Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 177/1469/17

провадження № 61-1254св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»

відповідачі: ОСОБА_1 (третя особа за зустрічним позовом), ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом),

третя особа за зустрічним позовом - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним іпотечного договору, за касаційними скаргами ОСОБА_2 та Акціонерного товариства «УкрСиббанк» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 06 липня 2007 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11178256000, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в іноземній валюті в сумі 11 194,00 доларів США, зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом, кінцевим строком повернення не пізніше 05 липня 2027 року. У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором ОСОБА_4 передав в іпотеку банку належний йому на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті за вказаним кредитним договором залишилася заборгованість у розмірі 8 105, 74 доларів США. Позивач посилається на те, що 04 липня 2017 року йому стало відомо, що за відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано право власності на предмет іпотеки в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 .

Враховуючи наведене, позивач просив в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить відповідачам.

У липні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання недійсним іпотечного договору.

В обґрунтування заявлених вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 зазначила, що її чоловік ОСОБА_4 уклав з банком договір споживчого кредиту, в забезпечення виконання якого уклав договір іпотеки, предметом якого стало майно, що набуте в період їх шлюбу, а отже є спільною сумісною власністю подружжя, а саме будинок АДРЕСА_1 . Про існування кредитного договору та договору іпотеки їй не було відомо, згоди щодо передачі спільного майна в іпотеку вона не надавала. Після смерті ОСОБА_4 , вона як поручитель чоловіка за іншим кредитним договором, та як спадкоємець, через декілька днів після смерті чоловіка, виконала свій обов`язок щодо повідомлення ПАТ «УкрСиббанк» про смерть ОСОБА_4 , надавши йому копію свідоцтва про смерть.

При цьому, зазначає, що кожен із сторін іпотечного договору, а саме ОСОБА_4 та ПАТ «УкрСиббанк», при укладенні іпотечного договору діяли недобросовісно, оскільки ОСОБА_4 не повідомив про факт перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , та відповідно про те, що предмет іпотеки є їх спільною сумісною власністю, а ПАТ «УкрСиббанк» володіючи інформацію про наявність іншого кредитного договору з ОСОБА_4 від 23 листопада 2006 року, за яким ОСОБА_2 , як дружина ОСОБА_4 виступила поручителем, не звернув уваги на вказаний факт та допустив укладення іпотечного договору без її згоди.

У зв`язку з наведеним, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 просила суд визнати договір іпотеки від 06 липня 2007 року недійсним, як такий, що укладений відносно об`єкта спільної сумісної власності подружжя, без згоди дружини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2019 року відмовлено в задоволені позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 06 липня 2007 року № 11178256000-З, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Тищенко О. І. 06 липня 2007 року, зареєстрований в реєстрі за № 7246.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутність письмової нотаріальної згоди ОСОБА_2 , як дружини ОСОБА_4 та співвласниці майна набутого подружжям у період шлюбу, а саме будинку АДРЕСА_1 , на укладення договору іпотеки вказаного будинку, є безумовною підставою для визнання такого договору іпотеки недійсним.

При цьому, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір іпотеки від 06 липня 2007 року визнається судом недійсним, то вимоги банку про звернення стягнення на іпотечне майно, що є предметом цього договору, не можуть бути задоволені.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задоволено частково. Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2019 року скасовано. В задоволені позовних вимог АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсутність згоди ОСОБА_2 сама по собі не може бути підставою для визнання іпотечного договору, укладеного ОСОБА_4 без її згоди, недійсним, оскільки укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Заявлені АТ «УкрСиббанк» позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду з позовом до спадкоємців.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року АТ «УкрСиббанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки та передати в цій частині справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У лютому 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні вимог за зустрічним позовом про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, за касаційною скаргою АТ «УкрСиббанк», витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі заявник АТ «УкрСиббанк» вказує на те, що спадкоємці померлого боржника-іпотекодавця ОСОБА_4 , не зважаючи на обов`язок задоволення вимог кредитора, не здійснили повідомлення кредитора-іпотекодержателя ні про отримання ними свідоцтв про право на спадщину, ні про реєстрацію за собою права власності на предмет іпотеки, а Криворізька районна державна нотаріальна контора, в якій була заведена спадкова справа щодо майна померлого боржника-іпотекодавця та якою були видані свідоцтва про право на спадщину, не тільки не здійснила обов`язку повідомлення банку про видачу відповідних свідоцтв, а і надала інформацію про заведення такої спадкової справи в іншій нотаріальній конторі. Інформацію про спадкоємців померлого ОСОБА_4 та факт отримання ними свідоцтв про право на спадщину, банк отримав через доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі інформаційної довідки від 04 липня 2017 року.

Також зазначає, що факт набуття спадкоємцем права власності на майно та перехід права власності на предмет іпотеки є необхідною умовою для звернення стягнення на майно померлого, а тому суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові помилково відзначає початок перебігу строку позовної давності датою направлення вимоги кредитором та робить у зв`язку з цим неправильний висновок, що такий строк розпочався у 2012 році, що не відповідає обставинам справи.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що початок перебігу позовної давності починається з дати направлення вимоги кредитором, тобто перебіг строку почався в 2012 році, що не відповідає обставинам справи. Спадщина відкривається зі смертю особи, при цьому, коло спадкоємців (осіб, до яких перейшли права та обов`язки померлого/померлої), які мають відповідати перед кредитором за зобов`язаннями померлого/померлої стає відомим після спливу шести місяців з моменту смерті особи.

Тобто, для визначення початку перебігу позовної давності та з урахуванням норм статті 261 ЦК України суд серед іншого має встановити: дату, коли кредитор довідався про особу, яка має відповідати за позовом (про те, хто є спадкоємцями); коли спадкоємці відмовилися від одноразового платежу та у кредитора виникло право на позов.

При вирішення справи апеляційний суд вказаних обставин не встановив, а початок перебігу позовної давності пов'язав з моментом направлення кредитором вимоги до нотаріальної контори, що не узгоджується з положеннями статей 261 1282 ЦК України.

Крім того, при встановленні судом поширення на спірні правовідносини положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» відбувається відстрочення виконання зобов`язань іпотекодержателя яке полягає у неможливості примусового виконання рішення на час дії Закону. Суд апеляційної інстанції не врахував, що на час існування підстав для зупинення (мораторію) позовна давність зупиняється та не спливає.

В касаційній скарзі заявник ОСОБА_2 , як на підставу касаційного оскарження посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 372/504/17 від 21 листопада 2018 року (провадження № 14-325цс18).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2020 року АТ «УкрСиббанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просило скаргу відхилити, постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення зустрічного позову залишити без змін.

Від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

06 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11178256000 (т. 1 а. с. 7 - 16).

За умовами вказаного договору банк надав ОСОБА_4 кредит в іноземній валюті в сумі 11 194,00 доларів США на строк до 05 липня 2027 року, а позичальник зобов`язався належним чином використовувати кредит та повернути його в обумовлений строк, відповідно до встановленого графіку, сплативши суму кредиту, проценти та комісії банку на умовах визначених договором (пункт 1.1 договору).

Згідно з пунктом 1.4 Договору, кредит надавався для особистих потреб ОСОБА_4 , а саме на придбання домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Факт надання кредиту ОСОБА_4 підтверджується випискою та кредитовими документами по рахунку (т. 1 а. с.17).

30 березня 2009 року та 14 січня 2010 року між сторонами укладено додаткові угоди до договору, якими змінено строки сплати відсотків за кредитом та графік погашення заборгованості (т. 2 а. с. 78 - 98).

Пунктом 2.1 кредитного договору передбачено, що у забезпечення виконання зобов`язань позичальника за даним договором, банком приймається застава нерухомості, а саме: домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 та порука громадян ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Згідно з договором купівлі-продажу від 06 липня 2007 року, ОСОБА_4 використав кредитні кошти за призначенням, придбавши домоволодіння АДРЕСА_1 . В пункті 3 договору вказано, що саме отриману від АКІБ «УкрСиббанк» суму в розмірі 11 194,00 доларів США, ОСОБА_4 зобов`язався передати продавцю (т. 2 а. с.17 - 22).

06 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір № 11178256000-З, згідно з пунктом 1.1. якого ОСОБА_4 передав в іпотеку нерухоме майно - домоволодіння АДРЕСА_1 . Договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Тищенко О. І., з одночасним накладенням заборони на відчуження житлового будинку (т. 2 а. с. 7 - 8, 27 - 28).

Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_4 13 липня 2007 року зареєстрував за собою право власності на вказаний будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Згідно матеріалів спадкової справи, що заведена після смерті ОСОБА_4 , спадщину, яка відкрилася після його смерті прийняли дружина, ОСОБА_2 та їх неповнолітній син, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 2 а. с.125 - 217).

Листом від 03 вересня 2012 року Криворізька районна державна нотаріальна контора повідомила АКІБ «УкрСиббанк» про те, що після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 будуть видані свідоцтва про право власності та про право на спадщину за законом на ім`я його дружини та спадкоємиці за законом ОСОБА_2 (т. 2 а. с. 140).

Листом від 11 грудня 2012 року АТ «УкрСиббанк» повідомило державного нотаріуса Криворізької районної державної нотаріальної контори про те, що не заперечує проти оформлення спадкової справи померлого ОСОБА_4 , який був позичальником за кредитним договором від 06 липня 2007 року, у зв`язку з тим, що громадянка ОСОБА_2 прийняла зобов`язання по вказаному договору (т. 2 а. с. 142)

Матеріали спадкової справи містять вимогу АТ «УкрСиббанк» до спадкоємців ОСОБА_4 щодо погашення заборгованості за кредитом від 06 липня 2007 року № 11178256000, яка датована 12 грудня 2012 та надіслана на адресу Криворізької районної державної нотаріальної контори (т. 2 а. с. 186).

11 березня 2013 року державним нотаріусом Криворізької районної державної нотаріальної контори видані свідоцтва про право на спадщину за законом та про право власності на Ѕ частини будинку АДРЕСА_1 , яке належало померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 06 липня 2007 року приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Тищенком О. І., зокрема на ј частку вказаного домоволодіння видано свідоцтво на ім`я ОСОБА_2 , та на ј частину - на ім`я ОСОБА_1 .

При укладенні договору купівлі-продажу будинку ОСОБА_4 надав нотаріусу заяву від 06 липня 2007 року, в якій вказав, що в зареєстрованому шлюбі не перебуває і є неодруженою особою, але проживає однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , яка надала нотаріально посвідчену згоду ОСОБА_4 на придбання ним вказаного будинку з наступним переданням його в іпотеку, що підтверджується відповідними заявами. При цьому, у заяві ОСОБА_3 вказано, що ОСОБА_4 є її чоловіком, і що на час укладення правочину вони перебувають у шлюбі (т. 2 а. с. 23 - 24).

На підставі вище вказаних документів, на виконання вимог пункту 2.1 кредитного договору та забезпечення за ним зобов`язань, 06 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір від № 11178256000-З, згідно з пунктом 1.1. якого ОСОБА_4 передав в іпотеку нерухоме майно - домоволодіння АДРЕСА_1 . Договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Тищенко О. І., з одночасним накладенням заборони на відчуження житлового будинку (т. 2 а. с.7 - 8, 27 - 28).

Тобто, як вбачається з матеріалів кредитної справи № 11178256000 ОСОБА_4 , подаючи заявку на отримання іпотечного кредиту від 03 липня 2007 року, в розділі «дружина - якщо позичальник перебуває в шлюбі», зазначив ОСОБА_3 , яка і виступила поручителем останнього за вище вказаним договором споживчого кредитування (т. 2 а. с.103 - 104). Крім того, ОСОБА_3 подала до банку заяву про надання згоди ОСОБА_4 , як її чоловіку, на укладення договору споживчого кредитування (т. 2 а. с. 105,107 - 109), а він відповідно склав заяву про надання їй дозволу на укладення договору поруки (т. 2 а. с. 99 - 102).

Такі ж відомості про свій сімейний стан, а саме те, що на момент отримання кредиту, придбання спірного будинку та укладення договору іпотеки, він не перебуває в зареєстрованому шлюбі, але перебуває у фактичних відносинах з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 вказував і при укладенні договору купівлі-продажу будинку від 06 липня 2007, про що вказано вище.

Разом із тим, згідно копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 , виданого Відділом реєстрації актів громадського стану виконкому Павлоградської міської Ради народних депутатів Дніпропетровської області, та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб від 23 жовтня 2018 року, ОСОБА_4 18 квітня 1997 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 (т. 1 а. с.196, т. 2 а. с. 34 - 36).

Зазначений актовий запис не містить відомостей про будь-які зміни, в тому числі про розірвання шлюбу.

Відомості Павлоградського міського ВДРАЦС та Петропавлівського районного ВДРАЦС містять дані про розірвання 28 вересня 1992 року шлюбу ОСОБА_4 з ОСОБА_7 , дошлюбне прізвище якої « ОСОБА_8 » (т. 2 а. с. 37 - 39, 42 - 45).

Згідно копії паспорта ОСОБА_4 , наявної в матеріалах кредитного досьє його шлюб з ОСОБА_2 розірвано 19 червня 2007, з проведенням реєстрації розірвання шлюбу Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану, актовий запис № 971 (т. 2 а. с. 100 - 101).

Проте вказаний доказ, у вигляді відмітки про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 в паспорті ОСОБА_4 , суперечить відомостям наданим на запит суду Центрально-Міським районним у місті Кривому Розі відділі ДРАЦС Головного ТУЮ у Дніпропетровській області, згідно з якими, у вказаному відділі відсутні актові записи про шлюб та про розірвання шлюбу ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 2 а. с. 4).

Оцінивши вище вказані докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент укладення вище вказаних договорів споживчого кредитування, купівлі-продажу будинку та іпотечного договору, кожен з яких укладений 06 липня 2007 року, ОСОБА_4 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

Будь-яким належних, допустимих та достовірних доказів на спростування вказаного факту суду не надано, при цьому заяви ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , наявні в матеріалах нотаріальної справи та матеріалах іпотечної справи, в яких вони вказували про перебування в шлюбі на момент укладення вище вказаних договорів кредитування, іпотеки, суд розцінив критично, оскільки вони спростовуються даними про перебування ОСОБА_4 в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , більш того, зміст вказаних заяв не узгоджується між особою, оскільки ОСОБА_4 при укладенні договору купівлі-продажу будинку вказував, що він не перебуває в зареєстрованому шлюбі, а ОСОБА_3 в цей же час зазначала, що ОСОБА_4 є її чоловіком та вона надає йому згоду на укладення договору купівлі-продажу, перебуваючи з ним у шлюбі (т. 2 а. с. 23 - 24).

Ні матеріали кредитної справи, ні матеріали нотаріальної справи щодо посвідчення іпотечного договору не містять належних доказів укладення шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , зокрема копії свідоцтва про шлюб, крім того, ще однією обставиною, яка свідчить про те, що ОСОБА_2 на момент смерті ОСОБА_4 перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі, є те, що ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті чоловіка, ОСОБА_4 , як спадкоємець за законом, з видачею свідоцтв про право на частку в спільному майні подружжя та свідоцтв про право на спадщину, які ніким не оспорені (т. 2 а. с. 152 - 153, 157 - 158, 211 -212).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Враховуючи, що касаційна скарга АТ «УкрСиббанк» подана у січні 2020 року, то її розгляд здійснюється Верховним Судом відповідно до норм ЦПК України, в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.

При цьому, з урахуванням того, що касаційна скарга ОСОБА_2 подана у лютому 2020 року, то її розгляд здійснюється Верховим Судом відповідно до норм ЦПК України, в редакції, чинній після 08 лютого 2020 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ «УкрСиббанк» не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо касаційної скарги АТ «УкрСиббанк»

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкування є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника регламентуються приписами статей 1281 і 1282 ЦК України.

Відповідно до частин першої та другої статті 1281 ЦК України (у редакції, чинній на момент відкриття спадщини), спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

Установлено, що АТ «УкрСиббанк» протягом шести місяців від дня коли він дізнався про відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , а саме 12 грудня 2012 року, направило до Криворізької районної державної нотаріальної контори вимоги до спадкоємців позичальника про погашення заборгованості за кредитним договором. Вимога спадкоємцями виконана не була.

Визначені статтею 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.

Такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносин дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14053цс18).

Судом встановлено, що кредитор ПАТ «УкрСиббанк» пред`явив вимоги до спадкоємців ОСОБА_4 в межах визначеного законом шестимісячного строку від дня, коли дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, тобто протягом шести місяців із 03 вересня 2012 року - дати надіслання нотаріусом банку повідомлення, а відтак не був позбавлений права вимоги до спадкоємців ОСОБА_4 в розумінні статті 1281 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Разом із тим, заперечуючи проти позову банку, відповідач ОСОБА_2 просила застосувати позовну давність (т. 1 а. с. 160 - 162).

Згідно з статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У спадкових правовідносинах банк як кредитор спадкодавця та його спадкоємців наділений власними повноваженнями та самостійно визначає спосіб та порядок їх реалізації. Банк, звернувшись до нотаріуса з відповідною вимогою до можливих спадкоємців, реалізував своє право, передбачене правилом статті 1281 ЦК України, здійснюючи свої повноваження на власний розсуд та у власному інтересі. Невикористання надалі банком власних повноважень та нездійснення суб`єктивних прав не може бути поважною причиною пропуску відповідних строків та підставою для поновлення прав, втрачених (припинених) в результаті недобросовісного ведення власних справ такою особою (позивачем).

В оцінці поведінки позивача суд враховує, що банк здійснює власну діяльність як професійний учасник ринку, який спеціалізується на наданні певного роду послуг, що висуває зрозумілі вимоги до рівня професійності, кваліфікації та обізнаності його співробітників.

Вирішуючи питання застосування строків позовної давності до позовних вимог банку, Верховний Суд виходить з того, що з моменту направлення вимоги кредитора до нотаріальної контори - 12 грудня 2012 року банком не вчинялися дії для з`ясування кола спадкоємців та повідомлення їх про наявність кредитної заборгованості, вимоги до іпотекодавців також не пред`являлися, у той же час з позовом до суду з вимогами до відповідачів як іпотекодавців банк звернувся у серпні 2017 року, тобто поза межами загального строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України, який сплив 13 грудня 2015 року.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

АТ «УкрСиббанк» не надало доказів поважності причин пропуску позовної давності та не навело переконливих аргументів щодо наявності в нього об`єктивних перешкод звернутися до суду з позовом до спадкоємців іпотекодавця в межах встановлених законом строків, які є розумними і достатніми для захисту порушеного права.

Доводи касаційної скарги про те, що банк вчасно звернувся до суду з позовом до спадкоємців іпотекодавця, оскільки початок перебігу строку позовної давності пов`язаний з моментом реєстрації за відповідачами права власності на спірне майно, не заслуговує на увагу, оскільки відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а тому направивши грудні 2012 року на адресу нотаріальної контори вимоги до спадкоємців банк і не отримавши згідно статті 1282 ЦК України задоволення вимог від спадкоємців банк вже знав про порушення своїх прав та протягом трьох років міг дізнатися про спадкоємців, проявивши відповідну зацікавленість шляхом витребування необхідної інформації, та пред`явити свої вимоги до останніх, проте з позовом до суду звернувся лише у серпні 2017 року.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не заслуговують на увагу, оскільки вказаний закон не передбачає зупинення перебігу позовної давності на період його дії, а є лише правовою підставою для зупинення виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає, що висновки суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині відповідають вимогам закону та не суперечать обставинам, що мають значення для справи, судом правильно застосовано закон, який підлягав до застосування, а тому підстав для скасування судового рішення в оскаржуваній заявником частині немає.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .

Звертаючись у липні 2018 року до суду з зустрічним позовом про визнання договору іпотеки від 06 липня 2007 року недійсним, ОСОБА_2 посилалася на те, що будинок АДРЕСА_1 придбаний за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а тому при укладенні договору іпотеки вимагалася нотаріальна посвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203 ЦК України, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину) співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання недійсним іпотечного договору, з підстав його укладення у відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження спільним нерухомим майном. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального право у спірних правовідносин, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

За таких обставин, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні заявлених за зустрічним позовом вимог, дійшов помилкового висновку про те, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки зроблені з без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Посилання суду апеляційного інстанції на те, що на час укладення оспорюваного іпотечного договору ОСОБА_4 надав паспорт, з якого вбачається, що його шлюб з ОСОБА_2 розірвано 19 червня 2017 року, а тому отримувати згоду другого подружжя необхідності не було, є помилковим, оскільки розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя і таке майно залишається їх спільною сумісною власністю.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України (у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 413 ЦПК України (у редакції, чинній після 08 лютого 2020 року) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Що стосується касаційної скарги АТ «УкрСиббанк», то колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що остання підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог банку до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції, чинній після 08 лютого 2020 року).

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 , то Верховний Суд вважає, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання недійсним іпотечного договору, яке відповідає вимогам закону, а тому постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову.

Керуючись статтями 409 410 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «УкрСиббанк» залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в частині вирішення позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним іпотечного договору скасувати, рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2019 року в зазначеній частині залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Висоцька В. С.

Судді: Грушицький А. І.

Калараш А. А.

Петров Є. В.

Ткачук О. С.