Постанова

Іменем України

12 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 161/2621/19

провадження № 61-20921св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Луцька міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року в складі судді Рудської С. М.та постанову Волинського апеляційного суду Волинської області від 21 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

В обґрунтування позову зазначив, що йому та його брату ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належить житловий будинок з надвірними спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка, на якій розташоване це житло (далі - земельна ділянка-1). Земельна ділянка, що перебуває у їхній власності суміжна із земельною ділянкою, на якій знаходиться будинок АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка-2). Земельна ділянка-2 належала на праві власності ОСОБА_5 , яку їй було передано у власність на підставі рішення Луцької міської рада від 30 липня 2015 року № 76/59, внаслідок затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж ділянки в натурі. Згідно з географічним додатком до зазначеного рішення міської ради, а також витягу з Державного земельного кадастру, йому та ОСОБА_4 встановлений безстроковий сервітут площею 0,0119 га, для забезпечення права проїзду чи проходу через земельну ділянку-2 до земельної ділянки-1 (далі - сервітут). 29 вересня 2015 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_5 59/100 частин будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також 59/100 частин земельної ділянки-2. 09 лютого 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 поділили між собою належну їм на праві спільної часткової власності земельну ділянку та у власність кожної перейшло 0,0508 га та 0,0260 га відповідно. В свою чергу, дія земельного сервітуту площею 0,0119 га зберіглася, а сам сервітут розташований на земельній ділянці, власником якої є відповідач по справі - ОСОБА_2 . Позивач вказував на те, ОСОБА_2 створює йому перешкоди в користуванні встановленим сервітутом, а саме: остання облаштувала ворота та поставила на них запірний пристрій, що перешкоджає його безперешкодного проходу та проїзду до належного йому будинковолодіння. Іншої можливості проїзду та проходу до свого будинку та земельної ділянки-1 у нього немає. Це порушення триває вже понад вісім місяців і ОСОБА_2 не бажає вирішити спір у досудовому порядку.

У зв`язку з наведеним вище, ОСОБА_1 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні земельним сервітутом, встановленим на земельній ділянці площею 0,0508 га, що належить ОСОБА_2 , шляхом зняття відповідачкою запірних пристроїв на встановлених воротах, з метою забезпечення проїзду та проходу до належного йому житлового будинку.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалено усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 0,0119 га, як сервітутом, встановленим на земельній ділянці площею 0,0508 га кадастровий номер 0710100000:11:168:0019, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 шляхом надання ОСОБА_2 постійного безперешкодного доступну до земельної ділянки площею 0,0119 га, як сервітуту, для забезпечення проїзду та проходу до житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав доведеним, що у ОСОБА_1 існують перешкоди у користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером № 0710100000:11:168:0019, площею 0,0508 га, яка належить ОСОБА_7 та на якій встановлено сервітут площею 0,0119 га, а відтак наявні правові підстави для їх усунення шляхом надання постійного безперешкодного доступу до земельної ділянки площею 0,0119 га, як сервітуту, для забезпечення проїзду та проходу до житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Волинського апеляційного суду Волинської області від 21 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року у цій справі - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку. Доводи апеляційної скарги про безпідставність позовних вимог є власним тлумаченням встановлених обставин справи, були предметом дослідження суду першої інстанції і їм суд в сукупності з іншими доказами по справі дав правильну юридичну оцінку.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У листопаді 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду Волинської області від 21 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі. Також у касаційній скарзі наявне клопотання заявника про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не встановили у повному обсязі всіх фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, та не надали належної оцінки доказам сторін;

- не дослідили, чи частина оспорюваної земельної ділянки, яку в позовній заяві позивач визначив як «сервітут», кадастровий номер якої: 0710100000:11:168:0019, може мати таке трактування згідно з вимогами статті 100 Земельного кодексу України (далі - ЗК України);

- не звернули увагу на те, що статтею 100 ЗК України не передбачено право міської ради на встановлення земельного сервітуту, а отже рішення органу місцевого самоврядування, або додаток до такого рішення не є підставою для встановлення сервітуту;

- проігнорували факт відсутності належної технічної документації щодо згаданого вище сервітуту;

- не врахували що, земельна ділянка площею 0,0119 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не може вважатися самостійним об`єктом цивільних прав, оскільки є складовою частиною земельної ділянки з кадастровим номером № 0710100000:11:168:0019, площею 0,0508 га, яка належить заявнику;

- не визначили вид сервітуту (для проїзду чи проходу) який заявляє позивач;

- не звернули увагу на наявність рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 листопада 2018 року у справі № 161/7759/18 за аналогічним позовом ОСОБА_1 , яке набрало законної сили.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 апеляційним судом не переглядалось, заявником у касаційному порядку не оскаржується, а тому Верховним Судом не переглядається.

На момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 від інших учасників справи не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

У листопаді 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду Волинської області від 21 жовтня 2019 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , витребувано цивільну справу № 161/2621/19 із Луцького міськрайонного суду Волинської області, відмовлено у задоволенні клопотання заявника про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

У лютому 2020 року матеріали справи № 161/2621/19 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 підлягає розгляду Верховним Судом в порядку за правилами, в редакції чинній на час її подання, тобто до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 (78/100 частки) та ОСОБА_4 (22/100 частки) належить на праві спільної сумісної власності житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка, на якому він розташований, площею 0,0436 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0710100000:11:168:0004.

Вказані обставини підтверджуються свідоцтвом про право на спадщину ААН № 951901 від 15 січня 1999 року та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 26 грудня 2013 року, індексний номер: 15526042.

На підставі договору дарування від 27 вересня 2012 року, ОСОБА_5 набула у власність житловий будинок АДРЕСА_1 .

Рішенням Луцької міської ради від 30 липня 2015 року № 76/59 ОСОБА_5 безоплатно передано у власність земельну ділянку під вказаним житловим будинком в АДРЕСА_1 , площею 0,0768 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0710100000:11:168:0013.

Земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,0436 га і земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,0768 га є суміжними земельними ділянками. Ця обставина сторонами не заперечувалась і не оспорювалась.

За змістом інформаційного листа Виконавчого комітету Луцької міської ради від 14 березня 2016 року № Д-1012-029 «Про приватизацію земельної ділянки на АДРЕСА_2 , та доїзд до земельної ділянки на АДРЕСА_2 », відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_2 , виготовленої ліцензованою землевпорядною організацією і перевіреною Державним кадастровим реєстратором та витягу Державного земельного кадастру про земельну ділянку, встановлено сервітут, площею 0,0119, га для забезпечення права проїзду чи проходу до земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1

29 вересня 2015 року ОСОБА_8 відчужила на підставі договорів купівлі-продажу 59/100 часток житлового будинку на АДРЕСА_2 відповідачці ОСОБА_2

29 вересня 2015 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_5 відчужила на користь ОСОБА_2 (59/100 часток) та ОСОБА_6 (41/100 частку) земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з абзацом першим пункту 1.1 вказаного договору, - відповідно до відомостей, викладених у витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за № НВ-0701638632015, виданого державним кадастровим реєстратором управління Держгеокадастру від 17 вересня 2015 року, на придбаній земельній ділянці наявні відомості, зокрема, про інші земельні сервітути, площею 0,0119 га, строк дії - безстроково.

09 лютого 2016 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 поділили в натурі належну їм на праві спільної сумісної власності земельну ділянку на АДРЕСА_2 площею 0,0768 га, в результаті чого ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку на АДРЕСА_3 площею 0,0508 га, кадастровий номер 0710100000:11:168:0019, а ОСОБА_6 - земельну ділянку на АДРЕСА_4 0,026 га, кадастровий номер 0710100000:11:168:0018.

Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2 , виготовленої фізичною особою-підприємцем ОСОБА_9 , внаслідок розподілу земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0710100000:11:168:0013 на дві ділянки з кадастровими номерами: 0710100000:11:168:0019 та 0710100000:11:168:0018, дія земельного сервітуту площею 0,0119 га зберіглася саме на належній ОСОБА_2 земельній ділянці.

ОСОБА_2 не зверталась з вимогами до позивача щодо припинення сервітуту, який встановлений на належній їй на праві власності земельній ділянці.

З інформаційного листа Виконавчого комітету Луцької міської ради від 18 вересня 2019 року № Б-1058-270 «Про надання інформації щодо земельного сервітуту, встановленого на земельній ділянці на АДРЕСА_2 », вбачається, що згідно технічної документації із землеустрою, управлінням містобудування та архітектури Луцької міської ради передбачено встановлення на земельній ділянці обмеження та обтяження містобудівного характеру, зокрема сервітут для забезпечення права проїзду чи проходу через земельну ділянку ОСОБА_5 до земельної ділянки АДРЕСА_2 , площею 0,0119 га. На даний час інших варіантів доїзду до вищевказаної ділянки не передбачено.

Отже, єдиним варіантом доїзду чи проходу до земельної ділянки позивача є шлях, який пролягає через земельну ділянку відповідачки, на якій встановлено сервітут.

Актом від 05 грудня 2018 року, складеного комісією у складі депутата Луцької міської ради Балицького С. І., ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , встановлено, що ОСОБА_1 немає можливості проходу чи проїзду до свого будинку, через земельну ділянку (земельний сервітут) ОСОБА_2 , оскільки остання облаштувала ворота.

Інші можливі варіанти проходу та проїзду до житлового будинку по АДРЕСА_2 , відсутні.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України).

Власники земельних ділянок зобов`язані: не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон (підпункти «г», «е» частини першої статті 91 ЗК України)

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

У відповідності до частини другої статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.

Коло питань пов`язаних із правом земельного сервітуту, врегульовано главою 16 ЗК України.

Відповідно частини першої статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Зміст сервітуту визначено статтею 403 ЦК України.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина перша статті 79 ЗК України).

Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (частина перша статті 79-1 ЗК України). Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 79-1 ЗК України).

Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в-1) право на будівництво та розміщення об`єктів нафтогазовидобування; в-2) право на розміщення об`єктів трубопровідного транспорту; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Згідно зі статтею 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Аналогічна правова норма закріплена статтею 402 ЦК України.

Відповідно до статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Згідно зі статтями 102 ЗК України та 406 ЦК України дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: а) поєднання в одній особі суб`єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; в) рішення суду про скасування земельного сервітуту; г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках: а) припинення підстав його встановлення; б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

Державна реєстрація прав сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру (частина одинадцята статті 79-1 ЗК України). Аналогічна правова норма закріплена частиною першою статті 29 Закону України «Про Державний земельний кадастр» (далі - Закон) та пунктом 125 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (далі - Порядок).

Відомості про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту (частина шоста статті 21 Закону). Перелік документів, який включає технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, зазначено в статті 55-1 Закону України «Про землеустрій».

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 29 Закону відомості про суборенду, сервітут, які поширюються на частини земельних ділянок, вносяться до Державного земельного кадастру на підставі заяви правонабувача, сторін (сторони) правочину, за яким виникає право суборенди, сервітуту, або уповноважених ними осіб.

Пунктом 126 Порядку визначено, що для внесення до Державного земельного кадастру відомостей про межі частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту, заявник подає: 1) заяву за формою згідно з додатком 25 Порядку; 2) документи, на підставі яких набувається право суборенди, сервітуту, із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюється таке право; 3) документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту; 4) електронний документ. З урахуванням вищевикладеного, земельний сервітут може бути встановлений лише на сформованій земельній ділянці, а після внесення відомостей до Державного земельного кадастру підлягає державній реєстрації прав в порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну правову оцінку, обґрунтовано вважав доведеним, що у ОСОБА_1 існують перешкоди у користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером № 0710100000:11:168:0019, площею 0,0508 га, яка належить ОСОБА_7 та на якій встановлено сервітут площею 0,0119 га, а відтак наявні правові підстави для їх усунення шляхом надання позивачу постійного безперешкодного доступу до земельної ділянки площею 0,0119 га, як сервітуту, для забезпечення проїзду та проходу до житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Доводи касаційної скарги щодо неможливості Луцькою міською радою встановлювати земельний сервітут були предметом розгляду апеляційного суду та їм надано належну правову оцінку.

Зокрема апеляційний суд правильно зазначив, що обтяження у вигляді земельного сервітуту були встановлені під час виготовлення технічної документації із землеустрою першого власника земельної ділянки ОСОБА_5 , яка щодо цього не заперечувала та в судовому порядку такі обмеження не оскаржувала.

З рішення Луцької міської ради від 30 липня 2015 року № 76/59 та додатку до нього вбачається, що при вирішенні питання про передачу ОСОБА_5 у власність земельної ділянки на АДРЕСА_2 , Луцькою міською радою, як розпорядником даної землі за законом, було встановлено земельний сервітут площею 0,0119 га для забезпечення права проїзду чи проходу на АДРЕСА_2 .

При цьому у вказаному додатку детально описаний план земельної ділянки та межі встановленого сервітуту. Такий план розроблений уповноваженою особою та скріплений підписом секретаря Луцької міської ради.

Даним додатком також спростовуються твердження відповідача про не сформованість земельної ділянки обтяженої сервітутом.

Доводи касаційної скарги про те того, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу наявність рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 листопада 2018 року у справі № 161/7759/18 за аналогічним позовом ОСОБА_1 , яке набрало законної сили, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Зі змісту рішення Луцького міськрайонного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 161/7759/18 вбачається, що ОСОБА_1 дійсно звертався до суду з позовом до Луцького міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсним та усунення перешкод в користуванні майном. Разом з тим, судом не давалась оцінка встановленому сервітуту площею 0,0119 га по АДРЕСА_2 .

Тобто, позов у справі, що переглядається, та у справі № 161/7759/18 не є тотожними, а відтак не можна констатувати про повторність звернення позивача з аналогічним позовом.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують та не дають підстав вважати, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду Волинської області від 21 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик