Постанова

Іменем України

24 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 161/2908/21

провадження № 61-454св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Луцька міська рада,

третя особа - Релігійна організація «Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України села Шепель Луцького району Волинської області»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Раулець Мариною Миколаївною , на постанову Волинського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Данилюк В. А., Матвійчук Л. В., Шевчук Л. Я.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Луцької міської ради Волинської області про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Позов мотивований тим, що він служить священником у Свято-Успенській релігійній громаді Української Православної церкви с. Шепель Луцького району з 25 січня 1993 року.

Колективне сільськогосподарське підприємство «Шепель» (далі - КСП «Шепель»), будуючи будинки для спеціалістів господарства у 1994 році, розпочало будівництво житлового будинку в АДРЕСА_1 , яке закінчилося у 1995 році. Станом на 1995 рік будівельна організація, яка здійснювала будівництво, звела лише «коробку» будинку. Оскільки на той момент у позивача було відсутнє житло, керівництво КСП «Шепель» запропонувало йому завершити будівництво будинку (накриття даху, облицювальні роботи, проведення світла, води) за власний кошт.

Навесні 1996 року позивач сплатив у касу КСП «Шепель» за виконані роботи по зведенню коробки будинку по АДРЕСА_1 10 000 тисяч купонів.

Завершивши будівельні роботи, у 1997 року позивач із сім`єю оселився у спірному будинку, де вони проживають донині.

У 1998 році ОСОБА_1 за сумісництвом прийнятий у КСП «Шепель» начальником ПСО. Керівництво КСП «Шепель» запропонувало внести решту коштів, витрачених на будівництво будинку, частинами, проводячи відрахування із заробітної плати, яку позивач отримував, працюючи у КСП «Шепель».

Під час газифікації села Шепель, позивач замовив робочий проект та в подальшому підключив будинок до газопостачання, уклав договір на користування електричною енергією для побутових потреб.

19 лютого 2019 року позивачу стало відомо, що рішенням Шепельської сільської ради Волинської області № 19/5 від 14 січня 2020 року за заявою парафіян Шепельської Української Православної церкви вирішено будинок, в якому проживає позивач та його сім`я, передати з балансу сільської ради на баланс церковної общини. У даному рішенні зазначено також балансову вартість переданого будинку, яка становила 51 358 грн, знос - 1 559 грн. Балансова вартість будинку на 01 січня 2002 року складала 49 799 грн.

При перевірці архівних протоколів сесій за 1996-2000 роки, 2002 рік та засідань виконавчого комітету Шепельської сільської ради за 1996-2002 роки відомостей про взяття на баланс Шепельської сільської ради будинку, що за адресою: АДРЕСА_1 , не виявлено.

У 2000 році КСП «Шепель» реорганізовано у Сільськогосподарський виробничий кооператив «Шепель» (далі СГВК «Шепель»).

Доказів, які б засвідчували добровільну згоду правонаступника КСП «Шепель» - СГВК «Шепель» на передачу спірного об`єкту до комунальної власності територіальної громади Шепельської сільської ради або доказів наявності правових підстав для набуття Шепельською сільською радою права власності не існує.

Рішення сесії Шепельської сільської ради про взяття на баланс житлового будинку АДРЕСА_1 відсутнє. Отже, належної підстави для взяття на баланс Шепельської сільської ради у комунальну власність спірного будинку немає.

Позивач добросовісно заволодів спірним будинком, вселився та користується ним, утримує будинок у належному стані, провів ремонт, уклав самостійно договори з комунальними службами, відкрито та безперебійно володіє житлом близько 27 років, отже, вважає, що набув право власності за набувальною давністю.

Позивач просив:

визнати незаконним та скасувати рішення Шепельської сільської ради Луцького району Волинської області від 14 січня 2002 року в частині передачі будинку АДРЕСА_1 , в якому проживає священик ОСОБА_1 , з балансу сільської ради на баланс церковної общини,

визнати за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2021 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Шепельської сільської ради Луцького району Волинської області № 19/5 від 14 січня 2002 року в частині передачі будинку АДРЕСА_1 , в якому проживає священик ОСОБА_1 , з балансу сільської ради на баланс церковної общини.

Визнано право власності ОСОБА_1 на нерухоме майно, а саме будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Вирішено питання щодо стягнення судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, суд першої інстанції виходив з того, що рішення СГВК «Шепель» про передачу на баланс сільської ради майна, яке було на його балансі, зокрема будинку АДРЕСА_1 , відсутнє, тому правових підстав для взяття на баланс Шепельської сільської ради у комунальну власність вищевказаного будинку не встановлено. Окрім того, акт приймання-передачі житлового фонду у комунальну власність від 01 жовтня 2000 року не є належним підтвердженням факту переходу спірного будинку у комунальну власність, оскільки за своїм змістом такий акт носить інформацію щодо обстеження будинку та оціночної вартості такого майна. Суд першої інстанції зробив висновок, що, оскільки передача будинку з балансу СГВП «Шепель» на баланс Шепельської сільської ради відбулась з порушеннями чинного станом на день його передачі законодавства, подальша передача сільською радою 14 січня 2002 року будинку АДРЕСА_1 на баланс церковної общини не має достатніх правових підстав. ОСОБА_1 проживає у спірному будинку від дня його побудови, є його фактичним володільцем, зареєстрований у такому житлі разом зі своєю сім`єю, отже, скасування рішення Шепельської сільської ради № 19/5 від 14 січня 2002 року в частині передачі будинку, що за адресою: АДРЕСА_1 , на баланс церкви є належним способом захисту порушеного права та інтересу позивача.

Також суд першої інстанції зробив висновок про відсутність підстав для застосування позовної давності до вищевказаної позовної вимоги, оскільки представник позивача - адвокат Раулець М. М. отримала копію оспорюваного рішення 19 лютого 2019 року. Натомість надана представником відповідача копія протоколу п`ятої позачергової сесії Шепельської сільської ради сьомого скликання, не містить даних про те, що ОСОБА_1 ознайомився зі змістом/та або текстом рішення сільської ради № 19/5 від 14 січня 2002 року про передачу будинку на баланс релігійної общини, яке є предметом оскарження. З копії даного протоколу встановлено, що при обговоренні питання № 4 «...сільський голова Новосад Л. С. повідомила про те, що надійшла заява місцевого священика ОСОБА_1 щодо приватизації земельної ділянки, на якій знаходиться будинок (переданий на громаду)», участь у голосуванні брав і сам ОСОБА_1 як депутат сільської ради, усі депутати утримались від голосування. Встановити на яку саме громаду передано будинок зі змісту даного протоколу не можливо. Таким чином, суд першої інстанції зробив висновок, що позивачем не пропущено позовну давність при зверненні до суду із вказаною позовною вимогою.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності за позивачем, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 правомірно прийняв та відкрито користується майном, право власності на яке не зареєстроване за жодною з осіб, протягом тривалого строку (більше 10 років), отже, позивач є добросовісним набувачем такого майна. Іншого житла позивач не має, проживає у будинку по АДРЕСА_1 з 1998 року і по час розгляду справи. Позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що ним здійснювалось істотне покращення майна протягом усього періоду проживання в спірному житлі. Окрім того, факт того, що позивачем протягом тривалого часу у період з 1996 року виплачувалась на користь СГВК «Шепель» вартість будинку, спочатку частково в грошовій одиниці - купони, а потім, під час роботи позивача за сумісництвом в СГВК на посаді начальника ПСО - шляхом відрахування із заробітної плати на користь СГВК, підтверджується показаннями свідка ОСОБА_3 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року апеляційну скаргу третьої особи Релігійної організації «Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України села Шепель Луцького району Волинської області» задоволено частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2021 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Луцької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Релігійна організація «Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України села Шепель Луцького району Волинської області», про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування рішення сільської ради, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачу було відомо або принаймні повинно було бути відомо про існування рішення про передачу будинку релігійній громаді. Отже,суд першої інстанції, в порушення вимог статей 261 267 ЦПК України, не застосував позовну давність, зробивши хибний висновок про те, що строк не пропущений.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за набувальною давінстю, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач тимчасово, будучи священником, користувався житловим будинком по АДРЕСА_2 , знаючи, що даний будинок належить Релігійній громаді, даний факт суперечить принципу добросовісності володіння цим майном, оскільки добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Суд апеляційної інстанції зазначив, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на житловий будинок за набувальною давністю суперечить вимогам чинного законодавства. Посилання в рішенні суду першої інстанції на те, що позивачем здійснювалось істотне покращення майна протягом усього періоду проживання в такому житлі, а також те, що ним періодично виплачувалися грошові кошти за будинок на користь СГВК «Шепель», на думку суду апеляційної інстанції, є безпідставними, оскільки дані обставини не впливають на підстави і предмет позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2022 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу за підписом представника Раулець М. М. , у якій просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2021 року залишити в силі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що в апеляційній скарзі третьої особи відсутні доводи щодо незаконності рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. Всупереч принципу диспозитивності та вимогам частини третьої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Посилання апеляційного суду на те, що цим самим усувається істотне порушення закону, допущене міськрайонним судом, є неправильним тлумаченням повноважень апеляційного суду при виході за межі доводів апеляційної скарги. Як вбачається із матеріалів справи, третя особа Релігійна організація «Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці Православної Церкви України села Шепель Луцького району Волинської області» в апеляційному порядку не оскаржували рішення суду першої інстанції в частині застосування позовної давності, в частині визнання права власності за набувальною давністю на майно, а тому відсутні підстави для розгляду зазначених вимог. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме, статті 256 261 267 ЦК України, не перевірив правильності висновків суду першої інстанції щодо позовної давності, тим самим не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. Матеріали цивільної справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 в період з 03 листопада 2010 року по 10 листопада 2020 року був депутатом Шепельської сільської ради, тому міг довідатись про передачу спірного майна на баланс церковної общини. Згідно показань свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які містяться в матеріалах цивільної справи, про обставини свідкам стало відомо від інших жителів села Шепель, проте, від кого саме, вони не вказують. Судом першої інстанції правомірно встановлено, що з моменту створення спірне нерухоме майно не було зареєстроване у встановленому законом порядку, не виготовлена технічна документація, як того вимагає стаття 331 ЦК України, в подальшому право власності на нього також не реєструвалось, а тому фактично право власності на таке майно не зареєстроване у встановленому законом порядку, що унеможливлює встановлення судом станом на день розгляду справи дійсного власника такого майна. Втручання з боку сільської ради є незаконним, оскільки встановлено безпідставність та відсутність законних підстав для передачі та прийняття у комунальну власність спірного об`єкту. Позивач добросовісно заволодів спірним будинком, вселився та користується ним, утримує його у належному стані, провів ремонт, уклав самостійно договори з комунальними службами, відкрито та безперервно володіє ним близько 27 років, отже він набув права власності на спірний будинок за набувальною давністю.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Волинського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі № 161/2908/21, витребувано справу з суду першої інстанції.

У квітні 2022 року матеріали цивільної справи № 161/2908/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2022 року відзив Релігійної організації «Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України села Шепель Луцького району Волинської області» на касаційну скаргу ОСОБА_1 , який підписаний представником Раулець М. М. , на постанову Волинського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року, залишено без розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 січня 2022 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 335/10676/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 15 грудня 2021 року у справі № 935/1922/19, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 02 серпня 2019 року у справі № 915/845/18 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 25 січня 1993 року призначений настоятелем Церкви Успіння Божої Матері с. Шепель Луцького району.

В 1996 році з дозволу керівництва КСП «Шепель» та рішенням загальних парафіяльних зборів Релігійної громади його було поселено для проживання в житловий будинок АДРЕСА_2 .

Згідно витягу з погосподарської книги № 2 за 1998 рік Заборольської (правонаступник - Шепельської) сільської ради Луцького району по особовому рахунку № НОМЕР_1 будинок з надвірними будівлями і спорудами (по АДРЕСА_2 ) належить колективному господарству і знаходиться в с. Шепель Луцького району.

Відповідно до копії акту приймання-передачі житлового фонду у комунальну власність 01 жовтня 2000 року здійснено обстеження будинку в с. Шепель, в якому проживає ОСОБА_1 , площею 120 кв. м, такий будинок належав СГВК «Шепель», оціночна вартість будинку - 51 357,91 грн, рік введення в експлуатацію будинку - 1996 рік.

З копії рішення Шепельської сільської ради Луцького району Волинської області №19/5 від 14 січня 2002 року вбачається, що житловий будинок, в якому проживає священник, передано з балансу Шепельської сільської ради на баланс церковної общини.

З копії погосподарської книги № 2 Шепельської сільської ради с. Шепель на 2001-2005 роки вбачається, що спірний житловий будинок належить сільській раді.

З копії витягу з погосподарської книги № 1 за 2007 рік Заборольської (Шепельської) сільської ради Луцького району по особовому рахунку № НОМЕР_2 будинок з надвірними будівлями і спорудами належить церковній общині і знаходиться в АДРЕСА_1 .

Згідно копії витягу з погосподарської книги № 1 за 2019 рік Заборольської (правонаступник Шепельської) сільської ради Луцького району по особовому рахунку № НОМЕР_3 будинок з надвірними будівлями і спорудами належить до комунальної власності Заборольської (правонаступник - Шепельської) сільської ради Луцького району, знаходиться в АДРЕСА_2 , рік побудови - 1995.

В протоколах загальних зборів СГВК «Шепель» за 2000-2002 роки рішення про передачу будинку в селі Шепель Луцького району, в якому проживає священик з балансу СГВК «Шепель» на баланс Шепельської сільської ради немає.

Згідно копії довідки Державного архіву Волинської області від 19 лютого 2019 року, в перевірених протоколах сесії Шепельської сільської ради Луцького району за 1996-2000, 2002 роки та засідань виконавчого комітету Шепельської сільської ради за 1996-2000, 2002 роки відомостей про взяття на баланс Шепельської сільської ради будинку, в якому проживає священик, не виявлено.

Згідно копії довідки Державного архіву Волинської області від 27 лютого 2019 року, в перевірених протоколах засідань правління та загальних зборів уповноважених членів КСП «Шепель» с. Шепель Луцького району за 1995 - березень 2000 року інших відомостей щодо створення комісії по реформуванню, рішення комісії по реформуванню, про створення комісії по передачі майна основних засобів, акту прийому-передачі майна основних засобів, акту прийому-передачі майна основних засобів не виявлено.

Будинок АДРЕСА_2 і АДРЕСА_2 є одним і тим же самим будинком.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в період з 03 листопада 2010 року по 10 листопада 2020 року ОСОБА_1 був депутатом Шепельської сільської ради, 03 лютого 2015 року священник ОСОБА_1 подав заяву про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_2 . З протоколу П`ятої чергової сесії Шепельської сільської ради від 08 квітня 2016 року вбачається, що дане питання вирішувалося на сесії сільської ради, при вирішенні питання був присутній ОСОБА_1 , і дане питання стосувалося земельної ділянки, на якій знаходиться спірний будинок, який переданий на громаду.

Дані обставини також підтвердили свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які, зокрема, пояснили, що ОСОБА_1 був керівником громади, яка передавала йому в користування житловий будинок, просив передати йому земельну ділянку під будівництво та обслуговування житлового будинку, на якій уже знаходився житловий будинок, а тому повинен був знати про рішення щодо передачі будинку. Окрім того, позивач з 1998 року займав одну із керівних посад КСП «Шепель» - начальника ПСО, а тому був, в силу наданих йому повноважень, обізнаний про долю майна господарства, зокрема, будівлі та споруди, їхній технічний стан та про прийняття керівництвом рішень про їхнє відчуження. Окрім того, позивач в період з 03 листопада 2010 року по 10 листопада 2020 року був депутатом Шепельської сільської ради, тому міг довідатись про передачу спірного майна на баланс церковної общини.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Щодо застосування позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 25 квітня 2022 року у справі № 138/28/20 (провадження № 61-2399св21) зазначено, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи, що в період з 03 листопада 2010 року по 10 листопада 2020 року позивач був депутатом Шепельської сільської ради, 03 лютого 2015 року він подав заяву про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування спірного житлового будинку, це питання вирішувалося на чергової сесії Шепельської сільської ради 08 квітня 2016 року, на якій був присутній ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що позивачу було відомо або принаймні повинно було бути відомо про існування рішення про передачу будинку релігійній громаді, та застосував позовну давність.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував позовну давність зводяться до переоцінки доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Щодо позовних вимог про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 449/570/19 (провадження № 61-3711св21) зазначено, що «згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Положення інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів набуття права власності, тобто це є таким способом, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми права про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном, а також про те, що він не став його власником. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.

Йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, а так само про те, що він володіє чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном як своїм власним.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.

Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном як власним звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України».

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), що був врахований апеляційним судом при перегляді рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Перевіряючи рішення суду першої інстанції щодо законності його і обґрунтованості, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, а саме, що позивач був обізнаний, що спірний будинок належить Релігійній громаді, зробив правильний висновок, що даний факт суперечить принципу добросовісності володіння цим майном, оскільки добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Отже, позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю. Давність володіння могла би вважатися добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції, правильно встановивши характер спірних правовідносин, дослідивши наявні у справі докази, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач 27 років добросовісно, відкрито та безперервно володіє спірним майном, робив ремонт будинку, утримує його у належному стані, уклав самостійно всі договори з комунальними службами, а тому є всі підстави для визнання за ним права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю, безпідставні, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю

Доводи касаційної скарги стосовно того, що інформація, надана свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є показаннями з чужих слів, а отже, є недопустимими доказами у справі безпідставні, оскільки у цій справі, суд апеляційної інстанції правильно врахував показання свідків, які надали відому їм інформацію щодо обставин, які підлягають доказуванню у справі.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що всупереч принципу диспозитивності та вимогам частини третьої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Позовна заява була подана 16 лютого 2021 року, отже, посилання на норми ЦПК в редакції 2004 року є безпідставним.

Згідно частини четвертої статті 367 ЦПК України в діючій редакції суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з частинами третьою та четвертою статті 367 ЦПК України лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов`язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі.

У справі, що переглядається,

в апеляційній скарзі третя особа просила скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 липня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до Луцької міської ради, третя особа Релігійна організація «Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України села Шепель Луцького району Волинської області», про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, позов залишити без розгляду;

у постанові апеляційного суду зазначено, що враховуючи, що під час розгляду справи апеляційним судом встановлено грубі порушення матеріального права, допущені судом першої інстанції, невідповідність висновків суду обставинам справи, колегія суддів вирішила за необхідне вийти за межі апеляційної скарги та постановити рішення про відмову в задоволенні позову на підставі встановлених обставин справи та норм матеріального права, які регулюють дані правовідносини;

за результатами розгляду справи суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу частково, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Отже, суд апеляційної інстанції використав надані йому законом повноваження (стаття 374 ЦПК України), що не є виходом за межі доводів апеляційної скарги.

Згідно частини другої статті 410 ЦК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 25 квітня 2022 року у справі № 138/28/20 (провадження № 61-2399св21), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 449/570/19 (провадження № 61-3711св21), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, постанову апеляційного суду без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Раулець Мариною Миколаївною , залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук