Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 161/19560/18

провадження № 61-12069св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх та інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого 2020 року у складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 09 липня

2020 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Киці С. І., Матвійчук Л. В.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , в якому просив усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні власним нерухомим майном шляхом виселення відповідачів із житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 жовтня 2018 року (справа № 161/8087/18) визнано за ним в порядку спадкування право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою Торчинської селищної ради в даному житловому будинку без реєстрації проживають відповідачі по справі, які самовільно вселилися в цей житловий будинок.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого

2020 року, залишеним без змін постановоюВолинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні власним нерухомим майном шляхом виселення відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 із житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнено з відповідачів на користь позивача витрати, понесені на сплату судового збору, в розмірі 704,80 грн, з кожного, зокрема, по 176,20 грн.

Суди керувалися тим, що відповідачі без належних правових підстав користуються житловим будинком з господарськими будівлями і спорудами, які належать на праві приватної власності ОСОБА_1 , чинять позивачу перешкоди у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому на праві власності житловим будинком.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що вона у 1995 році купила спірний житловий будинок у брата позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні. Будь-яких доказів на підтвердження укладення між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 договору купівлі - продажу нерухомого майна відповідачі суду не надали.

Аргументи учасників справи

У серпні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу,

в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким ОСОБА_1 відмовити

в задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки постанови апеляційного суду не відповідають сталій судовій практиці, яка склалась у Верховному Суді

в аналогічних цивільних справах, і рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у справах: Рисовського проти України (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), Кривенького проти України (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07) та Спорронг і Льоннрої проти Швеції (рішеннявід 23 вересня1982 року).

Суд першої інстанції допустив порушення вимог статей 317 318 319 ЦК України, частини першої статті 109, статті 150 ЖК УРСР, які не підлягали застосуванню

в межах заявленого ОСОБА_1 позову, і не застосував вимог, передбачених статтею 9, частиною другою статті 109, статтею 116 ЖК УРСР, статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства», які підлягализастосуванню до спірних правовідносин. ОСОБА_1 не мав права ставити питання про їхнє виселення зі спірного житлового будинку без забезпечення їх іншим житлом, не провівши попередніх перемовин із його жильцями, які в ньому проживають постійно з 1995 року.

Суд першої інстанції помилково вказав підставоюдля задоволення позову заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 09 жовтня 2018 року, яким за ОСОБА_1 визнано право власності на спірний житловий будинок, посилаючись на те що, це рішення, начебто, не оскаржується і набрало законної сили, що свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права- статей 9, 109 116 ЖК УРСР, судової практики Верховного Суду

в аналогічних справах (справа № 754/613/18-ц, провадження № 61-1634св19,справа № 569/4373/16-ц, провадження №14-298цс19, справа № 753/12729/15-ц, провадження №14/317цс18).

ОСОБА_1 навмисно не залучив жильців спірного житлового будинку третіми особами при подачі позовної заяви про визнання права на спадковий будинок,

в якому вони проживають з 1995 року. На підтвердження того, що ОСОБА_1 використовував фіктивні документи та вводив суд в оману для досягнення постановлення заочного рішення від 09жовтня 2018 року у справі

№ 161/8087/18 таємно від них, вона надала рішення Луцького міськрайонного суду у справі №161/11114/13, яке набрало законної сили, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні за ним права власності на спірний житловий будинок,

і рішення Волинського апеляційного суду від 05 вересня 2012 року у справі

№ 2-а/5970/07, яке набрало законної сили, яким ОСОБА_1 також відмовлялось у визнанні права власності на зазначений будинокяк на спадковий. Цим судовим рішенням встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 придбано ОСОБА_2 в 1995 року для всієї сім`ї

у рідного брата позивача - ОСОБА_8 як єдиного спадкоємця. З того часу

в цьому будинку вони проживають постійно і сплачують комунальні послуги за користування ним. Тому цей будинок не являється для позивача спадковим.

Суди не врахували її доводи про те, що тривалий час проживання осіб у спірному будинку, які не мають іншого житла, є достатньою підставою вважати такий будинок житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). В оскаржених судових рішеннях не вказано, де вони з неповнолітньою ОСОБА_3 , 2004 року народження, мають проживати та чи мають стати безхатченками після виконання рішення суду про виселення.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі; клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржених рішень задоволено частково - зупинено виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого 2020 року, яке залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, в частині виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 із житлового будинку АДРЕСА_1 до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У ухвалі про відкриття касаційне провадження зазначено, що наведені

у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від

31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що рішенням апеляційного суду від 05 грудня 2013 року відмовлено в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про виселення з жилого приміщення по АДРЕСА_1 з тих підстав, що ОСОБА_1 на момент звернення до суду з даним позовом не був власником даного майна, оскільки рішення суду, що стало підставою реєстрації права власності, скасоване і ОСОБА_1 відмовлено в позові про визнання права власності на спадкове майно.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Волинської області від 25 січня 2018 року, у справі № 161/12539/17 відмовлено

ОСОБА_2 у визнанні дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку

з господарсько-побутовими спорудами АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що враховуючи вимоги статей 224 225 ЦК УРСР ОСОБА_7 не мав права розпоряджатись спірним житловим будинком, зокрема відчужувати дане майно, оскільки не став його власником

у передбачений спосіб та порядок. В свою чергу ОСОБА_2 , вказуючи про власноручне, в присутності свідків, написання ОСОБА_7 письмової розписки про отримання коштів за проданий будинок, надала суду апеляційної інстанції друковану технічними засобами розписку про продаж ОСОБА_7 хати по АДРЕСА_1 , та отримання ним 2 000 дол. США. Проте позивач не змогла пояснити походження розписки, що подана нею суду. ОСОБА_2 та члени її сім`ї ніколи не були зареєстровані в даному житловому будинку.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від

09 жовтня 2018 року у справі № 161/8087/18 за позовом ОСОБА_1 до Торчинської селищної ради Луцького району про визнання права власності на спадкове майно постановлено визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться по АДРЕСА_1 (а. с. 40, 41). Зазначене судове рішення набрало законної сили.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 24 листопада 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 (а. с. 11).

Відповідно до довідки виконавчого комітету Торчинської селищної ради

в будинку по АДРЕСА_1 проживає без реєстрації сім?я ОСОБА_2 разом з дітьми: сином ОСОБА_4 , сином ОСОБА_5 , дочкою ОСОБА_3 та співмешканцем ОСОБА_6 (а .с. 12).

Під час складання акта обстеження умов проживання дитини за вказаною адресою встановлено, що дана сім?я зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , власником будинку є ОСОБА_9 - тітка ОСОБА_2 (а. с. 89).

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі

№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зроблено висновок, що «відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_7, членом сім`ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувався з 1970 року.[…] Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя

у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном

у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив

у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні

у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі

№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зазначено, що «частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. […] Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19) вказано, що «у цій конкретній справі Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, оскільки тривалий час проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції. ОСОБА_1 знав ще до отримання квартири у подарунок, що у ньому проживає відповідач, а отже, він мав можливість з`ясувати у неї підстави такого проживання, а також довідатися про її наміри щодо подальшого проживання

у квартирі або про її відмову від свого права та готовність звільнити квартиру

у такому випадку. Тобто ОСОБА_1, який прийняв дарунок від ОСОБА_4, яка

є матір`ю ОСОБА_2, за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника. Таким чином, заявник міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку».

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним

у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку

з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07,

§ 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин

з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті

8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті

1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання

у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті

8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються

в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначала, що вона з сім`єю проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1995 року. У цьому будинку проживає неповнолітня

ОСОБА_3 (а. с. 107 - 109). Відповідно до акта обстеження умов проживання дитини від 04 лютого 2020 року, складеного комісією служби у справах дітей Торчинської селищної ради Луцького району Волинської області, у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , проживає донька

ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_2 отримує допомогу по догляду за дитиною-інвалідом (а. с. 89).

Апеляційний суд не оцінив баланс інтересів сторін, не дослідив питання виселення скаржника та її неповнолітньої дочки на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та не звернув уваги на те, що виселення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним

у демократичному суспільстві.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Разом з тим, упункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається, відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 судові рішення про їх виселення не оскаржували, своїм правом приєднання до касаційної скарги не скористався. Така процесуальна поведінка цих відповідачів свідчить про згоду з оскарженими судовими рішеннями.

Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

ОСОБА_6 порушує її права та інтереси за умови, що ці відповідачі судові рішення не оскаржили, тобто погодилися з ними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа

№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20),дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 , з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в іншій частині ? залишити без змін.

У зв?язку з цим підлягає поновленню виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого 2020 року, яке залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року,

в частині виселення ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , зупинене ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року до закінчення касаційного провадження.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України

у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витратвирішується за правилами, встановленими

в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028св18) зроблено висновок, що: «У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення

з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження

№ 12-161гс19)).

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 402 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх та інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Постанову Волинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року скасувати

в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення та стягнення судового збору з ОСОБА_2 .

Справу № 161/19560/18 в частиніпозовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселенняпередати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Поновити виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого 2020 року в частині виселення ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Волинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов