ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2025 року

м. Київ

справа № 161/170/24

провадження № 61-9822св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові, Волинська обласна прокуратура, Державна казначейська служба України, Головне управління Державної казначейської служби України у Волинській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року, ухвалене у складі судді Присяжнюк Л. М., та постанову Волинського апеляційного суду від 06 червня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (далі - ТУ ДБР, розташоване у місті Львові), Волинської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), Головного управління Державної казначейської служби України у Волинській області (далі - ГУ ДКСУ у Волинській області) про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 06 листопада 2020 року їй було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) 06 грудня 2019 року № 62019140000001379.

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2022 року, залишеним без змін ухвалою Волинського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року, її визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за частиною другою статті 364 КК України та на підставі пункту 3 частини першої статті 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) виправдано у зв`язку з відсутністю в її діянні складу кримінального правопорушення.

ОСОБА_1 вважала, що внаслідок незаконного притягнення її до кримінальної відповідальності упродовж 24 місяців вона зазнала моральної шкоди, яку оцінює у розмірі 1 000 000,00 грн. Також зазначила, що під час розгляду кримінального провадження у суді вона понесла витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 75 000,00 грн.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання ДКС України з Єдиного казначейського рахунку на її користь у порядку відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду, у розмірі 1 000 000,00 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 75 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 39 946,67 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 75 000,00 грн витрат на правничу допомогу.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Судовий збір віднесено за рахунок держави.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що у зв`язку із ухваленням щодо ОСОБА_1 виправдувального вироку, що є реабілітуючою підставою (відсутність у діянні складу кримінального правопорушення), на підставі пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» ОСОБА_1 має право на отримання відшкодування моральної шкоди згідно із вищевказаним законом.

Вирішуючи питання про можливість відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_1 , суд врахував, що вона дійсно довгий час перебувала під слідством та судом, мала душевні переживання у зв`язку з цим, втратила нормальні життєві зв`язки у суспільстві, а отже, їй слід присудити відповідне відшкодування.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суд виходив з розміру мінімальної заробітної плати 1 600,00 грн, що застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішенням суду.

Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу в кримінальному провадженні, то вони підтверджені належними, достовірними та допустимими доказами та відповідно до пункту 4 частини першої статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягають відшкодуванню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 06 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ТУ ДБР, розташованого у місті Львові, задоволено частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року в цій справі в частині стягнутих витрат на правничу допомогу змінено.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 45 000,00 грн витрат на правничу допомогу.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що розмір витрат на правничу допомогу повинен бути не лише підтвердженим документально, але і відповідати принципам розумності, необхідності, розумності, тому сума витрат на правничу допомогу, що становить «гонорар успіху» в розмірі 30 000,00 грн, не підлягає стягненню з держави на користь позивача, оскільки сплата таких коштів позивачем на користь адвокатів була здійснена як додаткова винагорода за досягнутий бажаний результат і не пов`язана з фактичним наданням адвокатами правничих послуг.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у зв`язку із ухваленням щодо позивача виправдувального вироку, що є реабілітуючою підставою, вона має право на отримання відшкодування моральної шкоди. Така обставина є самостійною та достатньою для відшкодування моральної шкоди у порядку статті 1176 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила суд скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року в частині відмовлених позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди та постанову Волинського апеляційного суду від 06 червня 2024 року повністю і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували вимоги статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у редакції, чинній на час розгляду справи, яким установлено з 01 січня 2024 року мінімальну заробітну плату на рівні 7 100,00 грн, оскільки було здійснено розрахунок моральної шкоди із суми 1 600,00 грн.

Також суд апеляційної інстанції безпідставно, необґрунтовано зменшив стягнення витрат на правничу допомогу.

Підставою касаційного оскарження рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року та постанови Волинського апеляційного суду від 06 червня 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) та у постановах Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 199/1800/22 (провадження № 61-12515св22), від 15 червня 2023 року у справі № 212/1583/22 (провадження № 61-7995св22).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2024 року керівник Волинської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що стягнення суми моральної шкоди у розмірі більшому, ніж визначений законодавством, призведе до економічного необґрунтованих збитків державного бюджету. Отже, просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін як таку, що ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У липні 2024 року ДКС України та ГУ ДКСУ у Волинській області подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили суд відмовити у задоволенні касаційної скарги.

У липні 2024 року ТУ ДБР, розташоване у місті Львові, подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що на час розгляду справи розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахунок величини для обчислення виплат за рішеннями суду, дорівнював 1 600,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік»), тому суди першої та апеляційної інстанцій правильно здійснило розрахунок моральної шкоди. Отже просило суд касаційну скаргу залишити без задоволення.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У липні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 06січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

06 листопада 2020 року ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України, в межах кримінального провадження, яке внесено до ЄРДР 06 грудня 2019 року № 62019140000001379.

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2022 року у справі № 161/1614/21, залишеним без змін ухвалою Волинського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року, ОСОБА_1 визнано невинуватою у пред`явленому їй обвинуваченні за частиною другою статті 364 КК України та на підставі пункту 3 частини першої статті 373 КПК України виправдано в зв`язку з відсутністю в її діянні складу кримінального правопорушення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури, суду

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Підстави, особливості та порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України та Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частина друга статті 1176 ЦК України).

Так, відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п`ята та шоста статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що «моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості».

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження.

Визначаючи строк перебування ОСОБА_1 під слідством і судом, суди першої та апеляційної інстанцій правильно вважали, що його початком є 06 листопада 2020 року (день повідомлення про підозру), а останнім днем є 07 грудня 2022 року (день набрання вироком законної сили), тобто ОСОБА_1 перебувала під слідством і судом 25 місяців та 1 день.

Однак, суд першої інстанції, визначаючи розмір моральної шкоди, виходив із того, що з 01 січня 2024 року, у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», змінилося правове регулювання визначення розмір мінімальної заробітної плати. Зокрема в загальному випадку такий розмір встановлений у 7 100,00 грн (з 01 січня 2024 року) та 8 000,00 грн (з 01 квітня 2024 року), але окремо визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується, як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1 600,00 грн.

Також з таким висновком суду першої інстанції погодився і суд апеляційної інстанції.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанції, з огляду на таке.

Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено можливість запровадження Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік окремого виду мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях: від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 наголосив на тому, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і саме норми цього Закону регулюють порядок визначення моральної шкоди у спірних правовідносинах. Зміни у вказаний Закон не вносились.

У постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 705/4489/20 (провадження № 61-2214св23) Верховний Суд щодо застосування статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» зазначив, що тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у редакції, чинній на час розгляду справи, установлено з 01 січня 2024 року мінімальну заробітну плату на рівні 7 100,00 грн.

Аналізуючи релевантну судову практику Верховного Суду при розгляді справ про відшкодування моральної шкоди у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, Верховний Суд роз`яснював про необхідність застосування «мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду», «виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом», «мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування», а тому при вирішенні указаної справи необхідно виходити із установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 7 100,00 грн.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 761/22531/23 (провадження № 61-7724св24), від 08 жовтня 2024 року у справі № 333/2527/22 (провадження № 61-7696св24), від 21 жовтня 2024 року у справі № 490/7139/23 (провадження № 61-8406св24), від 15 листопада 2024 року у справі № 336/2137/23 (провадження № 61-9291св24), від 19 грудня 2024 року у справі № 488/2561/21 (провадження № 61-8267св24).

Таким чином, оскільки період перебування ОСОБА_1 під слідством і судом складає 25 місяців 1 день (з 06 листопада 2020 року до 07 грудня 2022 року), розмір морального відшкодування не може бути меншим за 177 736,67 грн ((7 100,00 грн х 25 місяців = 177 500,00 грн) + (7 100,00 грн ? 30 календарних днів х 1 день = 236,67 грн) = 177 736,67 грн).

Встановлення правильного періоду перебування особи під слідством і судом впливає на правильність визначення мінімального розміру моральної шкоди, який не може бути зменшено, однак суд може його збільшити з урахуванням конкретних обставин справи.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, завданої їй внаслідок незаконного перебування під слідством та судом.

Зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості, розмір завданої ОСОБА_1 моральної шкоди Верховний Суд визначає в сумі 200 000 грн, оскільки такий розмір не менший від мінімального і не більший ніж достатній для розумного задоволення потреб позивача як особи, що має право на відшкодування шкоди відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», та не призводить до її збагачення.

При цьому Верховний Суд не переоцінює докази, а враховує, що суди порушили норми права, а саме вимоги статей 77 78 89 ЦПК України та статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки не надали їм належної уваги при визначенні розміру моральної шкоди.

Отже, Верховний Суд вважає за необхідне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в цій частині скасувати та стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 200 000 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду кримінальної справи

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги.

Верховний Суд зауважує, що, встановивши факт понесення витрат у зв`язку з наданням юридичної допомоги, суд стягує витрати саме за час перебування під слідством і судом.

Визначені наведеним Законом суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи, не є тотожними витратам на правничу допомогу, передбаченим статтею 137 ЦПК України, тому у зазначеному випадку застосуванню підлягає спеціальна норма закону.

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якої надано Конституційним Судом України у Рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.

У Рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Відповідні правові висновки викладені у постановах від 28 жовтня 2020 року у справі № 303/3973/17 (провадження № 61-12505св19), від 07 липня 2021 року у справі № 335/10173/19 (провадження № 61-5223св21), від 09 червня 2022 року у справі № 759/2952/20 (провадження № 61-16694св21).

При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності чи відповідного договору (статті 12 46 56 ЦПК України). Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, § 268).

Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, залежно від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

У постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 306/1198/17 (провадження № 61-9263св19) Верховний Суд зазначив, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 зазначено, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21), від 26 серпня 2024 року у справі № 932/10156/21 (провадження № 61-26св24) та інших.

Указана судова практика є незмінною.

У справі, що переглядається в касаційному порядку, судом апеляційної інстанції встановлено, не спростовано матеріалами справи та сторонами те, що 16 листопада 2020 року між ОСОБА_1 та адвокатом Хомичем Є. І. укладено договір про надання правової допомоги, а 20 листопада 2020 року додаток № 1 до цього договору, згідно з умовами якого сторони домовилися про перелік та вартість наданих адвокатом послуг, серед яких: вивчення матеріалів кримінального провадження; вивчення та аналіз судової практики з питань митного оформлення транспортних засобів; вивчення та аналіз правової інформації і роз`яснень з питань митної справи щодо правильності класифікації згідно з УКТЗЕД товару; участь у проведенні слідчих дій на стадії досудового розслідування; виконання вимог статті 290 КПК України; а також представництво інтересів в суді першої й апеляційної інстанцій.

Також, 22 грудня 2021 року між ОСОБА_1 та адвокатом Юнчик О. М. укладено договір про надання правової допомоги, а 30 грудня 2021 року - додаткову угоду до цього договору, відповідно до умов якого, сторони домовилися про перелік та вартість наданих адвокатом послуг, серед яких: вивчення матеріалів кримінального провадження; вивчення і аналіз судової практики з питань митного оформлення транспортних засобів; вивчення та аналіз правової інформації і роз`яснень з питань митної справи щодо правильності класифікації згідно з УКТЗЕД товару; участь у судових засіданнях й підготовка процесуальних документів, клопотання щодо належності та допустимості доказів, судових дебатах у справі; представництво інтересів в Луцькому міськрайонному суді Волинської області, Волинському апеляційному суді.

На виконання умов пункту 3 додатку № 1 до договору про надання правничої допомоги від 16 листопада 2020 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Хомичем Є. І., згідно з актом виконаних робіт від 10 січня 2023 року та квитанції до прибуткового касового ордера від 10 січня 2023 року № 1, ОСОБА_1 сплатила адвокату Хомичу Є. І. 15 000,00 грн «гонорару успіху за винесення виправдувального вироку, який набув законної сили».

Також, на виконання умов пункту 3.1 додаткової угоди до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Юнчик О. М., згідно з актом виконаних робіт від 09 грудня 2022 року та квитанції до прибуткового касового ордера від 09 грудня 2022 року № 5, ОСОБА_1 сплатила адвокату Юнчик О. М. 15 000,00 грн «гонорару успіху по завершенню розгляду справи в апеляційній інстанції та набрання вироком законної сили».

Таким чином, 30 000,00 грн, сплачених ОСОБА_1 , є гонораром успіху, тобто додатковою винагородою адвокатам.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22), не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) дійшла висновку про можливість існування «гонорару успіху» як форми оплати винагороди адвокату, визнала законність визначення між адвокатом та клієнтом у договорі про надання правової допомоги такого виду винагороди як «гонорар успіху», що відповідає принципу свободи договору та численній практиці ЄСПЛ, а також зазначила, що суд повинен оцінювати необхідність та розумність судових витрат у вигляді «гонорару успіху», саме в контексті компенсації цих витрат за рахунок іншої сторони судової справи.

Аналогічним чином тлумачить це питання і ЄСПЛ, висновки якого зокрема у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» («Iatridis v. Greece»), заява № 31107/96, свідчать, що договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом, може підтверджувати, що у клієнта дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові, якщо така угода є юридично дійсною. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними.

Таким чином, зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату «гонорару успіху», не є обов`язковими для суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат та покладення таких витрат на іншу сторону справи, оскільки в такому випадку суд, застосовуючи відповідні положення процесуального законодавства, зокрема частин четвертої-п`ятої статті 137 ЦПК України, може оцінювати необхідність, розумність та інші критерії співмірності цих витрат.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 520/10409/18 (провадження № 61-5799св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 591/542/19 (провадження № 61-1348св23), від 05 червня 2024 року у справі № 711/9608/15-ц (провадження № 61-11547св23).

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що надаючи оцінку розміру судових витрат, понесених ОСОБА_1 на правничу допомогу у зв`язку з розглядом кримінальної справи, апеляційний суд врахував вказані вище правові позиції Великої Палати Верховного Суду, приписи статті 137 ЦПК України, обсяг виконаних адвокатом робіт, через призму оцінки їх необхідності, та обґрунтував наявність підстав для зменшення заявленого представником до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу до 45 000,00 грн.

Отже, у цій справі суд апеляційної інстанції належно обґрунтував і оцінив підстави для зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій у частині позовної вимоги про відшкодування на користь позивача моральної шкоди неправильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин, тому рішення суду першої та постанова апеляційного суду у цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції, в його зміненій частині, та постанова суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду кримінальної справи,ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, і підстави для задоволення касаційної скарги в цій частині відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 06 червня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду 200 000 грн (двісті тисяч гривен).

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2024 року, в його зміненій частині, та постанову Волинського апеляційного суду від 06 червня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 простягнення витрат на професійну правничу допомогу залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. ЛуспеникСудді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець