Постанова

Іменем України

29 липня 2020 року

м. Київ

справа № 143/1525/17-ц

провадження № 61-7783св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року у складі судді Бойка А. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2019 року у складі суддів: Медведецького С. К., Копаничук С. Г., Оніщука В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання угоди про розірвання договору дарування будинку недійсною.

Зазначав, що з липня 2007 року він проживав разом з ОСОБА_3 однією сім?єю як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, а 20 січня 2009 року - зареєстрували шлюб. Під час спільного проживання як жінки і чоловіка без реєстрації шлюбу ним та ОСОБА_3 14 серпня 2007 року за спільні кошти придбано будинок з господарськими будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 .За їхньою взаємною домовленістю будинок було зареєстровано на доньку ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , оскільки кожен із них перебував у зареєстрованому шлюбі, але за умови, що у подальшому після реєстрації ними шлюбу він буде перереєстрований на когось із них. 08 травня 2009 року йому повідомили, що власником будинку є ОСОБА_3 У 2016 році він дізнався, що ОСОБА_2 відчужила придбаний ними будинок на ім?я ОСОБА_3 за договором дарування від 08 травня 2009 року. На момент звернення до суду власником будинку є ОСОБА_2 на підставі угоди, укладеної між нею та ОСОБА_3 13 червня 2017 року, якою договір дарування житлового будинку від 08 травня 2009 року розірвано.

Указуючи на те, що зазначений житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя, а укладена угода про розірвання договору дарування порушує його право власності на нерухоме майно, просив визнати недійсною угоду від 13 червня 2017 року про розірвання договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами АДРЕСА_1 , укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчену державним нотаріусом Погребищенської державної нотаріальної контори Вінницької області Швецем О. В.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що як на підставу незаконності угоди про розірвання договору дарування позивач посилається на те, що вказаний житловий будинок належить йому та відповідачу ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, оскільки придбаний ними під час спільного проживання однією сім`єю без шлюбу. Разом тим, факт проживання сторін однією сім`єю з липня 2007 року жодним передбаченим законом доказом не підтверджено, а в матеріалах справи наявний договір купівлі-продажу від 14 серпня 2007 року укладений між ВАТ Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» та ОСОБА_2 , згідно з яким житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_2 за 18 тис. грн.Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що фактична вартість житлового будинку становила 50тис. грн, з яких 32 тис. грн були внесені ним особисто, оскільки єдиним допустимим доказом, який містить інформацію про вартість будинку є договір купівлі-продажу, а надані до суду докази - заява на переказ готівки № НОМЕР_1 ВАТ НАСК «Оранта» в сумі 32 тис. грн, підтверджує лише факт придбання позивачем цінних паперів, а не будинку.Помилковим є і твердження позивача щодо перебування вказаного вище житлового будинку в його та ОСОБА_3 спільній сумісній власності, оскільки власником будинку ОСОБА_3 хоч і стала в період шлюбу з позивачем, однак на підставі договору дарування, в зв`язку з чим житловий будинок є особистою власністю дружини. Щодо посилання позивача на статті 727 728 ЦК України як на підставу визнання угоди про розірвання договору дарування недійсною, то вони також є безпідставними, оскільки, вимоги статей727 728 ЦК України застосовуються лише до розірвання договору дарування на вимогу дарувальника, в той час як оспорювана угода укладена між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за взаємною згодою. Позивач ОСОБА_1 , який не є стороною оспорюваної угоди, в своєму позові не зазначив жодної норми закону, яка була порушена чи відповідачами, чи нотаріусом при укладенні спірної угоди про розірвання договору дарування. У нотаріуса, який посвідчив зазначену угоду, не було підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії, а на будинок, який належав ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 08 травня 2009 року, не виникало право спільної сумісної власності подружжя.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_2 як власник нерухомого майна, розпорядилася ним на свій розсуд, подарувавши його матері. Отже, ОСОБА_1 не був стороною жодного правочину, а відтак відсутні підстави вважати, що спірне майно набуте ним під час спільного проживання з ОСОБА_3 .Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що факт спільного проживання позивача з ОСОБА_3 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з липня 2007 року не встановлено та не доведено належними та допустимими доказами належність указаного будинку до складу спільного сумісного майна. На час укладення спірної угоди ОСОБА_3 була єдиним власником житлового будинку на підставі договору дарування, а тому вчиненням цього правочину права позивача не порушуються. Крім того, позивачем не наведено будь-яких підстав у розумінні статті 215 ЦК України, які б свідчили про недійсність угоди про розірвання договору дарування. Апеляційний суд не приймає до уваги також доводи заявника про те, що будинок знаходиться на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності, оскільки цей факт не впливає на дійсність спірної угоди.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та задовольнити позов, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування матеріального закону.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірний будинок придбано сторонами у період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, проте оформлено на дочку відповідача у зв`язку з тим, що він та ОСОБА_3 на момент придбання майна перебували у шлюбі з іншими особами. Після реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 будинок повернувся у їх власність шляхом укладення договору дарування між відповідачами. Проте відповідачі розірвали договір дарування та перешкоджають йому у користуванні власністю. Крім того, помешкання збільшилося у вартості внаслідок вкладення спільних коштів за період сумісного проживання. Рішенням Погребищенської міської ради від 19 грудня 2007 року йому передана у власність земельна ділянка під спірним будинком, 07 грудня 2010 року він отримав державний акт про право власності на цю землю.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано із Погребищенського районного суду Вінницької області цивільну справу.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року цивільну справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами у складі колегії з п`яти суддів.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положеньЗакону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 серпня 2007 року між ВАТ Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме - житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .

На підставі рішення виконавчого комітету Погребищенської міської ради № 90 від 20 листопада 2007 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на вищезазначений будинок, а 17 грудня 2007 року в КП «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» проведено його державну реєстрацію.

20 січня 2009 року відділом реєстрації актів цивільного стану Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області зареєстрованио шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Відповідно до договору дарування будинку від 08 травня 2009 року, посвідченого державним нотаріусом Погребищенської державної нотаріальної контори Швецем О. В., ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, розташований в АДРЕСА_1 .

Згідно з угодою від 13 червня 2017 року, посвідченою державним нотаріусом Погребищенської державної нотаріальної контори Швецем О. В., договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, розташованого в АДРЕСА_1 від 08 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , розірвано.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано, відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди.

Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Таким чином, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Порушення своїх прав угодою про розірвання договору дарування між відповідачами позивач обґрунтовує тим, що спірний будинок придбано сторонами у період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, проте оформлено на дочку відповідача у зв`язку з тим, що він та ОСОБА_3 на момент придбання майна перебували у шлюбі з іншими особами. Після реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 будинок повернувся у їх власність шляхом укладення договору дарування між відповідачами. Проте відповідачі розірвали договір дарування та перешкоджають йому у користуванні власністю. Крім того, помешкання збільшилося у вартості внаслідок вкладення спільних коштів за період сумісного проживання. Рішенням Погребищенської міської ради від 19 грудня 2007 року йому передана у власність земельна ділянка під спірним будинком, 07 грудня 2010 року він отримав державний акт про право власності на цю землю.

Разом з тим, за змістом частини першої статті 74 СК України у редакції, чинній станом на 14 серпня 2007 року, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

ОСОБА_2 придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 серпня 2007 року, а шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано лише 20 січня 2009 року, вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період придбання спірного майна та визнання його спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 не заявляв, як і не оспорював правову підставу набуття будинку у власність ОСОБА_2 - договір купівлі-продажу від 14 серпня 2007 року, а тому колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що ОСОБА_1 не підтвердив обставини належності йому прав на спірний житловий будинок.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але не підставі договору дарування або в порядку спадкування.

На час укладення спірної угоди ОСОБА_3 була єдиним власником житлового будинку на підставі договору дарування, а тому колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що вчиненням цього правочину права позивача не порушуються.

Відповідно до положень статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Позову на підставі статті 62 СК України ОСОБА_1 також не заявляв, а тому відсутні підстави вважати житловий будинок по АДРЕСА_1 спільним сумісним майном ОСОБА_1 й ОСОБА_3 як подружжя.

Доводи заявника про те, що будинок знаходиться на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності, не впливають на дійсність спірної угоди, оскільки ОСОБА_2 придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 раніше приватизації земельної ділянки під ним ОСОБА_1 , та розпорядилася ним у подальшому як власник, її правовстановлюючі документи на спірне майно не визнано судом недійсними.

Таким чином, доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків судів по суті вирішеного позову.

Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, а в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. У цьому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик