№ 160/6214/21 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2023 року

м. Київ

справа № 160/6214/21

адміністративне провадження № К/990/6158/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Стрелець Т.Г., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2021 року (ухвалене у складі головуючого судді Рищенко А.Ю.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2022 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Бишевської Н.А., суддів: Добродняк І.Ю., Семененка Я.В.),

У С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

1. 2 квітня 2021 року ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області (далі також - відповідач), у якому просила:

визнати протиправними та скасувати рішення Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області № 304 4 сесії VIII скликання від 16 лютого 2021 року «Про відмову в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_1 » та рішення Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області № 337 5 позачергової сесії VIII скликання від 10 березня 2021 року «Про внесення доповнень до рішення «Про відмову в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_1 » № 304 4 сесії VIII скликання від 16 лютого 2021 року».

зобов`язати Миколаївську сільську раду Петропавлівського району Дніпропетровської області прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства громадянці ОСОБА_1 - земельна ділянка кадастровий номер 1223881500:02:001:5554, площею 2,0000 га, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петропавлівський район Миколаївська сільська рада.

2. В обґрунтування позову зазначено, що відповідачем прийняті спірні рішення про відмову в затвердженні проекту землеустрою на підставі того, що: 1) в поданому проекті землеустрою Висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виданий 25 березня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області, дійсний протягом 1 (одного) року, який начебто втратив чинність; 2) відсутнє погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки територіальним органом Держгеокадастру за принципом екстериторіальності відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2016 року № 580, у зв`язку з чим, на думку відповідача, порушено порядок погодження зазначеного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, встановлений статтею 186-1 Земельного кодексу України. Позивачем зазначено, що погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за принципом екстериторіальності від них взагалі не вимагається, бо закон був прийнятий значно пізніше і вже після того, коли був погоджений висновок органу Держгеокадастру.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2022 року, адміністративний позов задоволено повністю.

4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки відповідно до вимог Земельного кодексу України строк дії висновків про погодження проектів землеустрою не обмежений, то є цілком необґрунтованими оскаржені рішення відповідача про відмову у затвердженні проекту землеустрою з тієї підстави, що в поданому проекті землеустрою висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виданий 25 березня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області, дійсний протягом одного року та втратив чинність.

5. Стосовно такої підстави для відмови у затвердженні проекту землеустрою, як відсутність погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки територіальним органом Держгеокадастру за принципом екстериторіальності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2016 року № 580, в зв`язку з чим порушено порядок погодження зазначеного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, встановлений статтею 186-1 Земельного кодексу України, то суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що на час погодження проекту землеустрою (висновок від 25 березня 2016 року) не існувало зазначеної постанови Кабінету Міністрів України, тобто на спірні в цій справі правовідносини порядок погодження проектів землеустрою, встановлений зазначеною постановою, не розповсюджуються.

6. Підстава відмови у затвердженні проекту землеустрою, зазначена в рішенні № 332-5/VIII від 10 березня 2021 року, - «враховуючи частину сьому статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» передача земельної ділянки у власність ослабить економічну основу і скоротить обсяги доходів до місцевих бюджетів» взагалі не узгоджується із законодавчо встановленими підставами для відмови у затвердженні проекту землеустрою.

7. З огляду на вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про протиправність рішень відповідача, якими відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки, за наявності погодження проекту землеустрою, рішення про відмову в його затвердженні, мотивоване відсутністю такого погодження, не може вважатися обґрунтованим, а інші підстави для відмови у затвердженні проекту землеустрою виходять за межі встановлених законодавством підстав.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

8. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати оскаржувані рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

9. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням статей 118 186-1 Земельного кодексу України, статті 30 Закону України «Про землеустрій». Також скаржник стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що рішення про зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення є правильним і таким, що не може вважатися втручанням у дискреційні повноваження. Крім того, скаржник наголошує, що суди не взяли до уваги те, що висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивачу втратив чинність 25 березня 2017 року.

10. Поміж іншим, заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури також зазначає, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами не враховано висновки Верховного Суду, що викладені у постановах від 24 січня 2020 року у справі № 316/979/18, від 27 січня 2021 року у справі № 560/1334/19 та від 1 лютого 2021 року у справі № 560/1282/19 про те, що підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише тe, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України.

11. Скаржник також звертає увагу на те, що Верховний Суд у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 740/4635/16-a вказав, що дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

12. Касаційна скарга надійшла до суду 21 лютого 2023 року.

13. Ухвалою Верховного Суду від 9 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі №160/6214/21, витребувано адміністративну справу та запропоновано позивачці надати відзив на касаційну скаргу.

14. Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2023 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 23 червня 2023 року.

15. З касаційною скаргою скаржником заявлено клопотання про зупинення виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2021 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2022 року, у задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2023 року.

Позиція інших учасників справи

16. 3 квітня 2023 року до Суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, у якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

17. Позивач, зокрема зазначає, що скаржник помилково тлумачить положення статей 118 186-1 Земельного кодексу України, статті 30 Закону України «Про землеустрій» щодо відсутності у позивача належним чином погодженого проекту землеустрою на земельну ділянку, яку останній бажає отримати у власність. Вказує на те, що поданий позивачкою на затвердження проект землеустрою, розроблений і погоджений відповідно до чинного на той час законодавства.

18. Скаржник також вказує, що Верховний Суд уже розглядав аналогічну справу, відповідачем у якій була Миколаївська сільська рада Петропавлівського району Дніпропетровської області, про що свідчить постанова від 26 жовтня 2021 року у справі №160/5982/19, тому просить врахувати висновки у вказаній постанові під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

19. Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 25 лютого 2016 року № 4-1205/15-16-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населеного пункту на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням (01.03) для ведення особистого селянського господарства.

20. На замовлення позивача, ПП «ГЕО-СЕРВІС» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, орієнтовний розмір земельної ділянки площею 2,00 га.

21. Висновком Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 20 липня 2016 року № 1282/0/161-16 вказано, що наданий на розгляд щодо відведення земельної ділянки проект землеустрою погоджується при умові дотримання пам`яткоохоронного законодавства.

22. Управлінням Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області розглянуто проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який надано позивачкою, та у Висновку експерта державної експертизи від 25 березня 2016 року № 29/41-16 зазначено, що він відповідає вимогам чинного законодавства України та його погоджено.

23. Висновком Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей № 859/2 від 12 квітня 2016 року також погоджено проект землеустрою позивачки.

24. 11 січня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Миколаївської сільської ради із заявою про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у приватну власність.

25. Рішенням Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області № 304-4/VIII від 16 лютого 2021 року відмовлено в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства громадянці ОСОБА_1 - земельна ділянка кадастровий номер 1223881500:02:001:5554, площею 2,0000 га, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область Петропавлівський район Миколаївська сільська рада, в зв`язку з тим, що:

1) в поданому проекті землеустрою Висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виданий 25 березня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області, дійсний протягом 1 (одного) року, який втратив чинність;

2) відсутнє погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки територіальним органом Держгеокадастру за принципом екстериторіальності відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2016 року № 580, в зв`язку з чим порушено порядок погодження зазначеного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, встановлений статтею 186-1 Земельного кодексу України.

26. Однак, позивачка повторно звернулась із заявою від 1 березня 2021 року до Миколаївської сільської ради із заявою про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у приватну власність.

27. Рішенням Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області № 337-5/VIII від 10 березня 2021 року повторно відмовлено в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства громадянці ОСОБА_1 - земельна ділянка кадастровий номер 1223881500:02:001:5554, площею 2,0000 га, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область Петропавлівський район Миколаївська сільська рада, у зв`язку з тим, що:

2) відсутнє погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки територіальним органом Держгеокадастру за принципом екстериторіальності відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2016 року № 580, в зв`язку з чим порушено порядок погодження зазначеного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, встановлений статтею 186 Земельного кодексу України;

3) враховуючи частину сьому статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» передача земельної ділянки у власність ослабить економічну основу і скоротить обсяги доходів до місцевих бюджетів.

28. Вважаючи такі рішення відповідача незаконними та протиправними, позивачка звернулася до суду із позовною заявою.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанцій і доводів учасників справи

29. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

30. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

31. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

32. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

33. Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2021 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2022 року відповідають, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на таке.

34. Відповідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

35. Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

36. Зазначені норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Водночас суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

37. Частиною першою статті 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

38. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

39. З огляду на предмет спору та нормативно-правову регулювання спірних правовідносин, колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 30 січня 2023 року у справі №120/1157/22-а сформував правовий висновок про те, що дотримання встановленого порядку відведення у власність земель державної або комунальної власності становить особливий суспільний інтерес, оскільки відповідно до статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. У зв`язку з цим, важливим є суворе дотримання порядку відведення землі у власні фізичним або юридичним особам, а також забезпечити конкурентний спосіб розпорядження таким суспільним активом як земля, зокрема шляхом її продажу на торгах. Тільки такий підхід забезпечить раціональне використання землі, а також реалізацію принципу рівності перед законом та запобігання всім формам дискримінації.

40. За змістом статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

41. Згідно з частиною другою статті 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

42. Відповідно до частин першої, п`ятої статті 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється з урахуванням вимог статті 130 цього Кодексу.

43. Статтею 81 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

44. За змістом частин першої - третьої та п`ятої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

45. Згідно з частиною першою статті 117 Земельного кодексу України передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

46. Відповідно до пункту «б» частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

47. Повноваження відповідних органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність встановлені статтями 118 122 Земельного кодексу України.

48. Частиною шостою статті 118 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

49. Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

50. Крім того, виходячи з аналізу статті 118 Земельного кодексу України, вбачається, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

51. Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок, а надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття в подальшому суб`єктом владних повноважень позитивного рішення щодо відведення земельної ділянки у власність.

52. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема від 28 січня 2020 року у справі №2240/2962/18, від 28 лютого 2020 року у справі №806/3304/18, від 8 вересня 2020 року у справі № 812/1450/17, від 26 жовтня 2021 року у справі №160/5982/19 та від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19.

53. Згідно із частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

54. Відповідно до частин восьмої-дев`ятої статті 118 Земельного кодексу України (частину восьму статті 118 виключено на підставі Закону № 1423-IX від 28 квітня 2021 року, однак вказана норма була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

55. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про землеустрій» документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

56. Статтею 30 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.

57. У свою чергу, частиною першою статті 186-1 Земельного кодексу України (статтю 186-1 виключено на підставі Закону № 1423-IX від 28 квітня 2021 року, однак вказана стаття була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

58. Відповідно до частини четвертої статті 186-1 Земельного кодексу України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.

59. Частиною п`ятою статті 186-1 Земельного кодексу України передбачено, що органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

60. Згідно з частиною шостою статті 186-1 Земельного кодексу України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

61. Відповідно до частини дев`ятої статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

62. Тобто, єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Результат розгляду з питань затвердження проекту землеустрою оформлюється відповідним органом у формі рішення, що прямо передбачено частиною дев`ятою статті 118 Земельного кодексу України.

63. Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 Земельного кодексу України норми цього Кодексу не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.

64. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі №818/1903/17, від 16 листопада 2020 року справа № 640/5615/19 та від 26 жовтня 2021 року у справі №160/5982/19.

65. Як встановлено судом апеляційної інстанції на підставі наявних у цій справі доказів, на виконання вимог частини першої статті 186-1 Земельного кодексу України проект землеустрою, розроблений на замовлення позивачки, погоджено відповідним територіальним органом Держгеокадастру.

66. Із касаційної скарги вбачається, що, на переконання скаржника, законною та обґрунтованою підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою слугувало відсутність погодження проекту землеустрою через те, що висновок про погодження проекту землеустрою Управління Держгеокадастру в Петропавлівському районі Дніпропетровської області від 25 березня 2016 року № 33/41-16 містить відомості про його чинність протягом одного року. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що касаційна скарга не містить інших доводів щодо правомірності підстав відмови у затвердженні проекту землеустрою, розробленого на замовлення позивача та поданого на затвердження відповідачем.

67. Надаючи оцінку таким доводам скаржника, виходячи із меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, Верховний Суд вважає за необхідне вказати таке.

68. Частиною сьомою статті 186 Земельного кодексу України, яка регулює питання погодження і затвердження документації із землеустрою, встановлено, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, інші суб`єкти, визначені цією статтею, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання документації із землеустрою безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про її погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Строк дії цих висновків є необмеженим.

69. Таким чином, оскільки відповідно до імперативних вимог Земельного кодексу України строк дії висновків про погодження проектів землеустрою є необмежений, то спірні рішення відповідача про відмову у затвердженні проекту землеустрою з тієї підстави, що в поданому проекті землеустрою висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виданий 25 березня 2016 року Управлінням Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області, містить примітку «дійсний протягом одного року», є протиправними, оскільки не зазначено жодних юридичних або фактичних мотивів застосування відповідачем наведеної підстави, що суперечить принципу законності як складової верховенства права.

70. Відтак, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про протиправність рішень відповідача про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки за наявності погодження проекту землеустрою, рішення про відмову в його затвердженні, мотивоване відсутністю такого погодження у зв`язку із закінченням строку його дії, не може вважатися обґрунтованим, а доводи касаційної скарги зазначених висновків судів не спростовують.

71. Суд також враховує, що право особи на затвердження проекту землеустрою охоплюється також гарантіями захисту права власності у формі майнових прав та легітимних очікувань на реалізацію права власності. У свою чергу, протиправна відмова у затвердженні проекту землеустрою є втручанням у право власності.

72. Стосовно допустимості втручання у «право власності» необхідно звернути увагу, що відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (заява №25921/02) ЄСПЛ, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ у пункті 32 рішення по справі «Stretch v. the United Kingdom» (заява № 44277/98).

73. Слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Протоколу першого ЄКПЛ, а саме: (1) чи є втручання законним; (2) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; (3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

74. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Протоколу першого, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

75. У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Трегубенко проти України» (заява N 61333/00) зазначено, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде доведений, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності.

76. Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену, зокрема, у справах «Moreno Diaz Peсa and Others v. Portugal» (заява № 44262/10, пункти 60, 64 і 93), «Cachia and Others v. Malta» (заява № 72486/14, пункт 49) та «Hesz and others v. Hungary» (заява № 17884/12, пункт 28), яка передбачає, що в процесах позбавлення власності держава повинна суворо дотримуватися процедури; для примусового позбавлення цього права мають бути вагомі причини і держава, в особі своїх уповноважених органів, повинна це довести неспростовними доказами.

77. Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку, що рішення про зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення, є правильним і таким, що не може вважатися втручанням у дискреційні повноваження, виходячи із такого.

78. Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

79. Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

80. У пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5, дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

81. Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі "Педерсен і Бодсгор проти Данії" ("Pedersen and Baadsgaard v. Denmark", заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

82. Разом з тим, у рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

83. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» (набирає чинності 15 грудня 2023 року) дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.

84. Частиною третьою статті 6 цього ж Закону визначено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов:

1) дискреційне повноваження передбачено законом;

2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;

3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;

4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.

85. З огляду на вищезазначене, дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб`єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.

Характерними ознаками адміністративного розсуду є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб`єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб`єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.

86. Як було зазначено Судом вище, єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.

87. Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 Земельного кодексу України норми статті 118 Земельного кодексу України не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватись саме на етапі погодження такого проекту.

88. Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що скаржник помилково вважає повноваження відповідача дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, не затвердити проект землеустрою, погоджений відповідно до статті 186-1 Земельного кодексу України. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин. Тобто, повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.

89. Висновки цієї постанови щодо відсутності дискреційних повноважень відповідача у спірних правовідносинах узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі №160/5982/19, про що обґрунтовано зазначила позивачка у відзиві на касаційну скаргу.

90. З приводу посилань скаржника на висновки Верховного Суду, що викладені у постановах від 24 січня 2020 року у справі № 316/979/18, від 27 січня 2021 року у справі № 560/1334/19 та від 01 лютого 2021 року у справі № 560/1282/19 (про те, що підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише тe, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України), то колегія суддів зазначає, що у справі, яка розглядається, судами було установлено, що поданий позивачкою на затвердження проект землеустрою був розроблений відповідно до вимог Земельного кодексу України та Закону України «Про землеустрій», тому висновки, викладені у рішенні суду апеляційної інстанції, повністю відповідають практиці Верховного Суду, на яку посилається скаржник.

91. З приводу посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 740/4635/16-a, у якій Суд вказав, що «дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність», то колегія суддів зазначає, що вказані висновки стосуються лише оцінки рішення суб`єкта владних повноважень про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, а не вибору можливої поведінки такого суб`єкта при вирішенні питання про затвердження або про відмову у затвердженні погодженого відповідно до законодавства проекту землеустрою. Тому, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 740/4635/16-a.

92. Таким чином, доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та неврахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

93. Розглядаючи цю справу в касаційному порядку суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статі 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

94. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

95. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

96. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

97. Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

98. Важливо наголосити, що низка рішень ЄСПЛ дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.

99. ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява N 22750/02, пункт 42)).

100. Крім того, у пункті 60 рішення "Helle v. Finland" (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.

101. Також у пункті 71 рішення у справі "Peleki v. Greece" (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (рішення у справі "Moreira Ferreira v. Portugal" (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

102. До того ж, у пункті 80 рішення у справі "Perez v. France" (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі "Artico v. Italy", заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі "Van de Hurk v. the Netherlands", заява № 16034/90, пункт 59).

103. Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcia Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Van de Hurk v. the Netherlands" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Водночас, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися залежно від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.

104. Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spain" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgins and others v. France" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява № 22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).

105. Так, у пункті 54 рішення "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими.

106. Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка ухвалює рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

107. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

108. Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.

109. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім основним аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Висновки щодо розподілу судових витрат

110. Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Cуд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 червня 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач Я.О. Берназюк

Судді: Н.В. Коваленко

Т.Г. Стрелець