ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2025 року

м. Київ

справа № 180/1057/23

провадження № 61-352св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - Марганецька міська рада Дніпропетровської області,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Марганецької міської ради Дніпропетровської області на ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2023 року у складі судді Нанічкіної Н. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року ускладі колегії суддів Макарова М. О., Демченко Е. Л., Пищиди М. М.,

у справі за позовом Марганецької міської ради Дніпропетровської області до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збереженого майна.

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У червні 2023 року Марганецька міська рада Дніпропетровської області звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збереженого майна.

Марганецький міський суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 жовтня 2023 року, яку Дніпровський апеляційний суд постановою від 12 грудня 2023 року залишив без змін, клопотання представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Крят Л. Б. про закриття провадження - задовольнив та провадження у цивільній справі закрив.

Ухвала місцевого суду, з якою погодився суд апеляційної інстанції, мотивована тим, що позов про стягнення з ОСОБА_1 безпідставно збереженого майна підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки спір виник у зв`язку із здійсненням господарської діяльності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2024 року до Верховного Суду, Марганецька міська рада Дніпропетровської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального правата порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 15 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Марганецького міського суду Дніпропетровської області.

19 березня 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 916/2791/16 та постанові Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 904/587/22.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що факт реєстрації відповідача, як фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) не свідчить про те, що земельна ділянка і об`єкти нерухомості, розташовані на цій земельній ділянці, використовуються цією особою в господарській діяльності.

Об`єкти нерухомості оформлені на відповідача, як на фізичну особу.

Набуття статусу ФОП не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2024 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожен із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Згідно з частиною першою статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Водночас відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Спір є підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми права, що безпосередньо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (постанова Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 371/456/24).

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Вказані правові висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18.

Відповідно до частини першої статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Отже, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, тому і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10 вказано, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації ФОП така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною у справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації ФОП вона виступає в такому статусі у всіх правовідносинах. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 904/1083/18 та від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 дійшла висновків про належність спорів до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, наголосивши на тому, що з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 18 березня 2002 року фізична особа ОСОБА_1 придбав нежилове приміщення - автостанцію - на земельній ділянці, площею 0,7179 га, власником якої була територіальна громада в особі Марганецької міської ради. Цільове призначення земельної ділянки 03.07 - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

08 січня 2003 року ОСОБА_1 як ФОП та Марганецька міська рада уклали договір оренди земельної ділянки строком на 4 роки, який було продовжено 17 січня 2007 року ще на 10 років, тобто до 2017 року. Рішенням Марганецької міської ради від 27 травня 2021 року вказану земельну ділянку вилучено з користування на умовах оренди ФОП ОСОБА_1 .

В подальшому, рішенням Марганецької міської ради, земельну ділянку площею 0,7179 га поділено на дві земельні ділянки. Як вказував позивач, за весь період користування землею відповідач не сплачував орендну плату, що призвело до безпідставного збереження орендної плати за фактичне користування землею за період з січня 2019 року по грудень 2022 року на загальну суму 108 537,76 грн.

Відповідно до пункту 2.1 договору оренди земельної ділянки від 08 січня 2003 року (зареєстрований за № 295 від 10 січня 2003 року), цей договір укладений між Марганецькою міською радою та ФОП ОСОБА_1 на 4 роки з метою несільськогосподарського використання земельної ділянки - для комерційної діяльності (для обслуговування будівлі автостанції) (а. с. 13-16).

Додатковою угодою до договору від 10 січня 2003 року № 295 дію договору оренди земельної ділянки продовжено на 10 років. Зміни до пункту 2.1 договору «Мета використання земельної ділянки» не вносились (а. с. 18).

Дію договору оренди припинено і за рішенням Марганецької міської ради № 247-13/VІІІ від 27 травня 2021 року земельну ділянку вилучено із користування на умовах оренди ФОП ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням терміну дії договору оренди (а. с. 21).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, основний вид діяльності ФОП ОСОБА_1 : 56.10 Діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування, додаткові: 81.10 Комплексне обслуговування об`єкта; 81.29 Інші види діяльності із прибирання; 82.99 Надання інших допоміжних комерційних послуг, н.в.і.у.; 73.11 Рекламні агентства; 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

На підтвердження того, що ОСОБА_1 використовував нерухоме майно (автостанцію), яке розташоване на спірній ділянці та в господарській діяльності, представником відповідача надано договір № 01/09 на комплексне обслуговування об`єкта (за адресою: АДРЕСА_1 ) від 01 січня 2019 року та договір оренди від 01 листопада 2021 року № 5000599 про передачу в оренду власного нерухомого майна - покрівлі нежилого приміщення - автостанції. Вказані договори укладені ОСОБА_1 як ФОП.

Відповідно до вказаного, ОСОБА_1 , як у період дії договору оренди земельної ділянки від 08 січня 2003 року, так і після завершення строку його дії, продовжував фактично використовувати належну йому будівлю автостанції, яка розташована на земельній ділянці площею 0,7179 га (яка згодом була поділена на дві окремі ділянки площею 0,1720 га та 0,5477 га) за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане нерухоме майно використовувалося ним у межах здійснення господарської діяльності, що підтверджується відповідними правочинами, укладеними від імені ФОП ОСОБА_1 .

З урахуванням обставин справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спір, предметом якого є вимога про стягнення з ОСОБА_1 безпідставно збережених коштів (як плати за фактичне користування земельною ділянкою), має господарсько-правову природу, оскільки виник у контексті здійснення підприємницької діяльності.

У зв`язку з цим, такий позов підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Доводи касаційної скарги про те, що реєстрація відповідача як ФОП не підтверджує використання ним земельної ділянки та нерухомості в господарській діяльності, є безпідставними, оскільки матеріали справи свідчать про таке використання. Враховуючи суб`єктний склад і предмет спору, суд першої інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 916/2791/16 та постанові Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 904/587/22 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Марганецької міської ради Дніпропетровської області залишити без задоволення.

Ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров