ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
27 серпня 2024 року
справа № 160/7228/24
адміністративне провадження № К/990/31444/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Ханової Р. Ф.,
cуддів - Олендера І. Я., Хохуляка В. В.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2
на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року (колегія у складі суддів: Чередниченко В.Є., Шальєва В.А., Іванов С.М.)
у справі №160/7228/24
за позовом ОСОБА_2
до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області
про скасування податкового повідомлення-рішення, -
УСТАНОВИВ:
І. РУХ СПРАВИ
У березні 2024 року ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 , платник податків, позивач у справі, скаржник у справі) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (далі - податковий орган, відповідач у справі), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 грудня 2023 року №1221635-2411-0465-UA12020010000033698, яким визначено суму податкового зобов`язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості за 2021 рік у сумі 3900 гривень.
Адміністративний позов обґрунтований тим, що позивач є фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 - Допоміжне обслуговування наземного транспорту, та платником єдиного податку. Автостоянка, яка йому належать на праві приватної власності, використовується ним у власній господарській діяльності, в оренду чи інше право користування третім особам не передавалась. Позивач зазначає про те, що сам по собі факт реєстрації заявлених об`єктів нерухомості на фізичну особу, а не на фізичну особу-підприємця, не позбавляє останнього права на віднесення приміщень, що використовується в його господарській діяльності, до об`єктів нерухомості, які не є об`єктом оподаткуванням в розумінні підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення №1221635-2411-0465-UA12020010000033698 від 28 грудня 2023 року.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року у справі №160/7228/24, залишивши в силі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребувано справу з Дніпропетровського окружного адміністративного суду та з Третього апеляційного адміністративного суду.
20 серпня 2024 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив податкового органу, в якому відповідач просить Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року без змін.
21 серпня 2024 року справа №160/7228/24 надійшла на адресу Верховного Суду.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 «Допоміжне обслуговування наземного транспорту, та платником єдиного податку», 49.39 «Інший пасажирський наземний транспорт, н.в.і.у.», 64.99 «Надання інших фінансових послуг (крім страхування та пенсійного забезпеченння), н.в.і.у.», 68.20 «Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна», 77.11 «Надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів», 96.09 «Надання інших індивідуальних послуг, н.в.і.у.», 71.11 «Діяльність у сфері архітектури», 71.12 «Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах».
Позивач перебуває на спрощеній системі оподаткування - платник єдиного податку 3-ї групи за ставкою оподаткування 5%.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна позивач є власником об`єктів нежитлової нерухомості: автостоянка - реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 483487912101, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа, яка підлягає оподаткуванню 130,0 кв. м. (Опис: літ. А-1 - будівля охорони, загальною площею 16,2 кв. м; літ. В-1 - будівля охорони, загальною площею 5,5 кв. м; літ. Б - ангар, загальною площею кв. м; літ. Г - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Д - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Е - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Ж - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1кв.м; літ. З - нежитлове приміщення, загальною площею 23,9 кв. м, літ. К навіс; літ. Л навіс; літ. М навіс; літ. Н навіс; літ. О навіс; №1-3 огорожа; І замощення. Дата державної реєстрації права власності 12.04.2016, частка власності 1/1).
Керуючись підпунктом 266.7.1 пунктом 266.7 статті 266 Податкового кодексу України, Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області сформовано в автоматичному режимі ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) податкове повідомлення-рішення від 28 грудня 2023 року № 1221635-2411-0465-UА12020010000033698 на суму 3900 гривень за 2021 рік (податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки).
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з правовою позицією висловленою у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №686/22924/16-ц чинним законодавством не визначено правового статусу автостоянки як об`єкта нерухомого майна. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 Цивільного кодексу України).
Аналізуючи положення статей 179 181 188 Цивільного кодексу України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року №115, суд першої інстанції наголосив на тому, що автостоянка не є об`єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об`єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 Цивільного кодексу України, оскільки вони безпосередньо не пов`язані з земельною ділянкою.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що враховуючи те, що за інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна позивач є власником об`єктів нежитлової нерухомості, а саме автостоянки, яка (за літ. К навіс; літ. Л навіс; літ. М навіс; літ. Н навіс; літ. О навіс) є критою, така стоянка є об`єктом оподаткування за умовами статті 266 Податкового кодексу України.
При цьому, суд апеляційної інстанції вважав помилковими посилання суду першої інстанції на висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №686/22924/16-ц згідно з якими чинним законодавством не визначено правового статусу автостоянки як об`єкта нерухомого майна, оскільки такі висновки були зроблені за інших обставин справи, в той час як у справі, що розглядається крита автомобільна стоянка за умовами Податкового кодексу України є об`єктом нежитлової нерухомості, що підлягає оподаткуванню.
Також, суд апеляційної інстанції зауважив, що не підтверджуються жодними доказами доводи позивача про те, що позивач у 2021 році здійснював свою господарську діяльність за об`єктом нежитлової нерухомості: автостоянка - реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 483487912101, оскільки єдиним доказом того, що зазначена автостоянка використовувалися позивачем для здійснення підприємницької діяльності є талони паркування за квітень 2024 року, в той час як податок позивачу нараховано за 2021 рік.
Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.
З огляду на зміст касаційної скарги, підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі скаржником зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права у випадку, передбаченому пунктом 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, - якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Вказану підставу касаційного провадження, відповідач обґрунтовує тим, що на даний час відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо можливості застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України для визначення правового статусу автостоянки як об`єкта нерухомого майна.
Позивач звернув увагу на те, що судом апеляційної інстанції не застосовано норми, які підлягають застосуванню у цих правовідносинах (підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266, підпункт 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, частини другої статі 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», статей 179 181 188 Цивільного кодексу України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правила зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року №115).
Також позивач не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції стосовно того, що не підтверджено жодними доказами доводи позивача про те, що останній у 2021 році здійснював свою господарську діяльність за об`єктом нежитлової нерухомості: автостоянка - реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 483487912101.
Вказаний висновок ОСОБА_2 , зіславшись на постанову Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №804/4940/14, спростовує тим, що відсутність працевлаштованих працівників на підприємстві не виключає можливості виконання контрагентом господарських операцій, адже залучення працівників є можливим за договорами цивільно-правового характеру: аутсорсингу та аутстафінгу (оренда персоналу); а основні засоби можуть перебувати у постачальника на праві оренди або лізингу.
Крім того, ОСОБА_2 наголосив на порушенні судом апеляційної інстанції одного з головних принципів податкового законодавства: принципу рівності усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації.
У відзиві на касаційну скаргу податковий орган звертає увагу на те, що як свідчать обставини справи, згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, об`єкт нежитлової нерухомості (автостоянка) не відноситься до тимчасових споруд чи малих архітектурних форм, натомість відповідно до підпункту «г» підпункту 14.1.129 прим.1 підпункту 14.1.29 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України криті автомобільні стоянки віднесено до категорії гаражі.
Отже, як вказує податковий орган відсутні підстави для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України при нарахуванні податку на зазначений вище об`єкт нерухомого майна.
Крім того, відповідач наголошує на тому, що застосування підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання таких обов`язкових умов: об`єктний склад: об`єкти нежитлової нерухомості; суб`єктний склад: суб`єкти господарювання малого та середнього бізнесу; місце проведення діяльності: у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Вказане свідчить, що законодавець у кожному підпункті передбачив чіткі умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Також контролюючий орган вказує на те, що позивач не надав доказів провадження господарської діяльності, як фізичною-особою підприємцем щодо об`єкту нежитлової нерухомості, а саме: автостоянки (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 481996412101), вказане свідчить про відсутність підстав для використання преференції, передбаченої підпунктом "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, що, у свою чергу, призводить до наявності у власника обов`язку зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на загальних підставах.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить з такого.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податковий кодекс України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до пункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 Податкового кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад, військових адміністрацій та військово-цивільних адміністрацій щодо податків та зборів належать встановлення ставок місцевих податків та зборів в межах ставок, визначених цим Кодексом.
Згідно з підпунктом 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, їх складові частини, що не є об`єктами житлової нерухомості. До об`єктів нежитлової нерухомості відносяться:
а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;
б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;
в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;
г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;
ґ) будівлі промислові та склади;
д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);
е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;
є) інші будівлі.
Відповідно до статті 265 Податкового кодексу України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.
Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України встановлює, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Підпункт 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України зазначає об`єкти, які не є об`єктами оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Зокрема в підпункті «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України вказано, що не є об`єктом оподаткування: об`єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб`єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Аналіз вказаної норми свідчить, що для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України необхідно обов`язково дотриматися усіх наступних умов:
- об`єкт повинен відноситися до нежитлової нерухомості;
- об`єкт повинен використовуватися суб`єктами господарювання малого та середнього бізнесу;
- суб`єктам господарювання повинен провадити свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач є фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 «Допоміжне обслуговування наземного транспорту, та платником єдиного податку».
В той же час, судами попередніх інстанцій не встановлено чи об`єкт нежитлової нерухомості використовувався суб`єктом господарювання, позивачем у справі, у 2021 році (період за який нараховане податкове зобов`язання).
Крім того, частиною другої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
Частиною першою статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» встановлено, що мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об`єкта благоустрою.
До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, ґрати; інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством.
Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об`єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, норм і правил.
Суди попередніх інстанцій не встановлювали чи відносяться об`єкти нерухомості загальної площі 130 кв.м, які оподатковані контролюючим органом (а саме: літ. А-1 -будівля охорони, загальною площею 16,2 кв. м; літ. В-1 - будівля охорони, загальною площею 5,5 кв. м; літ. Б - ангар, загальною площею кв. м; літ. Г - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Д - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Е - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв. м; літ. Ж - нежитлове приміщення, загальною площею 21,1 кв.м; літ. З - нежитлове приміщення, загальною площею 23,9 кв. м) до тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та/або малих архітектурних форм.
Встановлення вказаних обставин є визначальним для застосування підпункту "е" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України у вказаних правовідносинах.
За таких обставин, Суд, розглядаючи касаційну скаргу позивача, вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак такі судові рішення не є такими, що відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до приписів статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Не встановлення та не надання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, свідчить про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при розгляді справи.
Як встановлено частиною першою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов`язок вживати визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
За правилами статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з частиною другою статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Суд приходить до висновку, що суди першої та апеляційної інстанції допустили порушення норм процесуального права, не встановили фактичні обставини, що мають значення для справи, що є підставою для часткового задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи, з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення із наведенням відповідного правового обґрунтування в частині прийняття чи відхилення доводів учасників справи.
Керуючись статтями 3 72-77 90 242 345 353 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року у справі № 160/7228/24 скасувати.
Справу № 160/7228/24 направити на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Р. Ф. Ханова
Судді: І. Я. Олендер
В. В. Хохуляк