ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2024 року

м. Київ

справа № 132/1486/21

провадження № 61-7845св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Іванівська сільська рада Калинівського району Вінницької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Крижанівського Володимира Петровича на заочне рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року у складі судді Павленко І. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів Медвецького С. К., Копаничук С. Г., Оніщука В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області (далі - Іванівська сільська рада, відповідач) про визнання незаконним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії та надати у користування земельну ділянку за набувальною давністю.

Позов мотивований тим, що рішенням Байківської сільської ради Калинівського району Вінницької області від 19 лютого 1992 року йому виділено земельну ділянку в с. Грушківці Калинівського району Вінницької області площею 1,4 га для ведення особистого селянського господарства.

Протягом 28 років він добросовісно та відкрито користується цією земельною ділянкою та сплачує земельний податок.

18 лютого 2020 року він звернувся до Іванівської сільської ради з заявою про надання дозволу на оформлення права користування земельною ділянкою на умовах оренди.

Рішенням 5 сесії 8 скликання Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області № 71/3 від 15 січня 2021 року йому відмовлено у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 1,4 га в оренду для ведення особистого селянського господарства на території Байківського старостинського округу Іванівської сільської ради.

Факт користування ним земельною ділянкою був відомий відповідній сільській раді.

Указує, що у нього є підстави для одержання земельної ділянки площею 1,4 га на території Байківського старостинського округу Іванівської сільської ради у користування за набувальною давністю.

Вважає, що рішення 5 сесії 8 скликання Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області № 71/3 від 15 січня 2021 року є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати незаконним і скасувати рішення 5 сесії 8 скликання Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області №71/3 від 15 січня 2021 року в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 1,4 га в оренду для ведення особистого селянського господарства на території Байківського старостинського округу Іванівської сільської ради;

- зобов`язати Іванівську сільську раду Калинівського району Вінницької області на найближчій сесії надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 1,4 га, в оренду для ведення особистого селянського господарства на території Байківського старостинського округу Іванівської сільської ради;

- визнати за ОСОБА_1 право користування на земельну ділянку, площею 1,4 га, для ведення особистого селянського господарства на території Байківського старостинського округу Іванівської сільської ради за набувальною давністю.

Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Іванівської сільської ради в частині визнання незаконним і скасування рішення сільської ради та зобов`язання вчинити певні дії закрито у зв`язку із тим, що позовні вимоги в цій частині не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Заочним рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Іванівської сільської ради про визнання права користування на земельну ділянку за набувальною давністю відмовлено.

Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що право користування за набувальною давністю набувають лише громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку. Спірна земельна ділянка була виділена позивачу за рішенням Байківської сільської ради Калинівського району Вінницької області від 19 лютого 1992 року (8 сесія 21 скликання), він мав підстави для володіння майном та оформлення права користування, тому відсутні підстави набуття права на земельну ділянку за набувальною давністю.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу адвоката Крижанівського В. П. в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Заочне рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судове рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості. Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку, що ці встановлені обставини виключають можливість застосування інституту набувальної давності для передачі земельної ділянки у власність або користування позивачу. Посилання в апеляційній скарзі на давність користування спірною земельною ділянкою не заслуговують на увагу, оскільки вказаний факт не надає позивачу перевагу у наданні в користування земельної ділянки, а лише надає позивачу право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування у спосіб, який визначений чинним законодавством.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У травні 2023 року представник ОСОБА_1 Крижанівський В. П. подав до Верховного Суду засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на заочне рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17.

Заявник указує на те, що він з 1992 року добросовісно користувався спірною земельною ділянкою, не вчиняв перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності, користувався земельною ділянкою відкрито і сплачував податки, а також у нього відсутні документи, які б свідчили про його права на цю земельну ділянку. Усе зазначене заявник вважає підставами для визнання за ним права користування спірною земельною ділянкою за набувальною давністю. Заявником в касаційній скарзі зазначені також загальні передбачені законом засади права особи на звернення до суду за захистом свого права та доступу до правосуддя.

Позиція іншого учасника справи

Інший учасник справи не скористався правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Провадження у суді касаційної інстанції

У травні 2023 року представник ОСОБА_1 Крижанівський В. П. , подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 травня 2023 року визначено склад суду для касаційного розгляду цієї справи: ОСОБА_3 (суддя доповідач), Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Іванівської сільської ради про визнання права користування на земельну ділянку за набувальною давністю, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - Крижанівського В. П. , на заочне рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року. Витребувано з Калинівського районного суду Вінницької області вищезазначену цивільну справу № 132/1486/21.

Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2023 року № 931/0/226-23 призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи у зв`язку із відставкою судді Верховного Суду ОСОБА_3 .

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 серпня 2023 року визначено склад суду для касаційного розгляду цієї справи: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), ОСОБА_5., Фаловська І. М.

У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 серпня 2023 року визначено склад суду для касаційного розгляду цієї справи: Сердюк В. В. (суддя доповідач), ОСОБА_5., Фаловська І. М.

Відповідно до розпорядження заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду, від 22 лютого 2024 року № 308/0/226-24 призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи у зв`язку із відставкою судді Верховного Суду ОСОБА_5 та необхідності приведення у відповідність визначеного постійного складу суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 лютого 2024 року визначено склад суду для касаційного розгляду цієї справи: Сердюк В. В. (суддя доповідач), Карпенко С. О., Фаловська І. М.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Байківської сільської ради Калинівського району Вінницької області від 19 лютого 1992 року (8 сесія 21 скликання) ОСОБА_1 виділено земельну ділянку в с. Грушківці Калинівського району Вінницької області, площею 1,4 га, для ведення особистого селянського господарства.

18 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Іванівської сільської ради з заявою про надання дозволу на оформлення права користування земельною ділянкою на умовах оренди.

Рішенням 5 сесії 8 скликання Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області № 71/3 від 15 січня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 1,4 га, в оренду для ведення особистого селянського господарства на території Байківського старостинського округу Іванівської сільської ради.

На підтвердження факту користування земельною ділянкою протягом 15 років позивач надав докази сплати земельного податку, а саме квитанцію до прибуткового касового ордера № 525 від 28 вересня 2020 року. Згідно із зазначеною квитанцією ОСОБА_1 сплатив орендну плату за землю.

Судами установлено, що спірна земельна ділянка перебувала у позивача на правах оренди.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.

Щодо права та підстав для звернення особи до суду з позовом

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у статті 16 ЦК України.

Частиною першою статті 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Частиною другою статті 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Таким чином, правом звернення до суду із позовом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів.

Щодо визначеного ЦК України загального підходу до правового регулювання поняття «набувальна давність»

Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.

Так, згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація) (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі № 369/2190/22, провадження № 61-3246св23).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнішнього володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнішнє володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнішнє володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступлення від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 січня 2023 року у справі № 278/2443/18 (провадження № 61-19963св21),від 01 листопада 2023 року у справі № 369/2190/22 (провадження № 61-3246св23).

Щодо вимог позивача про визнання права користування на земельну ділянку за набувальною давністю

Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції міських рад відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Вимоги позивача у цій справі про визнання права користування на спірну земельну ділянку за набувальною давністю обґрунтовані посиланням на статтю 119 ЗК України (тут і далі в редакції станом на момент виникнення спору в цій справі).

Відповідно до частини першої статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

Згідно із частиною другою статті 119 ЗК України передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Верховний Суд звертає увагу, що згідно із сталою та послідовною практикою застосування указаної норми права умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Порядок набуття громадянами права власності на земельну ділянку встановлений у ЗК України.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 (провадження № 14-648цс18).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що встановлені обставини виключають можливість застосування інституту набувальної давності для передачі земельної ділянки у власність або користування позивачу.

При цьому суди правильно зазначили, що обставини, на які посилається позивач (давність та добросовісність користування земельною ділянкою) не свідчать про його перевагу у наданні в користування земельної ділянки, а лише надають позивачу право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування у спосіб, який визначений чинним законодавством.

Положення статті 119 ЗК України визначають, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно протягом п`ятнадцяти років користуються земельною ділянкою, але не мають документів, що засвідчують наявність у них прав на зазначену земельну ділянку, можуть звернутися до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність. Набуття громадянами права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами згідно із статтею 118 цього Кодексу в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.

Отже, стаття 119 ЗК України не надає суду повноважень визнавати за особою право на земельну ділянку за давністю користування (набувальною давністю) в судовому порядку. У такому випадку громадяни мають звернутися до уповноважених органів з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність та набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється виключно в порядку безоплатної приватизації ділянок, передбаченому статтею 118 ЗК України.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня 2023 року у справі № 127/18239/20 (провадження № 61-1589св23).

З огляду на зазначене колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з оскарженими судовими рішеннями про відмову в позові та невірного розуміння заявником вимог чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини. Такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскаржених рішень, які відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 (провадження № 14-684цс18) є безпідставними. У цій справі, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з позицією якого погодилися суд апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що позивач не надав доказів щодо користування земельною ділянкою протягом тривалого часу. Також позивач не довів неправомірності прийняття оскаржуваного рішення Новобасанською сільрадою.

Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (Case «Ponomaryov v. Ukraine»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лиш формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України)

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування заочного рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Крижанівського Володимира Петровича залишити без задоволення.

Заочне рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 08 листопада 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська