Постанова

Іменем України

27 липня 2022 року

м. Київ

справа № 138/3277/15-ц

провадження № 61-3590св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Могилів-Подільський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Копаничук С. Г., Рибчинського В. П.,

у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , третя особа - Могилів-Подільський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), про звільнення майна з-під арешту.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Могилів-Подільський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) (далі - Могилів-Подільський МРВ ДВС ЦЗ МУ МЮ (м. Хмельницький)), про звільнення майна з-під арешту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 23 вересня 2008 року сторони уклали кредитний договір № МКМП-366, згідно з яким позивач надав відповідачу кредит в розмірі 100 000,00 дол. США.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором також був укладений договір іпотеки від 23 вересня 2008 року. Згідно з пунктом 7 договору іпотеки відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме перший поверх нежитлової будівлі магазину, загальною площею 356,46 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.

В межах виконавчих проваджень від 10 лютого 2011 року № 24450506, від 06 травня 2011 року № 26306714, від 29 листопада 2011 року № 30102953 ВДВС Могилів-Подільського МРУЮ на вказане вище іпотечне майно було накладено арешти.

Враховуючи те, що вказаний договір забезпечений іпотекою, банк має переважне право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, а накладення арешту на майно, що є предметом застави в забезпечення грошових вимог за іншими виконавчими провадженнями, порушує майнові інтереси позивача за договором іпотеки у зв`язку з чим позивач і звернувся до суду з цим позовом.

Позивач просив суд звільнити з-під арешту, накладеного в межах виконавчих проваджень від 10 лютого 2011 року № 24450506, від 06 травня 2011 року № 26306714, від 29 листопада 2011 року № 30102953, нерухоме майно, а саме перший поверх нежитлової будівлі магазину, загальною площею 356,46 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Повторним заочним рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 04 серпня 2020 року у складі судді Київської Т. Б. позов задоволено частково.

Звільнено з-під арештів, застосованих на підставі постанов ВДВС Могилів-Подільського міськрайонного управління юстиції від 10 лютого 2011 року ВП № 24450506 та від 29 листопада 2011 року ВП № 30102953, нерухоме майно, а саме перший поверх нежитлової будівлі магазину, загальною площею 356,46 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної судової адміністрації України судові витрати у виді судового збору в розмірі 2 036,00 грн. Решту судових витрат залишено за позивачем.

Повторне заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відділ державної виконавчої служби наклав арешт на майно відповідача, а саме: 04 травня 2011 року на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 10 лютого 2011 року № 24450506; 29 листопада 2011 року на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 29 листопада 2011 року № 30102953, що унеможливлює реалізацію прав позивача в межах виконання кредитного договору від 23 вересня 2008 року № МКМП-366.

Разом з тим, позовна вимога щодо звільнення з-під арешту об`єкта іпотеки, накладеного у виконавчому провадженні від 06 травня 2011 року № 26306714, не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано доказів арешту вказаного майна в межах зазначеного виконавчого провадження.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Повторне заочне рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 04 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 3 654,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що своє переважне право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки АТ КБ «ПриватБанк» реалізувало, звернувши в позасудовому порядку стягнення на предмет іпотеки.

Позивач АТ КБ «ПриватБанк» не змінював підстави позову та не звертався до суду з вимогами, як власник майна, тому висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог є помилковим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі заочне рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області.

05 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 27 червня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 29 червня 2022 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В., Сердюк В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2019 року у справі № 754/19912/14-ц, від 26 лютого 2020 року справі № 462/3540/17.

В касаційній скарзі зазначається, що наявність накладених державним виконавцем арештів на об`єкт нерухомого майна порушує права АТ КБ «ПриватБанк» щодо цього майна, а тому апеляційний суд не міг відмовити у захисті порушеного права виключно з підстав посилання на невідповідну норму права. На момент накладення зазначених арештів АТ КБ «ПриватБанк» не було власником нерухомого майна, а тому зазначення у позовній заяві про те, що позивач є іпотекодержателем цілком відповідало фактичним обставинам, які існували на момент здійснення виконавчих дій.

Суд апеляційної інстанції не з`ясував на виконання якого рішення суду були відкриті виконавчі провадження; яка саме заборгованість стягувалася у вказаних виконавчих провадженнях; чи було наявне у боржника інше майно (кошти), на яке можна було першочергово звернути стягнення.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 23 вересня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МКП-366, відповідно до якого позивач надав відповідачу кредит в розмірі 100 000,00 дол. США (т. 1 а. с. 5-10).

В забезпечення виконання зобов`язання за вказаним вище кредитним договором, між сторонами було укладено договір іпотеки від 23 вересня 2008 року № МКМП-366/1, відповідно до якого відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, яке належить йому на праві приватної власності, а саме перший поверх нежитлової будівлі магазину, загальною площею 356,46 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 11-14).

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на запит органу державної влади від 07 лютого 2012 року № 34821184, ВДВС Могилів-Подільського МРУЮ накладено арешт на вказане вище майно: 04 травня 2011 року на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 10 лютого 2011 року № 24450506; 29 листопада 2011 року на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 29 листопада 2011 року № 30102953 (т. 1 а. с. 15, 16, 19-26).

Разом з тим, доказів того, що в межах виконавчого провадження № 26306714 від 06 травня 2011 року, на вказане вище майно накладено арешт суду надано не було.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі в редакції Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов?язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Частинами другою - четвертою статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено випадки, коли арешт може бути знятий за постановою державного виконавця або начальника відповідного відділу державної виконавчої служби.

У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 60 Закону України «Про виконавче провадження»).

У постанові від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16 (провадження № 14-431цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна.

Статтями 575 577 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов?язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов?язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною шостою статті 3 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі порушення боржником основного зобов?язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частина сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Статтею 44 Закону України «Про виконавче провадження» встановлена черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення вартості заставленого майна.

Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, оскільки накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, то ним порушується право іпотекодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Зі змісту наведених норм права випливає, що в разі коли належним чином зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання, яке забезпечене іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а, отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 520/7842/16 (провадження № 61-20640св18),від 19 листопада 2019 року у справі № 137/2080/18-ц (провадження № 61-13492св19) та від 30 червня 2021 року у справі № 337/800/19(провадження № 61-4592св20).

Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц скасовано судові рішення судів попередніх інстанцій, задоволено позов ТОВ «Кей-Колект», який був стягувачем у виконавчому провадженні, в рамках якого було накладено арешт на предмет іпотеки (квартиру), та звільнено зазначену квартиру з-під арешту. Касаційний суд виходив із того, що накладення арешту на квартиру - предмет іпотеки порушує права іпотекодержателя, тому така квартира підлягає звільненню з-під арешту, накладеного органом державної виконавчої служби.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 дійшла висновку про те, що оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не призведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження».

У цій справі постановами державного виконавця про відкриття виконавчих проваджень накладено арешт на нерухоме майно боржника. При цьому, позивач був стягувачем у цих виконавчих провадженнях та іпотекодержателем на час пред`явлення цього позову, а 08 вересня 2016 року на підставі рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва А. А. АТ КБ «ПриватБанк» набуло право власності на предмет іпотеки - перший поверх нежитлової будівлі магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 39 - 41).

Незважаючи на те, що кредитор звернув стягнення у позасудовому порядку на предмет іпотеки, наявність відомостей в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про обтяження цього нерухомого майна порушує його законні права щодо володіння, користування та розпорядження цим майном.

Крім того, закон не забороняє учаснику виконавчого провадження захищати свої права шляхом пред`явлення позову до боржника, а частиною п`ятою статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» (у відповідній редакції) передбачалося зняття арешту за рішенням суду.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення у справі, не врахував вказані норми матеріального права та зробив помилковий висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки накладення арешту на нежитлове приміщення, що було предметом іпотеки порушує права позивача.

Велика Палата Верховного Суду сформулювала, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову потрібно відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21).

Тож для суду під час визначення меж судового розгляду є визначальними виключно фактичні підстави позову, наведені у поданій позивачем позовній заяві. На противагу фактичним підставам позову суд у його процесуальній діяльності не обмежують визначені позивачем правові підстави позову, оскільки саме правовою кваліфікацією обставин справи не обмежений суд під час вирішення спору.

Тому, наявність накладених державним виконавцем арештів на об`єкт нерухомого майна порушує права АТ КБ «ПриватБанк» щодо цього майна, а тому апеляційний суд не міг відмовити кредитору у захисті його порушеного права. На момент накладення зазначених арештів АТ КБ «ПриватБанк» не було власником нерухомого майна, а тому зазначення у позовній заяві про те, що позивач є іпотекодержателем цілком відповідало фактичним обставинам, які існували на момент здійснення виконавчих дій.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд робить висновок, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, правильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального та процесуального права, а апеляційний суд помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

З урахуванням встановлених у справі обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не можна вважати законним і обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо розподілу судового збору

Згідно з частинами першою, другою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи те, що за результатами касаційного перегляду справи Верховним Судом ухвалено рішення про задоволення касаційної скарги, то з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 2 436,26 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі суд першої інстанції не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року скасувати та залишити в силі заочне рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 04 серпня 2020 року.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 2 436 (дві тисячі чотириста тридцять шість) грн 26 коп. за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров В. В. Пророк В. В. Сердюк