Постанова

Іменем України

27 січня 2020 року

м. Київ

справа № 136/748/18

провадження № 61-1324св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Марусич Максимом Сергійовичем, на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року у складі судді Кривенка Д. Т. та постанову апеляційного суду Вінницької області від 06 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Махасішина І. В., Войтка Ю. Б., Копаничук С. Г.,

Короткий зміст позовних вимог:

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 являється власником житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок). 06 жовтня 2007 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено шлюб, після якого відповідач була зареєстрована у спірному будинку, як член його сім`ї. Після розірвання шлюбу 26 січня 2015 року відповідач у житловому будинку не проживає, будинком не користується.

Оскільки відповідач відсутня у житловому будинку понад три роки, відповідно до статей 71, 72 Житлового Кодексу України, статті 405 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) є такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а її реєстрація у спірному будинку створює перешкоди позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном.

З цих підстав ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що оскаржуваний житловий будинок придбаний сторонами у період шлюбу і є спільною сумісною власністю сторін, а доказів того що даний будинок є особистою власністю позивача надано не було. Тому вимоги позивача є недоведеними та необґрунтованими.

Постановою апеляційного суду Вінницької області від 06 листопада 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Марусича М. С. залишено без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а також зазначив, що розписка від 13 лютого 2015 року, на яку посилається представник позивача в апеляційній скарзі, яка складена ОСОБА_2 про те, що вона не претендує на будинок і зобов`язується знятися з реєстрації, не є належним доказом, оскільки не містить інформації щодо предмета доказування у вказаній справі.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг:

09 січня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марусич М. С. через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 06 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення, яким задовільнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована аналогічними доводами з позовною заявою, а також зазначено, що вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням суди не вірно застосували норми матеріального права, а саме статті 319 321 ЦК України, та не врахували норми статті 405 ЦК України, тому дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Також судом апеляційної інстанції не враховано, що усі питання щодо поділу майна було вирішено добровільно між сторонами, що підтверджується розпискою, наданою позивачем під час розгляду справи в апеляційній інстанції, яка засвідчена підписом сільського голови та скріплена печаткою, відповідно до якої відповідач власноручно написала, що на будинок не претендує, і зобов`язувалась виписатись з нього. Отже право власності на будинок у ОСОБА_2 було припинено, шляхом відмови власника від права власності відповідно до статті 346 ЦК України.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що позовна давність щодо поділу спільного майна подружжя після розірвання шлюбу закінчилась.

Доводи інших учасників справи:

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_1 , подане адвокатом Марусич М. С., про поновлення строку на касаційне оскарження.

Поновлено строк на касаційне оскарження рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 06 листопада 2018 року.

Відкрито провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Марусич М. С.

Витребувано матеріали цивільної справи з Липовецького районного суду Вінницької області.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Короткий зміст фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 06 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб.

Згідно з договором купівлі-продажу від 22 травня 2008 року ОСОБА_1 придбав спірний житловий будинок з господарськими будівлями.

Згідно з випискою з погосподарської книги № 3 за 2016-2020 роки ОСОБА_2 зареєстрована в зазначеному будинку.

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 26 січня 2015 року, яке набуло законної сили 06 лютого 2015 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Згідно з довідкою, виданою виконкомом Сиваковецької сільської ради Липовецького району Вінницької області від 20 березня 2018 року № 167 ОСОБА_2 , зареєстрована в АДРЕСА_1 , але не проживає з лютого 2015 року.

Мешканцями села Сиваківці Липовецького району було складено акт від 29 березня 2018 року про те, що ОСОБА_2 не проживає більше трьох років в спірному житловому будинку.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права:

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Відповідно до статті 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Як встановлено судами, та вбачається з матеріалів справи спірний будинок було придбано сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі, а тому відповідно до норм статей 60 70 СК України належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності подружжя в рівних частках, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із статею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Таким чином, ОСОБА_2 є співвласником спірного житлового будинку.

Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Виходячи з вищевикладеного, суди дійшли правильного висновку, що між сторонами після розірвання шлюбу не було досягнуто домовленості щодо поділу житлового будинку, з дотриманням вимог частини 2 статті 69 СК України.

Доводи касаційної скарги, що усі питання щодо поділу майна було вирішено добровільно між сторонами, що підтверджується розпискою, наданою позивачем під час розгляду справи в апеляційній інстанції, яка засвідчена підписом сільського голови та скріплена печаткою, та відповідно до якої відповідач власноручно написала, що на будинок не претендує є необґрунтованими, та не можуть бути прийняті колегією суду до уваги, оскільки не є належним доказом поділу спільного будинку у розумінні статті 69 СК України.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що норми статей 71 72 ЖК, а також статті 405 ЦК України на які посилається позивач, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки вони виникли з правовідносин приватної власності на житло між співвласниками будинковолодіння, а не між власником та членом його сім`ї, який не є власником, а тому доводи касаційної скарги щодо не вірного застосування норм матеріального права в цій частині є необґрунтованими.

Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження доводів про відмову ОСОБА_2 від права власності на житловий будинок позивачем не надано.

Також позивачем не надано доказів того що даний будинок є особистою його власністю.

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідивши обставини справи, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, правильно встановив коло спірних правовідносин та норми матеріального права, які їх регулюють та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність рішень суду, яким надано належну оцінку всім обставинам справи, аргументи учасників справи перевірено, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до правил частини першої статі 400 ЦПК України виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 06 листопада 2018 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Марусич Максимом Сергійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 вересня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 06 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко