огляду на відповідність приватної будівлі державним стандартам, будівельним нормам і правилам, нормативним актам з пожежної безпеки, санітарному законодавству, що були чинними на момент закінчення будівництва об`єкта, встановлено, що будинок придатний до експлуатації, відповідає санітарно-технічним та протипожежним вимогам, сучасним будівельним нормам і правилам, технічний стан конструкції будинку задовільний, виготовлена технічна документація на житловий будинок погоджена з відповідними службами м. Львова. Зазначали, що будівництво не порушує вимог експлуатації, а також прав інших громадян.
Враховуючи наведене, з урахуванням заяви про уточнення та збільшення позовних вимог просили суд визнати за ними право власності на реконструйований житловий будинок загальною площею 213,3 кв. м та житловою площею 127,1 кв. м.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулися з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яким згідно уточнених позовних вимог просять визнати самочинно збудовану відповідачами прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до належного їм будинку (з правої сторони фасаду) по АДРЕСА_1 такою, що є перешкодою у виконанні рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 грудня 2008 року у справі № 2-2011/2008, зобов`язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_6 та ОСОБА_7 земельною ділянкою по АДРЕСА_3 шляхом демонтажу самочинно збудованої ними прибудови, яка стоїть на межі земельної ділянки по АДРЕСА_3 , яка встановлена рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 грудня 2008 року у справі № 2-2011/2008 і проходить по межі «А- Б », що визначена і погоджена у виданому на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 державному акті на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0555 га по АДРЕСА_1 .
Заявлений позов обґрунтовують тим, що з 2009 року вказане рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 грудня 2008 року по даний час не виконане відповідачами, які на межі «А -Б » та на території їхнього будинковолодіння звели спірну прибудову, яка і перешкоджає встановленню межі між їхнім будинковолодінням та будинковолодінням відповідачів ОСОБА_1 , встановленої рішенням суду, що порушує їхні права як стягувачів під час примусового виконання згаданого рішення. Окрім того, спірна прибудова порушує їхні права як землекористувачів, оскільки межа між їхніми будинковолодіннями проходить по межі «А- Б », яка визначена та погоджена у виданому на ім`я відповідачів ОСОБА_1 державному акті на право власності на земельну ділянку площею 0,0555 га і, саме порушивши межу «А-Б», відповідачі звели спірну прибудову, не маючи на це ні проекту, ні жодного дозвільного документу.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 21 червня 2018 року, позов Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради задоволено.
Зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які є співвласниками будинку АДРЕСА_1 , демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.
У задоволенні позову ОСОБА_13 , ОСОБА_14 відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, суди попередніх інстанцій виходили із того, що спірна прибудова є самочинним будівництвом у розумінні частини першої статті 376 ЦК України, оскільки зведена відповідачами на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності, і яка не була виділена їм для будівництва, яке, в свою чергу, проведено без дозволу та належно затвердженого проекту, а тому відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України підлягає знесенню.
Вирішуючи питання щодо зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на реконструйований житловий будинок, суди виходили із того, що визнання судом права власності на самочинне будівництво можливо у тому разі, якщо у прийнятті такого об'єкта в експлуатацію було незаконно відмовлено та за умови дотримання визначених законом вимог, необхідних для прийняття в експлуатацію такого об'кта, а тому, оскільки судами наведеного не встановлено, такі відмовили у задоволенні вказаних позовних вимог.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , суди виходили із того, що обраний останніми спосіб захисту порушеного права не відповідає законодавству та суперечить статті 16 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради скасувати та задовольнити їх позовні вимоги про визнання права власності на житловий будинок. Судові рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_6 , ОСОБА_7 залишити без змін із зміною мотивів відмови у задоволенні позовних вимог.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У липні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верхового Суду надійшли касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Відповідно до розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1006/0/226-19 та протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що спірна прибудова збудована на земельній ділянці, власником якої є Львівська міська рада, яка з позовом про звільнення земельної ділянки протягом 15 років не зверталась. Фактичним землекористувачем земельної ділянки під прибудовою є сусідній власник житлового будинку по АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , який дав нотаріально завірену згоду на вилучення у нього землі.
Крім того, наголошують, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Також зазначають, що, відмовляючи у задоволенні їх позовних вимог, суди не врахували, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради діяла протиправно, оскільки вимагала у них документи, які не передбачено, зокрема, документ на право власності на земельну ділянку під прибудовою. Реконструкція будинку проведена у відповідності до погодженого проекту, без порушення будівельних норм і прав інших осіб, він придатний до експлуатації, отже підстав для демонтажу прибудови та відмови у задоволенні їх позову немає.
Вказують, що погоджуються із висновками судів попередніх інстанцій щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , проте просять змінити мотиви такої відмови.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу
У січні та лютому 2019 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, у яких вказано, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 , який належить їм на праві приватної власності, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 2396922 від 23 грудня 2003 року, і який розташований на земельній ділянці площею 0,0555 га, що належить відповідачам згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії НА № 200538 від 20 січня 2005 року.
Спірну прибудову відповідачі звели в період з 2004-2006 років на земельній ділянці, що примикала до їхнього будинковолодіння, таке будівництво проведене ними без належно розробленого та затвердженого у встановленому порядку проекту та без будь-якого дозволу на проведення будівельних робіт.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 грудня 2008 року у справі №2-2011/2008 було встановлено межі користування між земельною ділянкою будинковолодіння по АДРЕСА_3 , належної ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , і земельною ділянкою будинковолодіння по АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у відповідності до межі «А -Б », яка визначена та погоджена у виданому на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 державному акті на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0555 га на АДРЕСА_1 , відтак саме по визначеній в даному державному акті межі «А- Б » і проходить межа між будинковолодіннями по АДРЕСА_4 , при тому, що остання на час розгляду справи ще неприватизована і належить до комунальної власності і на частині саме цієї земельної ділянки було зведено спірну прибудову розміром 4,6м х 6,3м до будинку АДРЕСА_1 , що належить відповідачам.
Факт самочинного будівництва підтверджується також постановою № 159-3 у справі про адміністративні правопорушення від 14 березня 2007 року, згідно якої ОСОБА_2 була притягнута до адміністративної відповідальності за самовільно здійснене будівництво житлової прибудови до житлового будинку на АДРЕСА_1 згідно статті 97 КУпАП України у вигляді штрафу в розмірі 102 грн, який нею оплачений, про що свідчить квитанція про оплату даного штрафу.
Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 340 від 07 квітня 2008 року було затверджено висновок міжвідомчої комісії № 9 від 18 березня 2008 року та зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які є співвласниками буд. АДРЕСА_1 на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку по АДРЕСА_1 . Термін виконання даного розпорядження було встановлено до 15 травня 2008 року. На виконання цього розпорядження адміністрація ЛКП «Левандівка» тричі попереджала відповідача про необхідність демонтажу вказаної прибудови, що відповідачами виконано у встановлений строк не було, не демонтовано спірну споруду і на час розгляду справи у суді.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , підлягають задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Статтею 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе у тому числі таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанцій (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом статті 15 ЦПК України 2004 року як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час апеляційного перегляду справи.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, і це правило є загальним.
Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи у суді першої інстанцій) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
У пункті 1 частини першої статті 3 КАС України вказано, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах (пункт 6 частини першої зазначеної статті).
Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої вказаної статті).
Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина третя статті 6 КАС України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
Стаття 50 цього Кодексу визначає сторони в адміністративному процесі, якими є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду надано такому суб`єкту законом (аналогічні положення закріплені у статті 46 КАС України у редакції Кодексу, чинній на час перегляду справи апеляційним судом).
Із позовної заяви Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради вбачається, що підставою позову про зобов`язання демонтувати самочинну прибудову по АДРЕСА_1 було невиконання відповідачами розпорядження голови Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про демонтаж самочинно побудованої на землях міськземфонду двоповерхової прибудови розміром 4,6 м х 6,3 м.
За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 6 частини першої статті 7 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі -
Закон № 3038-VI) закріплено, що управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється, зокрема, шляхом контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, вимог будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об`єктів містобудування, проектної документації.
Згідно з абзацом 14 статті 2 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування» (далі - Закон № 2780-XII) контроль за дотриманням містобудівного законодавства є одним з головних напрямів містобудівної діяльності Отже, здійснення вказаного контролю у сфері містобудівної діяльності повноважними органами є управлінською діяльністю.
Державний контроль у сфері містобудування здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими на це державними органами (стаття 24 Закону № 2780-XII).
За змістом статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 280/97-ВР), виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до уповноважених органів містобудування та архітектури належать, в тому числі й виконавчі органи міських рад.
Органи місцевого самоврядування здійснюють свою діяльність у сфері містобудування та архітектури відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (частина третя статті 13 зазначеного Закону).
До відання виконавчих органів міських рад, зокрема, належать делеговані повноваження зі здійснення контролю за технічним станом, використанням та утриманням об`єктів нерухомого майна усіх форм власності, а також здійснення контролю за використанням житлового фонду (підпункти 2, 5 пункту «б» статті 30 Закону № 280/97-ВР).
Відповідно до пункту 3.4. розділу VI Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради, затвердженого ухвалою Львівської міської ради № 3704 від 08 липня 2010 року, пункту 4.3.4 Положення про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, затвердженого рішенням Львівської міської ради № 5 від 06 січня 2012 року, та пункту 3.1. Положення про порядок врегулювання питань самочинного будівництва у м. Львові, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09 вересня 2011 року № 835, до повноважень районної адміністрації в галузі будівництва належить розгляд та вжиття заходів, у встановленому виконавчим комітетом, департаментом містобудування порядку, щодо фактів самочинного будівництва.
З огляду на наведені норми Залізнична районна адміністрація, як виконавчий орган Львівської міської ради, у сферах містобудування та житлово-комунального господарства має владні повноваження зі здійснення контролю за додержанням правил благоустрою та містобудівництва і для виконання цих повноважень наділена правом звернення до суду з відповідними позовами.
Суди установили, що відповідачі не виконують вимоги розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради № 340 від 07 квітня 2008 року про зобов`язання демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку АДРЕСА_1 .
Оскільки відповідачі добровільно не виконали вимоги позивача, позивач, як суб`єкт владних повноважень, на виконання управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері містобудування звернувся до суду з позовом про зобов`язання відповідачів вчинити дії з демонтування самочинно побудованої на землях міськземфонду двоповерхової прибудови до будинку.
З огляду на це відносини, що виникли між сторонами, є публічно-правовими, а тому спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах неодноразово викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 10 квітня 2018 року у справі № 1519/2-787/11 (провадження № 14-48цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 520/10754/14-ц (провадження № 14-108цс18), від 24 квітня 2019 року у справі № 461/889/13-ц (провадження № 14-11цс19), від 18 березня 2020 року у справі № 464/104/16-ц (провадження № 14-441цс19).
Вирішуючи спір в частині позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на зміст позовних вимог, не врахували зазначені норми права і, не дослідивши питання юрисдикційності спору, помилково розглянули справу в цій частині по суті в порядку цивільного судочинства.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд свою ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до змісту частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
Частиною першою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
За таких обставин, не обговорюючи питання правильності застосування судами норм матеріального права по суті вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку про те, що судові рішення в частині вирішення позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що є підставою для їх скасування із закриттям провадження у справі у відповідній частині на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України (в чинній редакції Кодексу) необхідно роз`яснити позивачу (Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради), що оскільки розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду, протягом десяти днів з дня отримання відповідної постанови він може звернутись до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Касаційна скарга містить доводи заявників щодо незгоди із висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні зустрічного позову щодо визнання права власності на реконструйований житловий будинок.
Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Положення частини другої статті 331 ЦК України необхідно тлумачити у системному зв`язку з положеннями статті 182 цього Кодексу щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, які не передбачають винятків. За загальним правилом, усі об`єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.
Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (стаття 90 ЗК України), землекористувачі (стаття 95 ЗК України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав. Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що слугують умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).
Разом із цим, власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).
Таким чином, враховуючи те, що позивачі за зустрічним позовом не є власниками земельною ділянки, на які здійснено прибудову, здійснену ними прибудову не було прийнято в експлуатацію у встановленому законом порядку, останніми не надано доказів незаконної відмови компетентного органу щодо прийняття об'єкта в експлуатацію, тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Посилання у касаційній скарзі щодо необхідності зміни мотивів в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , не можуть бути прийняті судом, оскільки спростовуються належними та обґрунтованими висновками судів попередніх інстанцій, доказів неправильного вирішення справи у вказаній частині заявниками не надано.
Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання прав власності на реконструйований будинок та позовних вимог ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне закрити провадження у справі в частині позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, а в іншій часині судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Керуючись статтями 19 255 256 400 402 409 410 414 - 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 червня 2018 року в частині позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління природних ресурсів і регулювання земельних відносин, Львівська міська рада, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про зобов`язання демонтувати самочинну прибудову скасувати.
Провадження у справі в частині позовних вимог Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління природних ресурсів і регулювання земельних відносин, Львівська міська рада, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про зобов`язання демонтувати самочинну прибудову закрити.
Повідомити Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, що розгляд справи в частині її позовних вимог віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
В іншій частині рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 червня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович