№ 183/900/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 183/900/17

провадження № 61-9101св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Куліш Юрій Олександрович, приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Бака Оксана Василівна,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Новомосковська товарна біржа,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2019 року в складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Куліш Ю. О., приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Бака О. В., про витребування з чужого незаконного володіння квартири.

Позов мотивований тим, що 20 березня 2003 року між нею та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який був посвідчений Новомосковською товарною біржею, зареєстрований в бюро технічної інвентаризації за № 1524.

Позивач сплатила попередньому власнику квартири певну грошову суму, який передав їй технічну документацію на квартиру та ключі від неї, однак зазначений договір не був нотаріально посвідчений, тому ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання права власності. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2016 року в справі № 183/3701/16її позов задоволено, за нею визнано право власності на зазначену квартиру.

Однак при здійсненні державної реєстрації права власності Новомосковським відділом з державної реєстрації бізнесу та речового права їй було відмовлено у вчиненні реєстраційної дії, оскільки ОСОБА_6 зареєстрував своє право власності на зазначену квартиру на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2016 року в справі

№ 202/5592/16-ц. Нею було подано заяву про перегляд заочного рішення. Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська ухвалою від 23 грудня 2016 року зазначене заочне рішення скасовано, а 29 грудня 2016 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 залишено без розгляду. Між тим, 28 грудня 2016 року ОСОБА_6 здійснив відчуження квартири АДРЕСА_1 , уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Бакою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 3594.

Позивач вважає, що ОСОБА_6 , достовірно знаючи про скасування заочного рішення, на підставі якого він набув право власності на нерухоме майно, не повідомив про ці обставини при укладенні договору купівлі-продажу. В той же час позивач безперервно користувалася зазначеною квартирою, сплачувала всі комунальні послуги, тому вважає, що набута нею у власність квартира за біржовим договором, вибула з її володіння поза її волею, а тому на підставі частини першої статі 388 ЦК України вона просить витребувати нерухоме майно у добросовісного набувача - ОСОБА_3 .

Уточнивши позов, ОСОБА_1 просила:

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на її користь квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Новомосковська товарна біржа, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що обставини та підстави укладення договору викликають сумнів у його укладенні та посвідченні сторонами взагалі. Уклавши договір ще в 2003 році, ОСОБА_1 протягом тривалого часу не здійснювала державну реєстрацію права власності, зазначений договір є підробленим документом, який прямо зачіпає його права, як власника квартири. Окрім того, недодержано нотаріальну форму указаного договору.

ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 20 березня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений Новомосковською товарною біржею, зареєстрований в Новомосковському бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 1524.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.

Зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору недійснимзадоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 20 березня

2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідчений Новомосковською товарною біржею, зареєстрований в Новомосковському бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 1524.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України). Судом встановлено, що спірна квартира була набута відповідачем ОСОБА_3 на законних підставах, шляхом укладення відповідного правочину, посвідченого нотаріально, що в подальшому пройшов державну реєстрацію. При цьому в поданому позові ОСОБА_1 не заявляє позовних вимог про визнання правочину недійсним.

Не дивлячись на наявність рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області про визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , ретельній оцінці підлягає обраний позивачем ОСОБА_1 спосіб захисту порушеного права та підстави набуття нею права власності на спірну квартиру.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 01 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Таким чином, на спірні правовідносини щодо набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру, виходячи з дати укладення біржового договору, поширюється дія норм ЦК УРСР 1963 року, чинного на час їх виникнення, а виходячи з моменту державної реєстрації права власності, спір між сторонами виник в 2016 році, тобто після набрання чинності ЦК України 01 січня 2004 року. Право укладати договори купівлі-продажу і реєструвати їх на товарній біржі передбачено статтею 15 Закону України «Про товарну біржу», згідно частини другої якого угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Міністерство юстиції України за № 17-12-44 від 10 квітня 1998 року роз`яснило, що угоди, укладені на біржі не прирівняні до нотаріально посвідчених, а тільки підлягають подальшому нотаріальному посвідченню. Положеннями статті 47 ЦК УРСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частини другої статті 48 цього Кодексу.

Вирішуючи позов ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 суд виходив із того, що на підставі біржового договору ОСОБА_1 вважає себе власником квартири та вимагає його витребування і визнання за нею права власності, а ОСОБА_8 являється власником цієї ж квартири на підставі правочину, який не визнаний судом недійсним, то наданими відповідачем ОСОБА_3 доказами підтверджується порушення його права, як власника майна.

ОСОБА_3 не приймав участь у справі № 183/3701/16, однак визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру рішенням суду від 09 грудня

2016 року порушує права власника ОСОБА_3 , який на момент набуття чинності рішення у цій справі, набув право власності на квартиру, на підставі нотаріально посвідченого договору, тому правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду, відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України.

У справі була призначена судова технічна експертиза, однак зважаючи на відмову представника позивача від надання суду та експертові оригіналу договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_2 , з урахуванням відсутності такого договору в матеріалах інвентаризаційної справи на квартиру та недоведеності наявності такого договору в установі, яка його посвідчувала - Новомосковській товарній біржі, суд дійшов висновку про визнання факту підробки такого договору щодо періоду його виготовлення.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 , у зв`язку з чим відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_9 , яка вважаючи себе власником нерухомого майна, не довела суду правомірність набуття права власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20 березня 2003 року, зареєстрованого на Новомосковській товарній біржі та бюро технічної інвентаризації.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що з метою уникнення сумнівів у достовірності та відсутності ознак підробки документу - договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_2 , укладеного 20 березня

2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідченого Новомосковською товарною біржею, зареєстрованого в Новомосковському бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 1524, судом було призначено експертизу такого документу та запропоновано представникові позивача подати оригінал такого договору до суду. Однак позивачем не було надано оригіналу договору купівлі-продажу квартири. Висновок експерта має суттєве значення для вирішення спору у справі, оскільки встановлює правомірність набуття ОСОБА_1 права власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20 березня 2003 року, зареєстрованого на Новомосковській товарній біржі та бюро технічної інвентаризації. Оскільки крім письмових матеріалів та пояснень позивач та її представник інших доказів, зокрема оригіналу договору купівлі-продажу, суду не надали, колегія суддів вважала обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні первинного позову та задоволення зустрічного позову у зв`язку з відсутністю у позивача ОСОБА_1 належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Безпідставними є посилання на те, що документ не був наданий у зв`язку з можливістю його знищення чи пошкодження під час експертизи, оскільки такий документ не був наданий позивачем навіть суду для огляду.

Посилання апелянта на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2016 року, яким визнано за

ОСОБА_1 право власності на спірну квартиру, також є безпідставними, оскільки постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року вказане рішення скасовано та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Аргументи учасників справи

У травня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову і відмову у задоволенні зустрічного позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2016 року заочне рішення від 08 вересня

2016 року скасовано та призначено справу до судового розгляду у загальному порядку на 29 грудня 2016 року. Ухвалою Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 29 грудня 2016 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_5 (колишнього власника спірної квартири) про стягнення боргу (справа № 202/5592/16-ц) залишено без розгляду.

Однак, під час перегляду заочного рішення Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 08 вересня 2016 року, скориставшись наявністю державної реєстрації права власності на спірну квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_2 28 грудня 2016 року відчужив квартиру ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, який цього ж дня було посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Бакою О. М. за реєстраційним номером 3594, та проведено його державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Зі змісту договору вбачається подання завідомо неправдивої інформації його сторонами нотаріусу про те, що стосовно квартири не ведуться судові спори та те, що покупець оглядав квартиру. Оскільки в спірній квартирі проживає ОСОБА_1 з 2003 року (з часу придбання квартири за договором купівлі-продажу з ОСОБА_5 ), лише вона та її чоловік мають доступ до квартири. Що стосується судових спорів, то ОСОБА_2 відразу після того як дізнався про звернення ОСОБА_1 до суду з заявою про перегляд заочного рішення у цивільній справі № 202/5592/16-ц про стягнення боргу, за якою всупереч позовним вимогам визнано право власності на спірну квартиру за

ОСОБА_2 , нібито за уточненим позовом, який відсутній в матеріалах цивільної справи (підтверджується заявою про проведення службової перевірки від 29 березня 2018 року та відповіддю суду від 06 квітня 2018 року), 28 грудня 2016 року здійснив її відчуження на іншу особу, тобто змінив формально титульного власника квартири. Своїми діями недобросовісний набувач квартири намагався всіляко ускладнити документальне оформлення спірного майна на ім`я законного власника, у володінні якого воно перебуває і досі.

За рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосудця від 04 грудня 2017 року № 3898/2дп/15-1 суддя Мороз В. П., який задовольнив позов ОСОБА_2 та визнав за ним право власності на квартиру по борговій розписці ОСОБА_5 в сумі 20 000 доларів США, звільнений з посади судді за вчинення умисних дій під час розгляду справи № 202/5592/16-ц, що призвели до порушення правила виключної підсудності, порушення прав і основоположних свобод ОСОБА_1 як власника спірної квартири, а також унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Як ОСОБА_2 так і ОСОБА_3 було достовірно відомо про наявність іншого користувача та власника придбаної ним формально квартири, про що свідчить також і той факт, що відразу після укладення договору купівлі-продажу нерухомості від 28 грудня 2016 року, 05 січня 2017 року він подав апеляційну скаргу на рішення суду від 09 грудня 2016 року у цивільній справі

№ 183/3701/16, навіть не ознайомлюючись з матеріалами справи та не отримавши рішення суду. В свою чергу ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом у цій справі.

Суд першої інстанції не прийняв до уваги доводи представника позивача ОСОБА_1 про те, що указаний договір купівлі-продажу укладений ще в 2003 році ніяким чином не можуть зачіпати прав ОСОБА_3 , яких він набув лише 28 грудня 2016 року на підставі оспореного правовстановлюючого документу - завідомо незаконного рішення суду від 08 вересня 2016 року. Тому він не може оспорювати договір, стороною якого не був, а також який є нікчемним з дати його укладання. Окрім того представником позивача ОСОБА_1 було наголошено на тому, що право власності за нею визнано судом першої інстанції виходячи з оцінки судом фактичних обставин, які мали місце в 2003 році на момент підписання договору купівлі-продажу даної нерухомості та виконання всіх домовленостей, що мали місце між продавцем та покупцем.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 з тих підстав що ОСОБА_1 не довела правомірність набуття права власності на квартиру, суд першої інстанції порушив положення частини четвертої статті 82 ЦПК України та положення частини першої статті 1 і частини третьої статті 12 ЦПК України. На час ухвалення оскаржуваного рішення 03 липня 2019 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від

09 грудня 2016 року лише оскаржувалося в суді апеляційної інстанції і встановлені ним факти спростовані не були.

Окрім того, єдиною підставою для визнання і без того нікчемного договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним, став нібито встановлений факт його підробки, через відмову представника позивача надати суду та експерту оригіналу цього договору. Проте при ухвалені рішення судом не було враховано, що оригінал угоди купівлі-продажу квартири від 20 березня 2003 року не надавався для експертизи через об`єктивні та поважні причини, які полягають у тому, що технічною експертизою призначеною судом бланк угоди буде знищено чи спотворено. До суду надійшло клопотання про надання матеріалів, необхідних для проведення експертизи, а саме: письмового дозволу на вирізання фрагменту з оригіналу договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , в межах передбачених методиками проведення судових експертиз. В процесі експертного дослідження основні елементи угоди, що стосуються її реквізитів буде знищено, проте дана угода при невирішеній справі, що переглядається судом апеляційної інстанції, являється єдиним правовим документом, який підтверджує права ОСОБА_1 на спірну квартиру. Саме з цих підстав суду були надані письмові заперечення на клопотання експерта щодо надання письмового дозволу на вирізання фрагменту з оригіналу договору купівлі-продажу, але суд, будучи необ`єктивним під час розгляду справи, ці обставини не врахував.

Окрім того, не відповідають дійсності твердження суду про відмову у наданні оригіналу договору для огляду у судовому засіданні, оскільки таке питання в суді навіть не обговорювалося. Оригінал договору завжди був у представника позивача з собою, і навіть пропонувався останнім до огляду, однак суд повідомив про відсутність необхідності у його огляді. Щодо інших вказаних питань стосовно відсутності договору в матеріалах інвентаризаційної справи та в Новомосковській товарній біржі, то такі висновки судом були зроблені на основі припущення та неперевіреної інформації, оскільки інвентаризаційна справа на квартиру в судовому засіданні не досліджувалась, як і не витребовувалась судом відповідна інформація з Новомосковської товарної біржі. А отже із наведеного можна дійти висновку, що суд свідомо порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства, оскільки не надав оцінку належності та допустимості кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Не можна погодитися з висновком судів першої та апеляційної інстанції щодо невірно обраного способу захисту порушеного права ОСОБА_1 шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння через те, що договір купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року, укладений між

ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , недійсним не визнавався. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, Верховного Суду від

19 лютого 2018 року у справі № 545/696/16-ц (провадження № 61-7878св18), а тому власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. Такі висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі № 6-117цс12, Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 344/1079/15-ц (провадження № 61-2820свІ8), від 13 червня 2018 року у справі № 130/2573/16-ц (провадження № 61-10939св18).

Як вбачається з наданих позивачем за первісним позовом доказів, що містяться в матеріалах справи, відчуження зазначеної квартири ОСОБА_2 відбулося на підставі оспореного заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 вересня 2016 року, призначеного до перегляду на 28 грудня 2016 року з викликом сторін та скасованого ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2016 року. Враховуючи те, що сторони договору свідомо приховали від нотаріуса відомості щодо наявних судових спорів щодо відчужуваного об`єкту нерухомості (вбачається з тексту договору), то набуття ОСОБА_3 права власності на квартиру відбулося з порушенням вимог чинного законодавства. За вказаних обставин вимога ОСОБА_1 щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння є законною та обґрунтованою, а тому підлягала задоволенню.

Крім того, ця справа не визнавалася малозначною, представник ОСОБА_3 ОСОБА_11 не є адвокатом та/або законним представником відповідача, а тому він не міг бути представником відповідача у справі. В матеріалах справи відсутні належні та допустимі повноваження ОСОБА_11., а отже і всі докази добуті за його клопотанням у суді та долучені під час розгляду справи є неналежними та недопустимими. Отже задоволення клопотання

ОСОБА_11 про призначення судової технічної експертизи у справі є порушенням принципу рівності сторін, а тому подальший розгляд позову

ОСОБА_3 не відповідав вимогам справедливого суду в порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Свою оцінку суд апеляційної інстанції наявним порушенням норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції, а отже і доказам наявним у справі, не надав, а лише процитував рішення суду першої інстанції та формально послався на те, що доводи апелянта ОСОБА_1 у скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду.

Рух справи межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від

19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 02 березня 2016 року у справі

№ 6-3090цс15, від 10 жовтня 2012 року у справі № 6-117цс12, у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2018 року у справі № 545/696/16-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 344/1079/15-ц, від 13 червня 2018 року у справі

№ 130/2573/16-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року передано справу

№ 183/900/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року (провадження № 14-84цс22) справу повернуто на розгляд Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 подано копію технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1 , що був виготовлений 29 жовтня 2002 року на ім`я власника ОСОБА_5 (а. с. 13, 14).

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не має спадкоємців, які б у встановленому порядку прийняли спадщину.

Матеріали справи містять інформацію КП «Новомосковське бюро технічної інвентаризації Дніпропетровської обласної ради», направлену на адресу суду в справі № 183/3701/16, у відповідності до якого матеріали інвентаризаційної справи станом на 01 січня 2013 року містять інформацію про те, що власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, що було видане 26 грудня 2002 року Новомосковською міською радою, є ОСОБА_5 .

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2016 року у справі № 183/3701/16 за позовом ОСОБА_1 до Новомосковської міської ради, третя особа - Новомосковська товарні біржа, частково задоволено позов ОСОБА_1 , визнано за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 та відмовлено у задоволенні позову в частині визнання дійсним договору купівлі-продажу цієї квартири, що був посвідчений на Новомосковській товарній.

ОСОБА_3 28 грудня 2016 року набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_2 , що був посвідчений 28 грудня 2016 року приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Бакою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 3594. Виходячи з договору купівлі-продажу квартири вона на момент її відчуження належала ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, яке набрало чинності 20 вересня

2016 року, реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_2 здійснював приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Куліш Ю. О. 25 жовтня 2016 року.

Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від

08 вересня 2016 року за заявою ОСОБА_1 (не сторони у справі) скасоване відповідною ухвалою суду від 29 грудня 2016 року, і в цей же день позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу залишена без розгляду.

Апеляційний суд також встановив, що рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2016 року, яким визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну квартиру, постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року скасовано та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Отже, обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі

№ 6-3090цс15, на яку є посилання у касаційній скарзі, зроблено висновок, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин».

У постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі

№ 6-117цс12, на яку є посилання у касаційній скарзі, зроблено висновок, що «добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що витребування майна можливе в разі його вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 130/2573/16-ц (провадження № 61-10939св18), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215 216 ЦК України. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Тобто, власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. З урахуванням наведеного, визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від

24 жовтня 2015 року, який було вчинено після недійсного правочину - договору доручення від 24 жовтня 2015 року № 9/10, не ґрунтується на вимогах закону. Крім того, вважаючи, що порушене право позивача може бути відновлене шляхом визнання за нею права власності на спірний автомобіль, суд першої інстанції не врахував, що повторне визнання за позивачем права власності на спірний автомобіль законом не передбачено».

Отже, суди повинні розмежовувати, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18)).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Оскільки оспорюваний ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири було вчинено у 2003 році, то спір про визнання його недійсним з підстав недодержання нотаріальної форми його укладення має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобто ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення договору від 20 березня 2003 року).

У статті 44 ЦК УРСР встановлено, що повинні укладатися у письмовій формі: угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (частина перша статті 45 ЦК УРСР).

Відповідно до статті47 цього Кодексу нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

У статті 48 цього Кодексу визначено, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону.

Згідно з першим абзацом пункту 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику по справам про визнання угод недійсними» (зі змінами) з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах; міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

За змістом вказаного роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними угоди:

- які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання (будинку або його частини - статті 425 426 ЦК УРСР), застави (жилого будинку - стаття 184ЦК УРСР), купівлі-продажу (жилих будинків - стаття 227 ЦК УРСР), в тому числі при придбанні на біржових торгах;

- міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини (стаття 242, частина третя статті 244 ЦК УРСР);

- дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб (частина перша статті 244 ЦК УРСР).

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР).

Отже, за статтею 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку.

Тому законодавство чинне на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не передбачало обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа,крім жилих будинків (стаття 227 ЦК УРСР). Аналогічну правову позицію наведено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 904/4573/16 та від 04 вересня 2019 року у справі справа № 903/729/16.

За змістом статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (у редакції, чинній на момент укладення договору від 20 березня 2003 року) біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов: а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам.

Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про недійсність вказаного договору купівлі-продажу квартири, укладеного на товарній біржі, з посиланням на недодержання обов`язкової нотаріальної форми, є помилковим.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див. висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18)).

У справі, що переглядається:

судом першої інстанції встановлено, що рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2016 року у справі № 183/3701/16 за позовом ОСОБА_1 до Новомосковської міської ради, третя особа - Новомосковська товарні біржа, частково задоволено позов ОСОБА_1 , визнано за нею право власності на квартиру

АДРЕСА_1 та відмовлено у задоволенні позову в частині визнання дійсним договору купівлі-продажу цієї квартири, що був посвідчений на Новомосковській товарній біржі. ОСОБА_3 28 грудня 2016 року набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_2 , яка на момент її відчуження належала ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, скасованого за заявою ОСОБА_1 (не сторони у справі) ухвалою суду від 29 грудня 2016 року, і в цей же день позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу залишена без розгляду;

тому суди не врахували, що станом на час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 підтвердила своє право власності на спірну квартиру, яке виникло на підставі біржового договору купівлі-продажу від 20 березня

2003 року, також і за допомогою судового рішення від 09 грудня 2016 року про визнання за нею такого права;

тому посилання судів як на підставу для відмову у задоволенні первісного позову про витребування квартири на те, що спірна квартира набута

ОСОБА_3 на законних підставах шляхом укладення правочину, щодо якого ОСОБА_1 не заявляє позовних вимог про визнання недійсним, є безпідставним;

з цих же підстав є неприйнятним висновок суду, що не дивлячись на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області про визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру, оцінці підлягає підстави набуття нею права власності на спірну квартиру(біржовий договір купівлі-продажу від 20 березня 2003 року), оскільки судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом (частина друга статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»);

апеляційний суд помилково послався на постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року у справі № 183/3701/16, якою скасовано рішення суду, яким за ОСОБА_1 визнано право власності на спірну квартиру, а у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, оскільки суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції;

набувач визнається добросовісним, якщо при укладенні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, проявив обережність і обачність для з`ясування правомочності продавця на відчуження майна. Натомість за встановлених судами обставин станом на момент придбання ОСОБА_3 спірної квартири по договору від 28 грудня 2016 року ОСОБА_2 підтверджував своє право на квартиру заочним рішенням Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 08 вересня 2016 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу (справа № 202/5592/16-ц), яке було предметом перегляду за заявою ОСОБА_1 та ухвалою суду від 29 грудня 2016 року скасовано. При цьому рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2016 року у справі № 183/3701/16 право власності на спірну квартиру було визнано за ОСОБА_1 . Тому очевидно, що ОСОБА_3 до та під час укладення 28 грудня 2016 року договору купівлі-продажу квартири знав або проявивши розумну обачність міг дізнатись про оспорювання правомочності продавця на відчуження цього майна;

вимога первісного позову ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру за обставин цієї справи є неналежним способом захисту її прав, оскільки повторне визнання за позивачем права власності на спірну квартиру законом не передбачено, а у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності є неефективною.

Враховуючи викладене, суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення первісного позову ОСОБА_1 в частині витребування квартири, а також про наявність підстав для недійсності оспорюваного договору за зустрічним позовом ОСОБА_3 , тому судові рішення в цій частині належить скасувати з ухваленням нового рішення. Суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 в частині визнання права власності на квартиру, проте помилились щодо мотивів такого рішення, тому судові рішення в цій частині належить змінити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову

ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру змінити в мотивувальній частині, а в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про витребування квартири та задоволення зустрічногопозову ОСОБА_3 - скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову про витребування квартири та відмову у задоволенні зустрічного позову.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на висновок суду за наслідком касаційного перегляду справи, судові витрати ОСОБА_1 в частині задоволеної вимоги майнового характеру та відмови у задоволенні зустрічного позову з немайновою вимогою, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції (960 грн), апеляційної інстанції (2 400 грн) та переглядом справи у суді касаційної інстанції (3 200 грн) підлягають стягнення на її користь з ОСОБА_3 .

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від

24 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

24 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування з чужого незаконного володіння квартири та задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - Новомосковська товарна біржа, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - Новомосковська товарна біржа, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в сумі 6 560 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2019 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 24 березня

2021 рокув скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук