ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2024 року

м. Київ

справа № 160/18304/22

адміністративне провадження № К/990/24874/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №160/18304/22

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області

про визнання бездіяльності протиправною і зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Юрявічутє Наталії Альбіни

на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року (головуючий суддя: Чередниченко В.Є., судді: Іванов С.М., Чепурнов Д.В.).

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - «ГУ МВС України в Дніпропетровській області»), у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність ГУ МВС України в Дніпропетровській області щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну оплачувану чергову відпустку за період 2016-2020 роки у кількості 45 діб за кожний рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби, тобто - 10 729 грн 57 коп;

- зобов`язати ГУ МВС України в Дніпропетровській області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну оплачувану чергову відпустку за період з 2016 року до 2020 року у кількості 45 діб за кожний рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби, тобто - 10 729 грн 57 коп.

Позов мотивований тим, що за період з 2016 до 2020 роки відповідачем протиправно не було проведено виплату компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки після звільнення ОСОБА_1 .

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду з метою її оскарження і відновлення своїх порушених трудових прав.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 березня 2023 року позов задоволено:

визнано протиправною бездіяльність ГУ МВС України в Дніпропетровській області щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну оплачувану чергову відпустку за період 2016-2022 роки у кількості 45 діб за кожний рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби у розмірі: 10 729, 57 грн;

зобов`язано ГУ МВС України в Дніпропетровській області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну оплачувану чергову відпустку за період з 2016 року до 2020 року у кількості 45 діб за кожний рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби у розмірі: 10 729, 57 грн.

Задовольняючи позов повністю, окружний суд виходив з того, що позивач станом як на 2016, так і на 2020 роки мав вислугу більш ніж 20 років, тому мав право на відпустку тривалістю 45 днів.

Пунктом 56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (далі - «Положення №114») передбачено, що особам рядового і начальницького складу, які звільняються із органів внутрішніх справ, за невикористані дні відпусток, а також додаткової відпустки, особам рядового і начальницького складу, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Окружний суд зауважив, що з огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону України «Про Національну поліцію» і Порядку та умовами виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затвердженого наказом МВС України від 6 квітня 2016 року №260, питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України») та Закону України «Про відпустки».

Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Суд першої інстанції зауважив, що Законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не використана протягом календарного року. Одночасно, його положеннями не передбачене позбавлення поліцейського права на відпустку, яку він уже отримав у попередньому календарному році. Одночасно, за бажанням поліцейського, він може використати право на відпустку за попередній рік разом з черговою відпусткою наступного року. Тобто, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), не використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними у році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства у частині реалізації права на відпочинок.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року апеляційну скаргу Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Дніпропетровській області задоволено частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 березня 2023 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково:

визнано протиправною бездіяльність ГУ МВС України в Дніпропетровській області щодо ненарахування І невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за частину невикористаної щорічної оплачуваної чергової відпустки за період роботи період з 14 вересня 2020 року до 23 листопада 2020 року;

зобов`язано ГУ МВС України в Дніпропетровській області нарахувати І виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану частину щорічної оплачуваної чергової відпустки за період роботи з 14 вересня 2020 року до 23 листопада 2020 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що наказом ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 1 липня 2015 року №272 о/с позивача було звільнено. У подальшому наказом від 14 вересня 2020 року, який було видано на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 вересня 2020 року у справі №804/7653/15, позивача поновлено на посаді. Тож, суд апеляційної інстанції констатував, що позивач у зазначений період фактично не працював.

Крізь призму цієї обставини, суд апеляційної інстанції зазначив, що законодавство України не передбачає, що за час вимушеного прогулу за працівником зберігається місце роботи і цей період вважається таким, що дає право на відпустку.

Тож, оскільки позивач у період з 1 липня 2015 року до 14 вересня 2020 року фактично не працював та за ним не зберігалося місце роботи, при цьому рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 вересня 2020 року у справі №804/7653/15 було стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 2 липня 2015 року до 8 вересня 2020 року, що є повною компенсацією за період вимушеного прогулу відповідно до частини другої статті 235 КзпП України, суд апеляційної інстанції зробив висновок про відсутність підстав для стягнення на користь позивача за цей період компенсації за невикористані дні чергової відпустки.

Щодо решти період, апеляційний суд погодився із висновками окружного суду та залишив рішення суду першої інстанції у цій частині без змін.

Не погоджуючись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, представниця ОСОБА_1 - адвокатка Юрявічутє Н.А. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У липні 2023 року представниця ОСОБА_1 - адвокатка Юрявічутє Н.А. звернулась подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року й залишити в силі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 березня 2023 року.

Скаржниця покликається на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 березня 2023 року у справі №818/2883/14.

Верховний Суд ухвалою від 19 липня 2023 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить Суд відмовити у її задоволенні, а судове рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

21 серпня 2014 року наказом МВС України №1639 о/с ОСОБА_1 призначений на посаду першого заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника слідчого управління.

Згідно із наказом ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 1 липня 2015 року №272 о/с ОСОБА_1 звільнений з посади першого заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області - начальника слідчого управління відповідно до частини третьої статті 1, пункту 8 статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 вересня 2020 року у справі №804/7653/15 визнано протиправним і скасовано наказ ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 1 липня 2015 року №272 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 і поновлено його на посаді першого заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника слідчого управління з 2 липня 2015 року.

Також цим рішенням суду вирішено стягнути з ГУ МВС України в Дніпропетровській на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 2 липня 2015 року до 8 вересня 2020 року у розмірі: 449 609,88 грн без урахування податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

На виконання вказаного рішення суду голова ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Дніпропетровській області видав наказ від 14 вересня 2020 року №4о/с по особовому складу, відповідно до якого пункт наказу ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 1 липня 2015 року №272 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 скасований, та позивач вважається працюючим на попередній посаді з 2 липня 2015 року.

23 листопада 2020 року ГУ МВС України в Дніпропетровській області виданий наказ №7 о/с, відповідно до якого згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, відповідно до пунктів 10 та 11 розділу XI Закону України «Про національну поліцію» полковника міліції ОСОБА_1 , першого заступника начальника Головного управління МВС України в Дніпропетровській області - начальника слідчого управління, звільнено у запас Збройних сил (з поставленням на військовий облік) за п. 64 «г» (через скорочення штатів) з 23 листопада 2020 року. Відповідно до указаного наказу від 23 листопада 2020 року вислуга років позивача на день звільнення складає: 27 років 08 місяців 17 днів, у пільговому обчисленні: 27 років 10 місяців 06 днів.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року у справі №160/1139/21 зобов`язано ГУ МВС України в Дніпропетровській області та Державну установу «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Дніпропетровській області» зарахувати до вислуги років позивача час вимушеного прогулу за період з 2 липня 2015 року до 23 листопада 2020 року та направити відповідні документи до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області для призначення пенсії за вислугу років. Отже, остаточно вислуга років в календарному обчисленні складає: 33 роки 1 місяць 8 днів.

Як зазначає позивач, у період з 15 вересня до 23 листопада 2020 року, після поновлення його судом на посаді, він перебував на службі 2 місяця та 8 днів та мав бути забезпечений грошовим забезпеченням встановленим відповідно до наказу МВС України щодо призначення на посаду, проте, грошове забезпечення в указаний період йому не виплачувалось.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року у справі №160/16203/21 стягнуто з ГУ МВС України в Дніпропетровській області на користь позивача грошове забезпечення з 14 вересня 2020 року до 23 листопада 2020 року у сумі: 24 228,10 грн та одноразову грошову допомогу при звільненні у сумі: 177 037,09 грн.

Як зазначає позивач, грошової компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки за період з 2016 року до 2020 роки він не отримав.

20 жовтня 2022 року позивач звернувся до ГУ МВС України в Дніпропетровській області з вимогою про здійснення нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки за період з 1 січня 2015 року до 31 грудня 2020 року у кількості 45 діб за кожний рік, всього за шість років - 270 діб, у розмірі виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, тобто - 10729,57 грн.

7 листопада 2022 року відповідач листом №1/М-4089/103/Лк-2022 повідомив про відсутність правових підстав для визначення сум грошової компенсації за дні невикористаних відпусток станом на день звільнення з ОВС - 23 листопада 2020 року, у зв`язку із втратою чинності норм законодавства, які регулювали структуру, умови та порядок нарахування грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішній справ.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 45 Конституції України кожному хто працює, гарантовано право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи, встановлені Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР.

Статтею 4 цього Закону визначені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Частиною першою статті 24 указаного Закону передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначені Законом України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року.

Згідно із частиною першою статті цього Закону поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.

Частинами першою-четвертою статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» встановлено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються.

Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки.

За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів.

Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

За приписами частин дев`ятої-одинадцятої статті 93 вказаного Закону визначено, що поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення.

При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року.

За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.

Станом на дату звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки визначало Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (далі - «Положення №114»).

Відповідно до пункту 49 Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються.

Тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно (пункт 51 Положення №114).

Пунктом 56 Положення №114 передбачено, що особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористані дні відпусток, а також додаткової відпустки, особам рядового і начальницького складу, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Відповідно до частин першої і другої статті 94 цього Закону поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

У випадках надання працівникам щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - «Порядок №100»).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Рішенням Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої і третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Верховним Судом ухвалою від 19 липня 2023 року було відкрито касаційне провадження за скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Юрявічутє Н.А. на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Основним доводом касаційної скарги, яка одночасно є і підставою відкриття касаційного провадження у цій справі, є неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 березня 2023 року у справі №818/2883/14.

У цій постанові Верховний Суд зазначив про таке:

«З аналізу статті 6 Закону №504/96-ВР випливає, що право на відпустку повної тривалості мають працівники, які відпрацювали «робочий рік», тобто працівники, які з дня прийняття на роботу відпрацювали на підприємстві, в установі, організації, відповідно до установлених у них режимів, графіків 12 місяців.

Порядок обчислення тривалості роботи, що дає право на щорічну відпустку, визначено у статті 9 Закону №504/96-ВР, відповідно до якої, окрім часу фактичної роботи у відповідному році, до стажу роботи, що дає право на щорічну оплачувану відпустку, включається, зокрема час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Отже, право особи на щорічну оплачувану відпустку пов`язується з наявністю в особи стажу роботи на підприємстві, в установі, організації, обчисленого за правилами, передбаченими статтею 9 Закону №504/96-ВР.

Указані правила не передбачають можливості зменшення стажу роботи на одному підприємстві, в установі, організації і, як наслідок, зменшення тривалості відпустки, у зв`язку з роботою особи на іншому підприємстві, в іншій установі, організації.

З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що виконання позивачем у періоді, що припадає на період вимушеного прогулу, іншої оплачуваної роботи за трудовим договором, на державній службі, отримання ним інших форм доходу не впливає на порядок обчислення стажу роботи позивача в Регіональному відділенні Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській області, що дає право на щорічну відпустку.

Отже, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права судами попередніх інстанцій під час ухвалення рішень і погоджується з їхніми висновками про задоволення позовних вимог».

Таким чином, Верховний Суд вже надав відповідь на правове питання чи набуває особа у період, зокрема, вимушеного прогулу відповідне право на щорічну відпустку (або її грошової компенсації).

Висновки, викладені у постанові від 23 березня 2023 року у справі №818/2883/14 є релевантними до цієї справи, адже сформовані Судом у подібних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи цей спір, дійшов висновку, що оскільки ОСОБА_1 фактично не працював у період з 1 липня 2015 року до 14 вересня 2020 року, він не набув права на компенсацію щорічних відпусток.

Цей висновок апеляційного суду не узгоджується із вже згаданою правовою позицією Верховного Суду з цього питання та свідчить про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, про що доречно наголошує у касаційній скарзі скаржниця.

Помилковість висновків апеляційного суду щодо відсутності у ОСОБА_1 права на відповідну компенсацію ґрунтуються виключно на хибності застосування норм матеріального права у контексті фактичного невиконання позивачем роботи у спірний період (зважаючи на вимушений прогул останнього). Жодних інших підстав для відмови у виплаті спірної компенсації на користь позивача апеляційний суд не зазначає.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив вимоги позивача про стягнення з відповідача компенсації за невикористану щорічну оплачувану чергову відпустку за період з 2016 року до 2020 року у кількості 45 діб за кожний рік.

Факт перебування ОСОБА_1 у вимушеному прогулі, який виник внаслідок його незаконного звільнення з посади, на це право не впливає.

За наведеного правового регулювання і обставин справи Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм матеріального права, що призвело до скасування законного рішення суду першої інстанції.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Отож, касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції повністю.

З огляду на результат касаційного розгляду суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - адвокатки Юрявічутє Наталії Альбіни задовольнити.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року у справі №160/18304/22 скасувати і залишити в силі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 березня 2023 року.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

………………….

………………….

………………….

Н.М. Мартинюк

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов,

Судді Верховного Суду