Постанова
Іменем України
03 березня 2021 року
м. Київ
справа № 161/2007/18
провадження № 61-9218св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Волинського апеляційного суду від 18 травня 2020 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,
Карпук А. К., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Також у вказаній квартирі зареєстрована її сестра - ОСОБА_2 .
З часу реєстрації у цій квартирі відповідач не проживає, жодного разу не навідувалася за місцем своєї реєстрації, у квартирі відсутні її речі, що свідчить про те, що ОСОБА_2 тривалий час не користується житлом та втратила до нього інтерес.
Факт відсутності відповідача тривалий час у квартирі
АДРЕСА_1 підтверджується актами перевірки на предмет не проживання ОСОБА_2 від 09 вересня 2008 року, від 31 липня 2012 року, від 01 серпня 2013 року, від 26 липня 2014 року та відповіддю Луцького ВП ГУНП у Волинській області від 13 жовтня 2017 року. Крім того, вказаний факт можуть підтвердити свідки.
З урахуванням наведеного, посилаючись на положення статей 71 72 ЖК Української РСР, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 серпня
2019 року заочне рішення від 26 березня 2018 року скасовано та справу призначено до судового розгляду в спрощеному провадженні.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого
2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог та вважав, що акти, на які посилається ОСОБА_1 , не можуть бути належними і допустимими доказами у справі, оскільки зі слів відповідача ОСОБА_2 у той період, коли акти були складені, вона знаходилася за межами Волинської області, а тому не користувалася спірною квартирою.
ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру як член сім`ї наймача та за згодою ОСОБА_1 набула рівного з нею права користування житловим приміщенням, до якого, на думку суду першої інстанції, відповідач не втратила інтересу.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Волинського апеляційного суду від 18 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого
2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у квартирі АДРЕСА_1 понад строки, встановлені законом.
Відповідач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач чинила або чинить їй перешкоди у користуванні спірною квартирою, зокрема, ОСОБА_2 не зверталася до правоохоронних органів щодо неможливості використання майна. Також відповідачем не доведено того факту, що в спірній квартирі залишилися її речі.
Періодична сплата ОСОБА_2 вибіркових комунальних послуг сама по собі не може свідчити про відсутність втрати інтересу відповідача до спірного житлового приміщення та поважність причин не проживання понад шість місяців, з урахуванням недоведеності факту чинення перешкод зі сторони позивача у фактичному користуванні відповідачем квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 18 травня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з Луцького міськрайонного суду Волинської області.
У жовтні 2020 року справу № 161/2007/18 передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення ОСОБА_2 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України з посиланням на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми статей 71 72 ЖК Української РСР без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 листопада
2018 року у справі № 760/13113/14-ц, в якій зазначено, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 24 вересня 2018 року у справі № 644/10619/15-ц, згідно з яким тимчасова відсутність особи за місцем проживання у зв`язку з працевлаштуванням в іншому місті сама по собі не свідчить про постійну її відсутність, як підставу втрати права на житло. Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).
Апеляційний суд не звернув увагу на те, що внаслідок неправомірних дій її сестри, ОСОБА_2 не має можливості перебувати у м. Луцьку, а тому вона проживає у м. Львові.
Крім того, судом апеляційної інстанції не взято до уваги докази щодо сплати відповідачем комунальних послуг за вказану квартиру.
Доводи інших учасників справи
У листопаді ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржуване судове рішення залишити в силі.
Відзив мотивовано законністю та вмотивованістю висновків суду апеляційної інстанції, який, встановивши факт тривалої відсутності відповідача у спірній квартирі без поважних на те причин, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Спірна квартира на момент розгляду справи в апеляційному порядку належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , відповідач довгий час у квартирі не проживає, оскільки у зв`язку зі створенням сім`ї переїхала в м. Львів. Крім того, ОСОБА_2 на праві приватної власності належить інша квартира в
м. Луцьку, яку вона здає в оренду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 30 травня 1996 року № 248 ОСОБА_1 видано ордер на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з особовим рахунком у квартирі
АДРЕСА_1 також зареєстрована відповідач - ОСОБА_2 , як сестра квартиронаймача (а. с. 3а).
З актів обстеження квартири для встановлення паспортного режиму від 31 липня 2012 року, 26 липня 2013 року, 01 серпня 2014 року встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: квартира АДРЕСА_1 , з 18 грудня 1996 року, однак не проживає за вказаною адресою
(а. с. 4-7).
Факт не проживання ОСОБА_2 підтверджено також повідомленням Луцького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Волинській області від 17 жовтня 2017 року № 3/9140, відповідно до якого ОСОБА_2 не проживає за адресою: квартира АДРЕСА_1
із 1996 року (а. с. 8).
Відповідно до інформації з Державного реєстру на нерухоме майно встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 31 травня 2018 року згідно з розпорядженням Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради від 31 травня 2018 року № 2917-р (а. с. 30).
Відповідно до інформації з Державного реєстру на нерухоме майно встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 . (а. с. 109)
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ»
№ 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 посилалася на те, що згідно з особовим рахунком вона є квартиронаймачем у квартирі АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі з 1996 року зареєстрована сестра позивача - ОСОБА_2 , яка з моменту реєстрації в квартирі не проживає, із сестрою не спілкується, проживає в іншому місті, де створила сім`ю, має на праві власності іншу квартиру, що свідчить про втрату інтересу відповідача до житла, яке є предметом спору у справі.
На момент звернення до суду із позовом квартира належала до державного житлового фонду.
Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71 72 ЖК Української РСР.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз змісту статей 71 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов:
1) не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців;
2) відсутність поважних причин такого не проживання.
Збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті.
У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку таких поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 30 травня 1996 року № 248 ОСОБА_1 видано ордер на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з особовим рахунком у квартирі
АДРЕСА_1 також зареєстрована відповідач - ОСОБА_2 , як сестра квартиронаймача.
У зв`язку з тривалим не проживанням ОСОБА_2 у спірному житлі ОСОБА_1 вже зверталася до суду із позовом про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою у справі № 2-378/10, проте рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 квітня
2010 року у задоволенні позову відмовлено. Вказане рішення мотивовано тим, що відповідач не втратила інтересу до квартири, що підтверджується сплатою нею комунальних послуг.
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, позивач зазначала, що з моменту реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 (тобто з
18 грудня 1996 року) ОСОБА_2 за вказаною адресою не проживає, що підтверджено актами обстеження квартири для встановлення паспортного режиму від 31 липня 2012 року, 26 липня 2013 року, 01 серпня 2014 року, повідомленням Луцького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Волинській області від 17 жовтня 2017 року № 3/9140 та показаннями свідків.
Відповідач такі докази не спростувала та не заперечувала факт свого не проживання у спірній квартирі.
З моменту реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 (18 грудня 1996 року) ОСОБА_2 проживала зі своїм чоловіком та батьком за іншою адресою: квартира АДРЕСА_2 . Після смерті батька на підставі свідоцтв про право на спадщину від 13 лютого 2009 року № 2-546, № 2-548 вказана квартира на праві приватної власності належить ОСОБА_2 . Після вказаних обставин відповідач переїхала до м. Львова, що нею також визнається і не заперечується.
Також судом апеляційної інстанції встановлено, що замків позивач не змінювала, а вхідні двері у зв`язку з їх зношеністю були замінені працівниками ЖКГ, при цьому ОСОБА_2 не зверталася до ОСОБА_1 з проханням надати їй новий ключ. Крім того, позивач у зв`язку зі своєю хворобою намагалася розшукати сестру, проте за останньою відомою їй адресою проживання, сестри не було.
Судом не встановлено, а матеріали справи не містять будь-яких доказів про те, що відповідач намагалася проживати у спірній квартирі, а ОСОБА_1 чинила їй перешкоди. Зокрема, ОСОБА_2 не зверталася до правоохоронних органів щодо неможливості використання майна, не зверталася до суду із відповідним позовом. Також відповідачем не доведено, що у спірній квартирі знаходяться її речі, вказані посилання ґрунтуються виключно на припущеннях.
З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у квартирі АДРЕСА_1 понад строки, встановлені законом.
Колегія суддів погоджується із вказаним висновком апеляційного суду та звертає увагу на те, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).
ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті
8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Колегія суддів звертає увагу на те, що умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.
ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.
Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
З урахуванням зазначених норм права та релевантної практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.
У справі, що переглядається, судом апеляційної інстанції беззаперечно встановлено, що ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 тривалий час (з 1996 року), тобто понад встановлений законом строк збереження права користування, переїхала до іншого міста, де створила сім`ю, та згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 05 березня 2020 року має на праві приватної власності інше майно - квартиру АДРЕСА_2 .
Таким чином, встановивши зазначені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, та правильно вважав, що передбачене статтею 47 Конституції України право ОСОБА_2 на житло не буде порушено, виходячи із контексту цієї справи.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції застосував норми статей 71 72 ЖК Української РСР без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду
від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 24 вересня 2018 року у справі № 644/10619/15-ц є необґрунтованими з огляду на наступне.
Так, у справі № 760/13113/14-ц судами встановлено відсутність у відповідача іншого житла, а також встановлено, що відповідач не проживає у спірній квартирі за домовленістю із матір`ю, яка там проживає зі своїм співмешканцем, оскільки площа квартири не дозволяє проживати там трьом дорослим людям. У зв`язку із зазначеними встановленими обставинами, Верховний Суд зробив висновок про поважність причин відсутності особи у спірній квартирі понад шість місяців.
У справі № 644/10619/15-ц судами встановлено, що відповідач ніколи не втрачав інтересу до квартири, користувався окремою кімнатою у ній, а його відсутність пов`язана з поважними причинами, зокрема із тим, що він протягом тривалого часу доглядав за своїми хворими батьками, які проживали в іншій області.
Таким чином, фактичні обставини справ, на які посилається відповідач, та правове обґрунтування позову не є тотожними зі справою, що переглядається.
Як зазначалося вище, вичерпного переліку поважних причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Разом з тим, у цій справі позивач відповідно до статті 81 ЦПК України, довела обставини, на які вона посилалася у позовній заяві, а саме те, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у квартирі АДРЕСА_1 понад строки, встановлені законом, та надала суду докази на підтвердження своїх доводів, проте відповідач такі докази не спростувала.
Таким чином, у зв`язку з не проживанням ОСОБА_2 у квартирі
АДРЕСА_1 без поважних причин тривалий час, недоведеністю факту чинення перешкод у користуванні майном зі сторони ОСОБА_1 та враховуючи відсутність порушеного права відповідача на житло, апеляційний суд обґрунтовано зробив висновок про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції факту сплати ОСОБА_2 комунальних послуг, оскільки вказаний факт сам по собі не може свідчити про поважність причин її не проживання понад шість місяців, з урахуванням недоведеності чинення перешкод зі сторони позивача у фактичному використанні відповідачем квартири
АДРЕСА_1 . Крім того, ОСОБА_2 не позбавлена права у разі доведеності порушеного її права звернутися з відповідними вимогами щодо стягнення частини витрат на утримання спірного майна, сплату комунальних послуг тощо.
Ураховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав заявника в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність, та на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних прав та інтересів, суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку наявним у справі доказам та взаємовідносинам сторін, за сукупності яких дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та, встановивши факт не проживання відповідача у спірній квартирі понад строки, встановлені законом, без поважних причин, правильно визнав ОСОБА_2 такою, що втратила права користування квартирою АДРЕСА_1 .
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом апеляційної інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який, на думку відповідача, свідчить про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України
(в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Волинського апеляційного суду від 18 травня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
О. С. Ткачук