Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

м. Київ

справа № 175/2315/17

провадження № 61-4539св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Коломієць Г. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Шиповича В. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Підгородненська міська рада Дніпропетровського району Дніпропетровської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2022 року, у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області про визнання права власності.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі договору міни гаражу на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року його дочці ОСОБА_2 належить право власності на земельну ділянку № НОМЕР_5 , площею 0,0352 га, що розташована на території Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області в СТ «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 , а йому на підставі договору міни квартири на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року належить право власності на земельну ділянку НОМЕР_4 , площею 0,0524 га, розташованою за цією ж адресою.

Вказував на те, що він разом з дочкою об`єднав земельні ділянки та власними силами та за свої власні грошові кошти разом із дружиною збудував домоволодіння загальною площею 320,3 кв. м для своєї дочки та онуків. Проте дочка та її чоловік ОСОБА_3 вирішили продати домоволодіння та витратити грошові кошти на свої потреби, через що виник конфлікт і він дізнався, що ОСОБА_2 ще у 2012 році отримала свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння.

Посилаючись на те, що свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на будинок порушує його права, оскільки він є власником земельної ділянки під цим будинком та саме він будував спірне домоволодіння, позивач просив:

- визнати частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6, на підставі якого ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року на весь (в цілому) дачний будинок № НОМЕР_5, розташований на території Підгородненської міської ради в садовому товаристві «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 , у частині визнання за нею права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку;

- визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року, серія та номер НОМЕР_3 , видане на ім`я ОСОБА_2 про її право власності в цілому на дачний будинок № НОМЕР_5, розташований на території Підгородненської міської ради у садовому товаристві «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 , у частині визнання за нею права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку;

- визнати за ним право власності на 598/1000 частини цього будинку;

- стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відшкодування вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт у розмірі 60 300,00 грн, використаних під час будівництва 402/1000 частини зазначеного вище садового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року, серія та номер НОМЕР_3 , видане на ім`я ОСОБА_2 про її право власності в цілому на дачний будинок № НОМЕР_5, розташованого на території Підгородненської міської ради у садовому товаристві «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 у частині визнання за нею права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 598/1000 частини вказаного будинку.

У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з доведеності того факту, що він брав участь у будівництві домоволодіння, частина якого розташована на належній йому на праві власності земельній ділянці, з врахуванням того, що власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі споруди та інше нерухоме майно.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із того, що право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку не дає правових підстав для визнання за ним права власності на частину домоволодіння, розташованого на ній, оскільки позивач не довів, що спірне домоволодіння побудоване ним разом з дружиною за їх власні грошові кошти. Позивач знав про будівництво домоволодіння та не заперечував проти реєстрації права власності на нього саме за ОСОБА_2 , брав участь у розробці дозвільної документації для реєстрації права власності на нього.

Постановою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року серії НОМЕР_3 й визнання за ОСОБА_1 права власності на 598/1000 частини спірного будинку, а справу направлено в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-6229св21).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2020 року в оскаржуваній частині скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року серії НОМЕР_3 та визнання за ним права власності на 598/1000 частини спірного будинку відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року серії НОМЕР_3 та визнання за ОСОБА_1 права власності на 598/1000 частини спірного будинку, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції, зазначаючи про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, не вказав, у якій саме частині вказане рішення підлягає визнанню недійсним, та відносно ОСОБА_1 відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання йому дозволу на оформлення у власність самочинно збудованого будинку, частково розміщеного на його земельній ділянці, тоді як відповідно до положень частини другої статті 376 ЦК України самочинне будівництво не породжує у особи, яка його здійснила, права власності на нього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що спірний будинок частково розташована на земельній ділянці, що належить йому на праві приватної власності, а тому відповідачем порушено його право вільно користуватися та розпоряджатися своїм майном, що є підставою для задоволення його позовних вимог.

Суд першої інстанції, визначаючи частки співвласників у спірному будинку, виходив не з того, хто та за чиї кошти його будував, а з презумпції належності майна власнику земельної ділянки, на якій воно збудовано.

Згідно з матеріалами польових топографо-геодезичних робіт, предметом яких було визначення розташування спірного будинку на двох земельних ділянках та визначення ідеальних часток спірного будинку, які розташовані на двох земельних ділянках (відсоткове співвідношення часток будівлі, яку перетинають межі земельних ділянок), експерт визначив частки від усієї будівлі у цілому (з врахуванням усіх поверхів будівлі та прибудов), які припадають на кожну з земельних ділянок, а саме: площа будівлі, збудованої на його земельній ділянці НОМЕР_4 , складає 0,0123 га (або 123 кв. м) або 65 % від площі усієї будівлі, а площа будівлі, збудованої на земельній ділянці відповідача № НОМЕР_5 , складає 0,0066 га (або 66 кв. м) або 35 % від площі усієї будівлі.?

Суд першої інстанції, застосувавши для визначення часток положення частини четвертої статті 120 ЗК України, визначив їх розмір без висновку експерта, визнавши за ним 59,8 % (598/1000 часток) та залишивши 39,2 % (402/1000 часток) відповідачу.

Апеляційний суд фактично самоусунувся від обов`язку оцінки спірних правовідносин та застосування прямої норми для визначення часток співвласників спірного домоволодіння, а саме частини четвертої статті 120 ЗК України.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 травня 2020 року № 286/2820/16-ц (провадження № 61-579св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 535/951/17 (провадження № 61 4244св19), від 20 жовтня 2020 року у справі № 569/21350/18 (провадження № 61-22552св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Савко В. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2022 року у складі колегії суддів: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Синельникова Є. В., Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., заяви про самовідвід суддів Синельникова Є. В., Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Осіяна О. М. у справі № 175/2315/17 задоволено. Передано цивільну справу № 175/2315/17 для здійснення повторного автоматизованого розподілу.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2022 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 листопада 2022 року) визначено суддю-доповідача - Коломієць Г. В. та суддів, які входять до складу колегії: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Шиповича В. В., Хопту С. Ф.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі нотаріально посвідченого договору міни гаражу на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року відповідачу ОСОБА_2 (дочці позивача) належить право власності на земельну ділянку № НОМЕР_5 , площею 0,0352 га, розташовану на території Підгородненської міської ради в СТ «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 874431 (кадастровий номер 1221411000:01:127:0176).

На підставі нотаріально посвідченого договору міни квартири на земельну ділянку від 04 вересня 2010 року ОСОБА_1 належить право власності на земельну ділянку НОМЕР_4 , площею 0,0524 га, розташовану на території Підгородненської міської ради в СТ «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 874432 (кадастровий номер 1221411000:02:061:0004).

На вказаних земельних ділянках самовільно побудоване домоволодіння, загальною площею 320,3 кв. м.

Постановою Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області № 236 у березні 2012 року ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за самочинне будівництво спірного об`єкта нерухомості.

Рішенням виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6 ОСОБА_2 надано дозвіл на оформлення самочинно збудованого дачного будинку (легалізація самочинного будівництва).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року на весь (в цілому) дачний будинок.

Відповідно до висновку експерта, за результатами проведення судової будівельно-технічної, земельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи, спірний садовий будинок розташований одночасно на двох земельних ділянках НОМЕР_4 та № НОМЕР_5 в СТ «ІНФОРМАЦІЯ_1» м. Підгородне. Однак, у зв`язку з ухиленням від участі в експертизі відповідача, експерт не зміг визначити частки у праві власності на спірний садовий будинок позивача та відповідача (а. с. 182-204, т.1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтею 393 ЦК України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Право на забудову земельної ділянки мають власники земельних ділянок (стаття 90 ЗК України, землекористувачі (стаття 95 ЗК України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із підпунктом 1 пункту б частини першої статті 31 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Частиною другою статті 8 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

У справі, яка переглядається, встановлено, що спірний будинок одночасно зведено на двох земельних ділянках, належних сторонам, однак рішенням виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6 дозвіл на оформлення самочинно збудованого дачного будинку надано лише власнику однієї земельної ділянки - ОСОБА_2 .

При наданні ОСОБА_2 дозволу на оформлення самочинно збудованого дачного будинку № НОМЕР_5 по АДРЕСА_1 у м. Підгородне Дніпропетровської області , орган місцевого самоврядування при винесенні рішення розглянув подані відповідачкою документи: технічний паспорт, державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 грудня 2011 року та лист БТІ № 788 від 20 січня 2012 року, і саме на підставі цього рішення у ОСОБА_2 виникло право власності на спірне нерухоме майно.

Також встановлено, що як ОСОБА_2 , так і її батьку ОСОБА_1 державні акти на належні їм земельні ділянки видані 22 грудня 2011 року, однак земельні ділянки мали різні кадастрові номери (1221411000:01:127:0176 та 1221411000:02:061:0004 відповідно).

Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що у ОСОБА_2 відсутнє одноосібне право на оформлення у власність спірного будинку, який розташований як на її земельній ділянці (кадастровий номер 1221411000:01:127:0176), так і на земельній ділянці її батька (кадастровий номер 1221411000:02:061:0004).

Разом із тим, звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 24 лютого 2012 року НОМЕР_6, на підставі якого ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 червня 2012 року на весь (в цілому) дачний будинок № НОМЕР_5, розташований на території Підгородненської міської ради в СТ «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1 , та з позовними вимогами про визнання за ним права власності на 598/1000 частини зазначеного дачного будинку, позивач не надав достатніх та належних доказів на підтвердження того, яка саме частка спірного будинку розташована на його земельній ділянці.

В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази стосовно визначення часток спірного домоволодіння, оскільки висновок експерта був здійснений на підставі лише матеріалів справи, тобто без огляду спірного домоволодіння у зв`язку з ухиленням від участі в експертизі відповідача, відповідно, експерт не зміг визначити частки у праві власності на спірний садовий будинок позивача та відповідача.

Також відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання саме ОСОБА_1 дозволу на оформлення у власність самочинно збудованого будинку, частково розміщеного на його земельній ділянці, тоді як відповідно до положень частини другої статті 376 ЦК України самочинне будівництво не породжує у особи, яка його здійснила, права власності на нього.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

При цьому апеляційний суд відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України, згідно з якою висновки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи, врахував висновки і мотиви, наведені в постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 травня 2020 року № 286/2820/16-ц (провадження № 61-579св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 535/951/17 (провадження № 61 4244св19), від 20 жовтня 2020 року у справі № 569/21350/18 (провадження № 61-22552св19), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у наведених справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Доводи касаційної скарги спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами встановленими судом, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Судове рішення апеляційної інстанції ґрунтуються на аналізі та оцінці всіх наявних у справі доказів у їх сукупності.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. В. Коломієць Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний В. В. Шипович С. Ф. Хопта