Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 171/443/18-ц

провадження № 61-396св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя - доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Апостолівського районного нотаріального округу Дніпровської області Штефан Валентина Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області, у складі судді Семенової Н. М., від 10 червня

2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П., від 03 грудня

2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання права на спадкування прав засновника (власника) фермерського господарства та визнання у порядку спадкування права користування земельною ділянкою.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік - ОСОБА_2 , який був засновником фермерського господарства «Лашкул» (далі - ФГ «Лашкул»).

30 червня 1993 року ОСОБА_2 було видано державний акт на право користування землею № 207, згідно якого надано право постійного користування земельною ділянкою площею 22,1 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Мар`янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області.

Вказувала, що вона є єдиним спадкоємцем першої черги за законом, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 ..

Приватний нотаріус Апостолівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Штефан В. В. відмовив їй видачі свідоцтва про право на спадщину посилаючись на те, що зі смертю її чоловіка селянське (фермерське) господарство втратило право користування вказаною земельною ділянкою.

Вважала, що оскільки вона, після смерті ОСОБА_2 , може успадкувати право користування земельною ділянкою, яке її чоловік отримав за життя для ведення селянського (фермерського) господарства, а також права і обов`язки засновника створеного фермерського господарства, просила суд визнати за нею право на спадкування за законом усіх передбачених прав і обов`язків засновника (власника) фермерського господарства «Лашкул» та визнати у порядку спадкування право постійного користування земельною ділянкою площею 22,1 га для ведення фермерського господарства на території Зеленодольської міської об`єднаної територіальної громади Апостолівського району Дніпропетровської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області

від 10 червня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що право користування земельною ділянкою, яке виникло у ОСОБА_2 на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою, без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі припинилося з його смертю і не входить до складу спадщини.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 10 червня

2019 року - без змін.

Приймаючи постанову 10 червня 2019 року, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги колегія суддів вважала такими, що не спростовують висновків районного суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

09 січня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 10 червня

2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня

2019 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із Апостолівського районного суду Дніпропетровської області.

У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 серпня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована помилковістю висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, не послався на висновки Верховного Суду, тоді як, апеляційний суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20 листопада

2019 року у справі № 368/54/17-ц (провадження № 14-487цс19).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому в лютому 2020 року відзиві Головне управління Дежгеокадастру у Дніпропетровській області, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Вважає помилковим посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20 листопада

2019 року у справі № 368/54/17-ц, оскільки вони стосуються спадкування права довічного успадковуваного володіння земельними ділянками, а не права постійного користування землею.

Стверджує, що набуте спадкодавцем право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування спірною земельною ділянкою із власником землі припинилося з його смертю та не входить до складу спадщини.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно державного акта на право постійного користування землею № 207 ОСОБА_2 отримав у постійне користування земельну ділянку площею 22,1 га на території Мар`янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області для ведення селянського (фермерського) господарства.

25 жовтня 2011 року зареєстроване ФГ «Лашкул» засновником якого є

ОСОБА_2 .

Відповідно до пунктів 2.2., 2.3.2., 2.3.4. Статуту ФГ «Лашкул» засновником

фермерського господарства є ОСОБА_2 , а головою - ОСОБА_1 . Крім того членом ФГ «Лашкул» є ОСОБА_3 .

Відповідно до пункту 5.1. Статуту ФГ «Лашкул» для ведення фермерського господарства фермерському господарству передано в постійне користування земельну ділянку площею 22,1 га за державним актом на право постійного користування землею № 207, виданим Апостолівською районною радою народних депутатів 30 червня 1993 року на ім`я засновника ФГ «Лашкул» ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

26 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Апостолівського районного нотаріального округу Дніпровської області

Штефан В. В із заявою про прийняття спадщини.

Постановою приватного нотаріуса Апостолівського районного нотаріального округу Дніпровської області Штефан В. В. від 23 травня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на право постійного користування земельною ділянкою, яка перебувала у постійному користуванні, згідно державного акта № 207 , у зв`язку з тим, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи на підставі такого державного акта, не входить до складу спадщини та припинилося зі смертю особи, котрій належало таке право.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Звертаючись з цим позовом, позивачка стверджувала, що оскільки її чоловік отримав спірну земельну ділянку в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства та заснував таке господарство, то після смерті чоловіка вона може успадкувати зазначене право. Натомість суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про безпідставність позовних вимог, оскільки право постійного користування спірною земельною ділянкою припинилося зі смертю ОСОБА_2 .

Проте, з таким підставами для відмови у позові Верховний Суд погоджується не в повному обсязі.

Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.

Разом з тим, на час надання ОСОБА_2 права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв Земельний кодекс Української РСР (далі - ЗК УРСР) від 18 грудня 1990 року, який у відповідній редакції передбачав таке регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою:

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу, тут і далі в редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові). Право постійного користування землею посвідчували державні акти.

Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК УРСР від 18 грудня

1990 року).

01 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України (далі -

ЗК України) від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року.

Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного кодексу було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку.

При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.

22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення

№ 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України вказав, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України від 25 жовтня

2001 року, оскільки використання у ній терміну «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного рішення).

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України від 25 жовтня 2001 року не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства

На час заснування ФГ «Лашкул» відносини пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств регулював Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до

ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року ЗК України від 25 жовтня 2001 року.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі в редакції, чинній на час заснування фермерського господарства) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації.

Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Після одержання державного акту на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації (частина перша статті 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

За змістом наведених приписів вбачається, що можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства. Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство.

Враховуючи наведене, з моменту створення ФГ «Лашкул» відбулася фактична заміна постійного землекористувача і обов`язки останнього перейшли від фізичної особи - ОСОБА_2 до створеного ним фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

Таким чином, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому в такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.

Зазначене повністю узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20).

Доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17-ц (провадження № 14-487цс19), є необґрунтованими та не впливають на правильність вирішення спору по суті, оскільки викладені висновки в зазначеній постанові стосуються іншого предмету спору - спадкування права довічного успадковуваного володіння земельними ділянками.

Верховний Суд також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо передчасності позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права на спадкування за законом прав засновника (власника) фермерського господарства, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Таким чином нормами матеріального права передбачений певний позасудовий порядок спадкування прав засновника товариства, однак суду не надано належних та допустимих доказів вчинення ОСОБА_1 відповідних дій щодо оформлення своїх спадкових справ в цій частині, або їх порушення, невизнання, оспорення іншими особами, зокрема членами фермерського господарства.

Крім того, з письмових пояснень приватного нотаріуса Апостолівського районного нотаріального округу Дніпровської області Штефан В. В.

(т.1 а.с. 107) вбачається, що нотаріус роз`яснив ОСОБА_1 необхідність надання відповідних документів для отримання свідоцтва про права на спадщину, проте ОСОБА_1 таких документів не надала, із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину не зверталась.

До того ж, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в пункті 43 постанови від 23 червня 2020 року у справі

№ 179/1043/16-ц, ефективним способом захисту прав спадкоємців засновника фермерського господарства, які не відмовилися від вступу до фермерського господарства, в якого немає сформованого статутного капіталу, є визнання в порядку спадкування після смерті спадкодавця прав засновника такого господарства, а не визнання права на таке спадкування, про що просила ОСОБА_1 у своєму позові.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суд першої та апеляційний інстанції дійшли до правильних по суті висновків про відмову в задоволенні позову, однак допустили невірне мотивування таких висновків, то оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області

від 10 червня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 03 грудня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович