№ 164/1907/16-а - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2021 року

м. Київ

справа № 164/1907/16-а

адміністративне провадження № К/9901/36909/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Бучик А.Ю.,

суддів: Мороз Л.Л., Тацій Л.В.,

розглянувши в письмовому провадженні касаційну скаргу заступника керівника прокуратури Львівської області в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 на постанову Маневицького районного суду Волинської області від 06 жовтня 2016 року (суддя Ониско Р.В.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року (колегія суддів: Рибачук А.І., Багрій В.М., Старунський Д.М.) у справі за позовом першого заступника керівника Маневицької місцевої прокуратури в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 до Відділу освіти Маневицької районної державної адміністрації Волинської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - служба у справах дітей Маневицької районної державної адміністрації Волинської області,-

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник керівника Маневицької місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Відділу освіти Маневицької районної державної адміністрації Волинської області (далі - Відділ освіти), в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати неповнолітній ОСОБА_1 , як випускниці навчального закладу, одноразової грошової допомоги в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів відповідно до статті 8 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (далі - Закон № 2342-IV) та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити їй таку допомогу в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів, а саме не менше 9186,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що неповнолітній ОСОБА_1 протиправно не виплачено одноразову грошову допомогу в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку, оскільки відповідно до Закону № 2342-IV вона належить до випускників навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які забезпечуються такою допомогою за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Маневицького районного суду Волинської області від 06 жовтня 2016 року вказаний позов задоволено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року постанову Маневицького районного суду Волинської області від 06 жовтня 2016 року скасовано та прийнято нову про відмову у задоволенні позову.

Не погодившись з указаним судовим рішенням, заступник керівника прокуратури Львівської області подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Від відповідача відзив не надходив.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою.

Справу передано до Верховного Суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами попередніх інстанції, ОСОБА_1 є дитиною позбавленою батьківського піклування та до 10 червня 2016 року навчалась в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Велика Яблунька Маневицького району Волинської області.

З 01 вересня 2016 року, згідно з наказом директора Ківерцівського медичного коледжу «Про зарахування на навчання» від 05 серпня 2016 року № 81к/тр, ОСОБА_1 зарахована на навчання у вказаний вище коледж.

З метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді, першим заступником керівника Маневицької місцевої прокуратури на адресу служби у справах дітей Маневицької районної державної адміністрації Волинської області було направлено вимогу про надання інформації від 25 липня 2016 року № 37-2107 вих-16, в якій він просив надати інформацію про (прізвище, ім`я, по батькові, назву навчального закладу, місце проживання, дані відносно опікунів, піклувальників, документи, що підтверджують статус) дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які в 2016 році закінчили навчальні заклади на території Маневицького району.

Листом служби у справах дітей Маневицької районної державної адміністрації Волинської області від 27 липня 2016 року № 170/01-09 позивачу надано копії документів, які підтверджують статус дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які в 2016 році закінчили навчальні заклади на території Маневицького району.

У зв`язку з цим, першим заступником керівника Маневицької місцевої прокуратури на адресу Відділу освіти було направлено вимогу про надання інформації від 27 липня 2016 року № 37-2148 вих-16, в якій він просив надати інформацію про те, чи виплачувалась дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування - випускникам 9-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів, серед яких вказано також ОСОБА_1 , одноразова грошова допомога в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку, згідно з Законом № 2342-IV.

Листом відділу освіти від 29 липня 2016 року № 686/01-16/2-16 повідомлено першого заступника керівника Маневицької місцевої прокуратури, що таким дітям не виплачувалась одноразова грошова допомога в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом порушених прав останньої.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що Закон № 2342-IV встановлює обов`язок щодо виплати одноразової грошової допомоги в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для всіх дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які є випускниками навчальних закладів, незалежно від того чи перебувала в ньому дитина на повному державному утриманні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції керувався тим, що судом першої інстанції не залучено до участі у справі належного відповідача.

З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Відповідно до положень статті 52 Конституції України утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.

Так, 02.02.2005 набрав чинності Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13.01.2005 №2342-IV (далі - Закон №2342-IV), який визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, і є складовою частиною законодавства про охорону дитинства.

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень цього Закону, Закони України та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

За змістом статті 3 Закону №2342-IV одним із основних принципів державної політики в частині соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є захист майнових, житлових та інших прав і інтересів таких дітей, а також забезпечення соціально-правових гарантій.

Статтею 4 Закону №2342-IV передбачено, що Державні соціальні стандарти для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа встановлюються незалежно від того, де така дитина або особа перебуває на утриманні та вихованні, на рівні, не меншому за встановлений прожитковий мінімум для осіб відповідного віку.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону №2342-IV держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа.

За такого правового регулювання, усі діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування незалежно від форми їх утримання та виховання гарантовано перебувають на повному державному утриманні.

Таким чином відмова у нарахуванні та виплаті одноразової допомоги суперечить закріпленим на законодавчому рівні соціально-правовим гарантіям особи зі статусом дитини, позбавленої батьківського піклування.

За правилами частини 3 статті 4 Закону №2342-IV державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються, серед іншого, щодо мінімального стандарту разової державної фінансової допомоги при закінченні такими дітьми виховного, навчального закладу.

Відповідно до частини 7 статті 8 цього Закону випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.

Оскільки Закон не конкретизує, який саме навчальний заклад має закінчити дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування, то, за змістом наведеної норми, право на отримання грошової допомоги мають усі випускники навчальних закладів (в т.ч. не інтернатного типу) з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є дитиною, позбавленою батьківського піклування та до 10 червня 2016 року навчалась в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Велика Яблунька Маневицького району Волинської області.

Тобто, ОСОБА_1 у 2016 році набула статус випускника навчального закладу, в зв`язку з чим має право на отримання передбаченої частиною 7 статті 8 Закону №2342-IV одноразової грошової допомоги, виплату якої здійснює відповідач, як установа, яка наділена бюджетними повноваженнями щодо розпорядження коштами навчального закладу, випускником якого є позивач.

Разом з цим, застережень на розповсюдження дії вказаного Закону саме на відповідача колегія суддів Верховного Суду не вбачає, а тому висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу є правильними.

Аналогічна правова позиція вже висловлювалась Верховним Судом у постанові від 05 червня 2019 року у справі №158/1684/16-а.

Суд також враховує, що відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити. Охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.

У Преамбулі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (у редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Статтею 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Крім того, відповідно до статті 28 Конвенції про права дитини держави-учасниці держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема: сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей.

За таких обставин, Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

При цьому суд апеляційної інстанції, надавши правильну оцінку фактичним обставинам справи, дійшов до помилкових висновків щодо неможливості зобов`язання відповідача до вчинення відповідних дій.

Суд також звертає увагу на те, що здійснюючи судочинство Європейський суд з прав людини в рішенні від 18 липня 2006 р. у справі "Проніна проти України" зазначив, що за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції суди зобов`язані обґрунтувати свої рішення, проте це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен довод. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру ухвалюваного рішення (CASE OF Svetlana Vladimirovna PRONINA against Ukraine (Application no. 63566/00)).

Відповідно до ст. 352 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись ст.ст. 345 349 352 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника керівника прокуратури Львівської області в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року скасувати.

Постанову Маневицького районного суду Волинської області від 06 жовтня 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А.Ю. Бучик

Судді Л.Л. Мороз

Л.В. Тацій