Постанова

Іменем України

04 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 138/177/19-ц

провадження № 61-20011св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач: держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Могилів-Подільське об`єднання Пенсійного фонду України вінницької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 18 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Копаничук С. Г., Войтка Ю. Б., Денишенко Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Могилів-Подільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області (далі - Могилів-Подільське об`єднане УПФУ Вінницької області)

про відшкодування матеріальної шкоди, завданої в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний Конституційним Судом України неконституційним.

Позовна заява мотивована тим, що з січня 2015 року він, як суддя

у відставці, отримував щомісячне довічне грошове утримання.

Рішенням Конституційного Суду України за № 11-р/2018 від 04 грудня

2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року

№ 192-VІІІ. Це положення підлягали застосуванню у його первинній редакції, а саме: «посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється

у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом,

що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат;

з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Цим же рішенням Конституційний Суд України підтвердив, що державний орган, при прийнятті неконституційних законодавчих змін до частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

від 07 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року

№ 192-VІІІ суттєво зменшив матеріальне забезпечення суддів у відставці, спричинивши матеріальні збитки, у тому числі і йому.

Вважав, що внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного у зазначеній частині закону щодо оподаткування щомісячного довічного грошового утримання йому було завдано майнової шкоди у розмірі утриманого податку з доходів фізичних осіб за період

з 01 січня 2015 року по 01 січня 2019 року включно - 786 270,00 грн.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути на його користь з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України шкоду

у розмірі 786 270,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням суду Чернівецького районного суду Вінницької області

від 26 березня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 786 270,00 грн матеріальної шкоди, завданої ОСОБА_1 нормативно-правовим актом, що визнаний Конституційним Судом України неконституційним.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок неконституційних змін до частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453 VIу редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»

від 12 лютого 2015 року № 192- VIІІ, які були прийняті державним органом, позивачу було суттєво зменшено виплати щомісячного довічного грошового утримання як судді за період з 01 січня 2015 року по 01 січня 2019 року, чим спричинено майнову шкоду у розмірі 786 270,06 грн.

Суд першої інстанції виходив із того, що неконституційність закону, встановлена Конституційним Судом України, є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 1175 ЦК України і відшкодування позивачу шкоди, завданої у результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 18 жовтня 2019 року апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задоволено частково. Рішення Чернівецького районного суду Вінницької області

від 26 березня 2019 року скасовано, провадження у справі закрито.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки спір між сторонами виник після звільнення публічного службовця з посади, проте пов`язаний із вирішенням питань, які стосуються його діяльності

на публічній службі, тому як вважав суд апеляційної інстанції, цей спір, пов`язаний із проходженням публічної служби та повинен розглядатися

за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанцій не відповідає засадам розумності і обґрунтованості, постановлена з порушенням процесуального права та є помилковою.

Вважав, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ця справа не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2019 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Чернівецького районного суду Вінницької області.

У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив Головного УПФУ

у Вінницькій області на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 перебуває на обліку в УПФУ Могилів-Подільське об`єднане УПФУ і отримує довічне утримання суддів (а. с. 7-8).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України

(тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати

або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності

й спеціалізації та визначається законом (стаття 125 Конституції України).

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня

2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним

і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист

є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин

у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка

в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є,

як правило, фізична особа.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто у порядку цивільного судочинства розглядаються справи,

що виникають із приватноправових відносин.

Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів

чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу,

її проходження, звільнення з публічної служби; спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спорах, що виникають

з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу

до публічної інформації; спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника

у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про оборонні закупівлі», крім спорів, пов`язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель та спрощеного відбору без застосування електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю; спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації

у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму

1917-1991 років»; спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках

їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних

з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона

у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати

або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних

чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити

із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть

(зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права

чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.

За змістом пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

У пункті 17 частини першої статті 34 КАС України закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням

та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.

У справі, що розглядається, такимспеціальним нормативно-правовим актом є Закон України «Про судоустрій і статус суддів», яким визначено матеріальне та соціальне забезпечення суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції України і законів України, охорони прав і свобод громадян.

Порядок призначення на посаду судді регулюється розділом IV Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі та в межах подання Вищої ради правосуддя, без перевірки додержання встановлених цим Законом вимог до кандидатів на посаду судді та порядку проведення добору чи кваліфікаційного оцінювання кандидатів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року

у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18) зробила висновок, що якщо спір виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності

на публічній службі, такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, незважаючи на те, що спірні правовідносини фактично виникли після припинення публічної служби,

а орган, в якому особа перебувала на цій службі, не здійснював щодо

неї публічно-владні управлінські функції у спірних правовідносинах.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоотриманої частини щомісячного довічного грошового утримання судді

у відставці за певний період.

Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за період

з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2018 року.

З огляду на наведене можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата пенсії за вислугу років.

Спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються

за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок у подібних правовідносинах зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі

№ 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19), яка також стосується стягнення збитків з держави на користь особи, яка проходила публічну службу, у зв`язку з прийняттям неконституційного акта.

Враховуючи наведене, правильними є висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, оскільки вказаний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться

до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший

статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання,

чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає

зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ

від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 18 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович