№ 154/127/21 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 154/127/21

провадження № 61-9859св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач Квартирно-експлуатаційний відділ м. Володимир-Волинський,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа Служба у справах дітей виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 03 червня 2021року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Володимир-Волинський (далі КЕВ м. Володимир-Волинський) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та до її малолітньої дитини ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка

не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служба у справах дітей виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради, про звільнення службової квартири без надання іншого житлового приміщення.

Позов обґрунтовує тим, що за період проходження військової служби

та перебування на посаді головного інженера КЕВ м. Володимир-Волинський, капітан ОСОБА_3 отримав службове житлове приміщення загальною площею 37,5 кв. м, що складається з однієї кімнати у квартирі

АДРЕСА_1 , на склад сім`ї

з двох осіб: ОСОБА_3 наймач, ОСОБА_1 дружина.

Зазначене службове житло виділялось рішенням Володимир-Волинської міської ради від 16 грудня 2010 року № 4 на підставі клопотання Володимир-Волинського гарнізону та КЕВ м. Володимир-Волинський. Для зайняття службового приміщення ОСОБА_3 був виданий спеціальний (службовий) ордер від 16 грудня 2010 року № 3. У спірній квартирі зареєстрована дочка, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Будинок за вказаною адресою побудований Міністерством оборони України (далі МОУ) для забезпечення житлом військовослужбовців та осіб, які мають зв`язок з МОУ та Збройних сил України (далі ЗСУ).

Рішенням Володимир-Волинської міської ради від 22 лютого 2007 року № 79, однокімнатну квартиру за адресою:

АДРЕСА_2 , визнано службовою та закріплено

за Володимир-Волинським гарнізоном. Ця службова квартира є фондом МОУ та знаходиться на обліку КЕВ м. Володимир-Волинський.

07 грудня 2015 року рішенням Володимир-Волинського міського суду у справі №154/3557/15 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано.

29 вересня 2016 року ОСОБА_3 переведений до нового місця служби у м. Дніпро згідно з наказом першого заступника МОУ від 29 листопада 2016 року № 174

та наказу начальника КЕВ м. Володимир-Волинський від 30 листопада 2016 року №201. Таким чином, ОСОБА_3 вибув до нового місця служби, з реєстрації він знявся та фактично звільнив службову квартиру. В цей час у спірній службовій квартирі проживає дві особи відповідач ОСОБА_1 та її малолітня донька

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які не мають зв`язку з МОУ

та ЗСУ і не перебувають на квартирному обліку.

Відповідачі мають можливість проживати в іншому власному житловому приміщенні, оскільки згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 12 липня 1999 року, яке видане на підставі розпорядження від 08 липня 1999 року №477рв, ОСОБА_4 належить на праві спільної сумісної власності частина квартири за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 50,6 кв. м.

У приватизації цієї квартири, крім неї, брали участь ОСОБА_5 ,

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . У ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, таким чином, відповідачі фактично є спадкоємцями за законом частини квартири за адресою: АДРЕСА_3 , яка належала ОСОБА_5 до його смерті.

Відповідач ОСОБА_1 згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно та Реєстру власності на нерухоме майно, володіє також правом приватної власності на будинок за адресою:

АДРЕСА_4 , з реєстраційним номером майна 5667235, та земельною ділянкою площею 2 га за адресою: сільська рада Савинцівська Миргородський р-н, Полтавська обл., з реєстраційним номером нерухомого майна 1946572553232. Земельна ділянка в Полтавській області відповідачем здається в оплатну оренду.

11 серпня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відповідно до пунктів 17, 18 Положення «Про порядок надання службових жилих приміщень в користування ними в Українській РСР», затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР

від 08лютого 1988 року № 37, надали письмове зобов`язання про те, що вони зобов`язуються звільнити надану їм службову жилу площу за адресою:

АДРЕСА_2 , у разі переводу ОСОБА_3 в іншу військову частину та в інших випадках, передбачених законодавством України. Однак станом на сьогодні відповідач не звільнила спірне службове житло. Також ОСОБА_1 не допускає

в службову квартиру працівників КЕВ м. Володимир-Волинський для виконання своїх обов`язків обстеження квартири.

КЕВ м. Володимир-Волинський просить визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування службовим жилим приміщення за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнити службове жиле приміщення за вказаною адресою без надання їм іншого жилого приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області

від 29березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Стягнено з КЕВ м.Володимир-Волинський на користь ОСОБА_1 6 000,00 грн витрат

на професійну правничу допомогу.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна квартира є належним відповідачу ОСОБА_1 та її малолітній доньці ОСОБА_2 житлом, в розумінні статті 8 Конвенції, з яким у неї склались достатні і тривалі зв`язку, адже відповідач більше 10 років проживає у вказаному житлі, а обґрунтування позивача у позові не є співрозмірним для виселення її з малолітньою донькою без надання іншого житла.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 03 червня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано і прийнято нову постанову про задоволення позову. Визнано ОСОБА_1 з неповнолітньою ОСОБА_2 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Зобов`язано ОСОБА_1 разом

з неповнолітньою ОСОБА_2 звільнити службове жиле приміщення

за вказаною вище адресою. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 мала звільнити службове житло протягом двох місяців після розірвання шлюбу, оскільки батьки малолітньої ОСОБА_2 , в тому числі і мати ОСОБА_1 , втратили право

на користування службовим житлом, то ОСОБА_2 теж його втратила.

При вселенні в службову квартиру відповідач ОСОБА_1 11 серпня 2010 року підписала зобов`язання, що вона зобов`язується звільнити надану військовою частиною службову жилу площу на АДРЕСА_2 у разі переводу в іншу військову частину, звільнення з військової служби та в інших випадках. Таким чином, ОСОБА_1 була обізнана з тим, що це є тимчасове житло.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 12 липня 1999 року, яке видане на підставі розпорядження від 08 липня 1999 року № 477рв, ОСОБА_4 належала на праві спільної сумісної власності частина квартири

за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 50,6 кв. м. Квартира приватизована згідно

з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

На час розірвання шлюбу з ОСОБА_3 07 грудня 2015 року, на час вибуття військовослужбовця ОСОБА_3 на інше місце служби 30 листопада 2016 року

та зняття його з реєстрації та звільнення службової квартири, відповідач була забезпечена житлом.

На час звільнення відповідача ОСОБА_1 з роботи за угодою сторін 16листопада 2015 року, вона була забезпечена житлом, мала на праві особистої приватної власності частину квартири, а тому вимоги статті 125 ЖК України, щодо неможливості виселення без надання іншого жилого приміщення

не застосовується.

30 липня 2020 року ОСОБА_1 згідно з договором дарування від 30 липня 2020 року подарувала свою частку приватизованого житла в квартирі за адресою:

АДРЕСА_3 , матері ОСОБА_6 .

Згідно з листом Володимир-Волинського міськрайонного відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 24 жовтня 2020 року № 1460/20.15-04-27

у архіві відділу виявлено запис про смерть ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер у серпні 2020 року.

07 жовтня 2020 року ОСОБА_1 підписала заяву про те, що відмовляється від майна (частки у вказаній квартирі) спадщини за законом, яке залишилось після смерті батька ОСОБА_5 , на користь іншого спадкоємця за законом матері ОСОБА_6 .

Відповідач ОСОБА_1 , відчужуючи частину належного їй на праві власності житлового приміщення, яке попередньо було надане їй державою для проживання, свідомо позбавила себе приватної власності на житло та права користування ним.

Крім того, спірне житло ОСОБА_3 отримав як військовослужбовець на сім`ю

у складі двох осіб, а саме: він як наймач, та відповідач ОСОБА_1 як дружина наймача.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просила оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував те, що вимоги статті 125 ЖК УРСР, у якій закріплено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними. Стверджує, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги принцип співмірності при вирішенні питання про визнання відповідачів таким, що втратили право користування житловим приміщенням у гуртожитку, з урахуванням того,

що на момент звернення позивача до суду першої інстанції у відповідача було відсутнє інше житло.

Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 161/19419/17, від 10 квітня 2020 року

у справі № 357/13061/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 686/23415/18.

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року КЕВ м. Володимир-Волинський подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін. Зазначав, що у Володимир-Волинському гарнізоні перебувають на квартирному обліку та потребують поліпшення житлових умов більше 303 осіб.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 154/127/21, витребувано її з Володимир-Волинського міського суду Волинської області та зупинено виконання постанови Волинського апеляційного суду від 03 червня 2021 року до закінчення апеляційного провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

КЕВ м. Володимир-Волинського є складовою частиною Збройних сил України, підпорядковується командувачу Сил логістики ЗСУ, є юридичною особою, одним із структурних підрозділів Міністерства оборони України та є бюджетною організацією.

Будинок за адресою: АДРЕСА_5 , побудований МОУ для забезпечення житлом військовослужбовців та осіб, які мають зв`язок з МОУ та ЗСУ.

Рішенням Володимир-Волинської міської ради від 22 лютого 2007 року № 79, однокімнатну квартиру за адресою:

АДРЕСА_2 , визнано службовою та закріплено

ОСОБА_3 на підставі службового ордера № 3 на право зайняття житлового приміщення, 20 грудня 2010 року отримав як військовослужбовець квартиру

за адресою: АДРЕСА_2 , у вказаному будинку на сім`ю у складі двох осіб, а саме: він

як наймач, та відповідач ОСОБА_1 як дружина наймача.

Наймач житла ОСОБА_3 та відповідач у справі ОСОБА_1 з 07 грудня 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Володимир-Волинського міського суду від 07 грудня 2015 року у справі № 154/3557/15.

Під час перебування у шлюбі у них народилась дочка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

та наказом начальника КЕВ м. Володимир-Волинський від 30 листопада 2016 року №201.

ОСОБА_3 , колишній чоловік відповідача ОСОБА_1 , вибув до нового місця служби, з реєстрації він знявся та фактично звільнив службову квартиру.

На цей час у службовій квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , проживає дві особи ОСОБА_1 та її малолітня дочка ОСОБА_2 , котрі не мають зв`язку з МОУ та ЗСУ

і не перебувають на квартирному обліку.

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_1 вона з 01 липня 2002року до 16листопада 2015 року працювала у КЕВ м. Володимир-Волинський, тобто більше 10 років.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) завданням цивільного судочинства

є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто

не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону

за рішенням суду.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним

у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції, що розгляд цієї справи повинен відбуватися, зокрема, у контексті рішення Європейського суду

з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», в якому викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права

на повагу до свого житла.

Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено.

Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У судах першої й апеляційної інстанцій позивач довів, що на підставі рішення Володимир-Волинського міського суду від 07 грудня 2015 року у справі

№ 154/3557/15 відповідач розірвала шлюб із військовослужбовцем, статус якого дозволив їм відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» отримати право користування службовим житловим приміщенням.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 на підставі службового ордера № 3 на право зайняття житлового приміщення, 20 грудня 2010 року отримав

як військовослужбовець квартиру за адресою:

АДРЕСА_2 , у вказаному будинку на сім`ю у складі двох осіб, а саме: він як наймач, та відповідач ОСОБА_1

як дружина наймача. Тобто відповідач і її донька набули право на житло

у відповідному гуртожитку як члени сім`ї військовослужбовця.

Суд першої інстанції також встановив, що відповідач та її дочка зареєстровані і проживають за вказаною адресою. Крім того, цей суд на підставі згідно з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 09лютого 2021 року №243710777 встановив, що єдиним нерухомим майном, яким володіє відповідач ОСОБА_1 , є земельна ділянка Кадастровий номер: 5323287200:00:004:0184 для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 489/7095/15-ц (провадження № 61-11076св18), закріплені в статтях 125 та 124 ЖК УРСР гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення зі службового приміщення громадян, які

не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. Суд установив, що сім`я із трьох осіб двоє дорослих та дитина проживала у спірній кімнаті гуртожитку без відповідного на це дозволу, спірна кімната надана чоловіку на період роботи у військовій частині, з якої він звільнився за власним бажанням, мав стаж роботи менше 10 років і не перебував на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у Збройних силах України. Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї)

є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи.

Згідно із статтею 124 ЖК УРСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які

з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Однак стаття 125 ЖК УРСР визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені

зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення.

Отже, встановивши, що члени сім`ї ОСОБА_3 дружина останнього ОСОБА_1 , разом із донькою ОСОБА_2 проживають у спірній квартирі без відповідного

на це дозволу, спірна квартира надана ОСОБА_3 на період роботи у військовій частині, наказом першого заступника МОУ від 29 листопада 2016 року № 174

та наказом начальника КЕВ м. Володимир-Волинський від 30 листопада

2016 року № 201 ОСОБА_3 переведений на інше місце служби та виселився з цієї квартири, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про можливість виселення відповідачів із займаної ними квартири.

Разом з тим закріплені в статтях 125 та 124 ЖК УРСР гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення з службового приміщення громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах.

Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.

За змістом статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити

в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи.

Отже, оскільки, як встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 та її малолітня донька вселилися у кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордера, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про виселення, є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Той факт, що абзац другий пункту 3.16 Інструкції передбачає, що «підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу», не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу

до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з кімнати у гуртожитку, де ОСОБА_1 проживає з її малолітньою донькою.

Вказане стосується і посилання позивача на абзац четвертий пункту 5.10 Інструкції, згідно з яким «підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім`ї військовослужбовця чи працівника, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 Житлового кодексу Української РСР».

Верховний Суд звертає увагу на те, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК, Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Як зазначає Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача

з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,

не здійснюється «згідно із законом та не може розглядатись як необхідне

в демократичному суспільстві (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE,

№ 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Тому слід встановити, чи вважатиметься виселення ОСОБА_1 з спірної квартири без надання іншого житлового приміщення втручанням держави,

що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини вважає, що вислів «згідно із законом»

не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Верховний Суд повинен з`ясувати, наскільки чітким і прогнозованим

є чинне законодавство України щодо виселення колишньої дружини військовослужбовця з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом і в якій вона проживає з малолітньою дитиною, за відсутності у них іншого житла та без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК «ніхто не може бути виселений

із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом». Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК «виселення

із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду».

Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК «робітники і службовці,

що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які

з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення».

Однак стаття 125 ЖК визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені

зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК).

Отже, у розумінні статті 125 ЖК відповідач вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення.

Суди встановили, що з вересня 2016 року ОСОБА_1 проживає разом

з малолітньою донькою в спірній, тобто вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною.

Оскільки «функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року), Верховний Суд тлумачить положення абзацу сьомого статті 125 ЖК як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла.

Навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла суд першої інстанції не встановив, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви.

Висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для виселення відповідача відповідає висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду

від 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16-ц (провадження № 61-575св18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок,

що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу

до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості

у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання

в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції».

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 вселилася в спірне службове житлове приміщення на підставі спеціального ордера як член сім`ї наймача цього житлового приміщення, постійно проживає в ньому та зареєстрована там, за ОСОБА_1 не зареєстровано на праві власності житлових приміщень, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення.

Апеляційний суд не погодився з рішенням суду першої інстанції, не врахував встановлених у справі обставин та наведених вище положень закону, скасував судове рішення, яке відповідає закону, і дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення відповідачів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Волинського апеляційного суду

від 03червня 2021 року підлягає скасуванню, із залишенням в силі рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 29 березня 2021року.

Щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, понесених ОСОБА_1

у садах апеляційної та касаційної інстанції

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом,

та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат

на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи

та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може,

за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Так, у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 повідомила, що попередній розрахунок понесених нею витрат у цій справі за час її розгляду апеляційним судом, складають витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з підготовкою відзиву на апеляційну скаргу, заявником надано рахунок від 24 травня 2021 року № 1 за юридичні послуги, що надані на підставі договору про надання правової допомоги від 24 травня 2021 року № 24/05/2021,

та квитанцію від 24 травня 2021 року № 63 про сплату ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 5 000,00 грн відповідно до вказаного розрахунку.

Разом із тим матеріали справи не містять детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність цих документів не дозволяє суду надати оцінку розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу щодо їх дійсності, необхідності й розумності, а тому відсутні підстави для розподілу витрат на правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 повідомила, що попередній розрахунок понесених нею витрат у цій справі за час її розгляду Верховним Судом, складають витрати на правову допомогу адвоката (написання касаційної скарги) у розмірі 5000,00грн.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених

у зв`язку з підготовкою касаційної скарги, заявником надано рахунок

від 08червня 2021 року № 1 за юридичні послуги, що надані на підставі договору про надання правової допомоги від 08 червня 2021 року № 08/06/2021, та копію квитанції від 09 червня 2021 року № 13 про сплату ОСОБА_1 на користь адвоката Вічинюка М. А. 5000,00 грн відповідно до вказаного розрахунку,

а також надано акт приймання-передачі наданих послуг № 1 до договору

від 08червня 2021 року № 08/06/2021.

У відзиві на касаційну скаргу КЕВ м. Володимир-Волинський вказав, що вважає завищеним фактичний обсяг правової допомоги, наданої під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Так, при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право

на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц,

на яку наявне посилання у касаційній скарзі.

З урахуванням вказаного, колегія суддів вважає, що враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності

та виконаної адвокатом роботи, дійшов висновку, що вимоги щодо стягнення

з позивача витрат на правничу допомогу понесених ОСОБА_1 у суді касаційної інстанції підлягають частковому задоволенню у розмірі 1 000,00 грн.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної

чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову

на відповідача (пункт 1 частини другої вказаної статті).

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Ураховуючи, що за наслідками розгляду касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали суду першої інстанції, сплачений заявником судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 4204,00 грн підлягає стягненню з КЕВ м. Володимир-Волинський.

Керуючись статтями 141 400 409 413 415 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Волинського апеляційного суду від 03 червня 2021 року скасувати, рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області

від 29 березня 2021 року залишити в силі.

Стягнути зі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Володимир-Волинський

на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу

у розмірі 1 000,00 грн (одна тисячя гривень).

Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Володимир-Волинський

на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 4 204,00 грн.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов