Постанова
Іменем України
03 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 167/867/17
провадження № 61-17092св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Топільненська сільська рада Рожищенського району Волинської області, ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року в складі судді: Пахолюка А. М., та постанову апеляційного суду Волинської області від 13 вересня 2018 року в складі колегії суддів: Грушицького А. І., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області, ОСОБА_2 про визнання недійсними рішень сільської ради та скасування державної реєстрації права власності на майно.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 03 квітня 2013 року придбала у ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку, площею 0,1287 га, що знаходяться по АДРЕСА_1 .
Позивач вказувала, що зі слів ОСОБА_3 їй стало відомо, що раніше за цим будинком було закріплено у користуванні земельну ділянку, загальною площею 0,40 га (0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,25 га для ведення особистого селянського господарства). У 2014 році ОСОБА_2 незаконно залив фундамент під господарську будівлю поруч вікон житлового будинку позивача. Вважала незаконним користування ОСОБА_2 частиною земельної ділянки, а тому зверталася до Топільненської сільської ради із письмовою заявою про вилучення із користування ОСОБА_2 частини земельної ділянки та надання її у користування позивачеві. Рішенням Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 36/12 від 14 серпня 2015 року позивачу відмовлено у задоволенні її вимог.
Рішеннями Топільненської сільської ради № 36/9 від 14 серпня 2015 року, № 39/6 від 9 грудня 2015 року, № 40/4 від 24 грудня 2015 року, ОСОБА_2 за наслідками розгляду його заяв: надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, які знаходиться в АДРЕСА_2 ; погоджено межу земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,2480 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 зі сторони земельних ділянок по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 - ОСОБА_4 ; затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,2480 га, кадастровий номер 0724586900:01:001:0659, яка розташована в АДРЕСА_2 та передано цю земельну ділянку у власність ОСОБА_2 . Позивач вважала, що зазначені рішення порушують її права та інтереси як суміжного землекористувача, оскільки, прийняті з порушенням вимог статей 106 107 118 159 198 ЗК України, статті 55 Закону України «Про землеустрій».
ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила:
визнати недійсними та скасувати рішення Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 36/9 від 14 серпня 2015 року;
визнати недійсними та скасувати рішення Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 36/12 від 14 серпня 2015 року;
визнати недійсними та скасувати рішення Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 39/6 від 09 грудня 2015 року;
визнати недійсними та скасувати рішення Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 40/4 від 24 грудня 2015 року;
застосувати наслідки недійсності рішення Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 40/4 від 24 грудня 2015 року, скасувавши державну реєстрацію права власності на земельну ділянку (запис про право власності № 13033636 від 25 січня 2016 року).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 , придбавши у ОСОБА_3 зазначену земельну ділянку площею 0,1287 га, набула відповідних прав та обов`язків щодо цього майна лише у межах, вказаних у договорі купівлі продажу від 03 квітня 2013 року, та виданому на ім?я ОСОБА_3 державному акті серії ЯМ № 715871 від 26 грудня 2012 року, на який є посилання у пункті 1.2.1 зазначеного договору. Та обставина, що в минулому ОСОБА_5 , ОСОБА_3 у 2006 та 2009 роках згідно відповідних рішень Топільненської сільської ради було надано дозвіл на виготовлення технічної документації на земельну ділянку саме 0,15 га, в даному випадку, не створює для позивача будь-яких правових наслідків. ОСОБА_2 на законних підставах з 2007 року користувався земельною ділянкою площею 0,25 га, про що підтвердила сусідній землекористувач ОСОБА_3 (попередній власник належної позивачу земельної ділянки), погодившись із такими межами земельної ділянки. Із матеріалів справи вбачається, що на вказаній земельній ділянці відповідачем ОСОБА_2 на даний час у встановленому законом порядку фактично збудовано господарські будівлі (кухня, господарська будівля). ОСОБА_2 ще у 2007 році була передана у власність земельна ділянка площею 0,25 га, право власності на яку він належним чином оформив у 2016 році. Тобто, право власності на частину спірної земельної ділянки у відповідача ОСОБА_2 виникло задовго до виділення у власність земельної ділянки суміжному землекористувачу ОСОБА_3 у 2009 році. У період з 2007 по 2015 рік будь-яких спорів із суміжними землекористувачами у ОСОБА_2 з приводу користування цією земельною ділянкою не було, тобто, він тривалий час відкрито, мирно та на відповідній правовій підставі володіє цією землею.. Із пояснень сторін в судовому засіданні встановлено, що фактично позивач почав оспорювати законність надання відповідачу ОСОБА_2 земельної ділянці у зв`язку із будівництвом останнім господарських будівель на цій землі. В даному випадку, оспорення позивачем законності зазначених рішень Топільненської сільської ради та факту реєстрації речового права відповідачем, фактично оспорює право ОСОБА_2 на володіння земельною ділянкою площею 0,2480 га права позивача, в даному випадку, не порушені рішенням Топільненської сільської ради № 36/12 від 14 серпня 2015 року, оскільки звернення позивача до органу місцевого самоврядування були мотивовані саме наявністю у неї права на частину суміжної земельної ділянки від попередніх власників. З цих же обставин, суд не вбачав будь-яких порушень прав позивача при прийнятті 09 грудня 2015 року Топільненською сільською радою рішенням № 39/6, яким погоджено межі сусідніх ділянок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки позивачем не доведено будь-якими належними та допустимими доказами факту порушення з боку відповідача ОСОБА_2 межі земельної ділянки, яку ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 . Крім того, зазначене рішення сільської ради ґрунтувалося на відповідному висновку комісії по вирішенню земельних спорів від 23 жовтня 2015 року, яким погоджено межі земельних ділянок. Тобто не здобуто належних та допустимих доказів того, що оспорювані рішення жодним чином порушують інтереси суспільства і позивача зокрема. Тому суд на підставі вимог частини четвертої статті 206 ЦПК України, не прийняв до уваги факт визнання позову відповідачем Топільненською сільською радою та зробив висновок, що в задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю вимог.
Суд першої інстанції критично оцінив та не прийняв до уваги надану позивачем нотаріальну засвічену заяву ОСОБА_6 , ОСОБА_7 від 20 листопада 2017 року, про те, що комісія фактично не збиралася, не обговорювала питання, не обстежувала земельні ділянки, оскільки, такі пояснення надані без відповідного попередження вказаних осіб про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання. Суд також враховує ту обставину, що ОСОБА_6 , ОСОБА_7 підписали вищевказаний висновок комісії, про що не заперечили, а, отже погодилися із зазначеною у ньому мотивацією (а.с.100, том 1). Заслухані в ході розгляду даної справи показання свідка ОСОБА_8 , надані в судовому засіданні під час розгляду справи у Рожищенському районному суді 18 грудня 2017 року (а.с. 131-133 том 1), також не підтверджують доводів позивача. Зокрема, зазначений свідок, будучи в минулому головою Топільненської сільської ради, не зміг надати ствердної відповіді щодо обставин та строків засідання земельної комісії з приводу вирішення питання меж земельних ділянок та щодо можливих підчисток у погосподарських книгах Топільненської сільської ради.
При відхиленні доводів позивача суд вказав, що наявність будь-яких підчисток у погосподарських книгах, на що посилалася сторона позивача (а. с. 233-237 том 1), не підтверджена належним висновком експерта, не здобуто доказів наявності вини саме ОСОБА_2 у таких діях, а, відтак, суд не прийняв до уваги вказаний письмовий доказ.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Волинської області від 13 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що земельну ділянку позивач придбала за договором купівлі-продажу, при цьому набута ділянка мала визначену площу та конфігурацію. За таких обставин, попередній власник будинку не могла передати набувачеві більше прав, ніж мала сама. Захисту в судовому порядку підлягають лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси, а не уявлення про раціональність підходів до забудови в сільській місцевості, покликання на порушення прав попередніх землекористувачів. Отже, позивач не довела належними та допустимими доказами наявність у неї будь-яких охоронюваних законом прав на спірну земельну ділянку. Не заперечує позивач також ту обставину, що спірна земельна ділянка перебувала у фактичному користуванні відповідача ОСОБА_2 ще до моменту набуття нею права власності на житловий будинок.
При відхиленні доводів апеляційної скарги щодо розміру земельної ділянки, якою користувалися попередні мешканці набутого позивачем у власність житлового будинку, апеляційний суд вказав, що вони не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки земельну ділянку позивач придбала за договором купівлі-продажу, при цьому набута ділянка мала визначену площу та конфігурацію.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, стягнути судові витрати. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що у 2013 році, коли ОСОБА_2 ще не був власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 , між сторонами почалися конфлікти. Було з`ясовано, що ОСОБА_2 самовільно захопив частину суміжною з ОСОБА_1 земельної ділянки по АДРЕСА_2 . Тому ОСОБА_1 11 серпня 2015 року звернулася до Топільненської сільської ради із заявами про відновлення меж земельної ділянки і надання їй спірної частини ділянки. 11 серпня 2015 відповідач також звернувся до сільради із заявою про надання йому дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж ділянки по АДРЕСА_2 . Рішенням Топільненської сільської ради від 14 серпня 2015 року № 36/12 позивачу було відмовлено в наданні частини земельної ділянки, натомість іншим рішенням №36/9 від цієї ж дати надано відповідачу дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж ділянки. Оскільки в сторін був спір за межі земельних ділянок, то він мав бути вирішений шляхом погодження між сторонами меж. Однак такого погодження не було.
Зазначає, що лише в листопаді 2017 року позивачу стало відомо про існування рішення Топільненської сільської ради №39/6 від 09 грудня 2015 року «Про погодження межі земельної ділянки в АДРЕСА_2 », яким погоджено межі земельної ділянки позивача. При цьому засідання комісії, на якому б розглядалося питання погодження меж, не проводилося, а позивача на нього не викликали. Оскільки на час звернення позивача спірна частина земельної ділянки не належала нікому, то у відповідності до наведених вище норм позивач цілком могла претендувати на ту частину земельної ділянки, яка є дотичною до будинковолодіння і необхідна для обслуговування житлового будинку позивача. Тому в цій частині висновки місцевого і апеляційного судів не ґрунтуються на законодавстві.
Вказує, що судами проігноровано той факт, що ОСОБА_2 набув земельну ділянку по АДРЕСА_2 без погодження меж з позивачем. Суди проігнорували порушення прав позивача під час погодження меж земельних ділянок, та не взяли до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Проте Топільненською сільською радою 09 грудня 2015 прийняте рішення № 39/6 про погодження межі земельної ділянки в АДРЕСА_2 між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 . Це рішення ґрунтувалося на висновку комісії по вирішенню земельних спорів на території с. Топільно від 23 жовтня 2015, яким погоджено межі моєї і ОСОБА_2 земельних ділянок. Декілька членів цієї «комісії» надали нотаріальні пояснення про те, що фактичного засідання 23 жовтня 2015 року не проводилося, а вони підписали висновок на наполегливі прохання сільського голови. 13 червня 2018 року Велика палата Верховного Суду у справі № 583/2715/16-ц дійшла однозначного висновку про те, що неналежне повідомлення позивачів про вирішення земельного спору призвело до недотримання визначених статтями 159 160 ЗК України прав позивачів. Про цю позицію Верховного Суду представник зазначав у судових дебатах в місцевому суді, а також позивач наводила її в пункті 4.3.1 апеляційної скарги на рішення місцевого суду в цій справі
Зазначає, що згідно положень частини четвертої статті 116 ЗК України, реалізувати право на безкоштовне отримання земельної ділянки конкретного цільового призначення особа може лише один раз. Відтак, сільська рада не могла вдруге у 2015 році безоплатно надати ОСОБА_2 ще одну земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_2 у приватну власність. Суди визнали законним немотивоване рішення Топільненської сільської ради про відмову в наданні позивачу частини земельної ділянки, чим порушили частину сьому статті 118 ЗК України. Жодних встановлених законом підстав відмови у своєму рішенні сільська рада не навела, а тому рішення про відмову не може вважатися законним неможливо вважати законним і обґрунтованим рішення, яке базується на невірних припущеннях суду про те, що дві різні земельні ділянки - це одна й та ж сама земельна ділянка. Оскільки право власності на земельну ділянку було зареєстровано ОСОБА_2 із порушенням закону, в т.ч. з порушенням закону самим ОСОБА_2 - то існували всі підстави для визнання недійсними рішень Топільненської сільської ради, в т.ч. з огляду на положення Конвенції та практику ЄСПЛ. У випадку скасування рішень сільської ради не буде непропорційного втручання в права ОСОБА_2 . Адже в такому разі позивач і відповідач повернуться в початкове становище, зможуть знову звернутися до сільської ради із відповідними заявами, при цьому у сторін буде законне і чітке сподівання, що під час нового розгляду заяв сільська рада діятиме у відповідності до закону.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що на підставі договорів купівлі-продажу від 3 квітня 2013 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку, площею 0,1287 га, що знаходяться по АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 , придбавши у ОСОБА_3 зазначену земельну ділянку площею 0,1287 га, набула відповідних прав та обов`язків щодо цього майна лише у межах, вказаних у договорі купівлі продажу від 03 квітня 2013 року, та виданому на ім?я ОСОБА_3 державному акті серії ЯМ № 715871 від 26 грудня 2012 року, на який є посилання у пункті 1.2.1 зазначеного договору.
Рішеннями Топільненської сільської ради № 36/9 від 14 серпня 2015 року, № 39/6 від 9 грудня 2015 року, № 40/4 від 24 грудня 2015 року, ОСОБА_2 за наслідками розгляду його заяв:
надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, які знаходяться в АДРЕСА_2 ;
погоджено межу земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,2480 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_2 зі сторони земельних ділянок по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_4 ;
затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,2480 га, кадастровий номер 0724586900:01:001:0659, яка розташована в АДРЕСА_2 та передано цю земельну ділянку у власність ОСОБА_2 .
Рішенням Топільненської сільської ради Рожищенського району Волинської області № 36/12 від 14 серпня 2015 року позивачу відмовлено у задоволенні її вимог про припинення користування частиною земельної ділянки суміжного землекористувача ОСОБА_2 та виділенні їй даної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суди встановили, що позивач не довела порушення оспорюваними рішеннями її прав чи інтересів.
За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що суди незастосували висновки, зроблені в Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 583/2715/16-ц, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин, зокрема за встановленої обставини належного повідомлення позивачів про вирішення земельного спору.
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення залишити без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року та постанову апеляційного суду Волинської області від 13 вересня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков