№ 185/11584/19 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

18 березня 2021 року

м. Київ

справа №185/11584/19

провадження №61-731св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Павлоградського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іщик Микола Васильович,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Павлоградського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іщика Миколи Васильовича на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року у складі судді

Болдирєвої У. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 16 грудня 2020 року у складі колегії суддів Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Павлоградського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іщик М. В., з позовом, в якому просила визнати недійсними внаслідок їх фіктивності договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , визначити, що ОСОБА_2 належить Ѕ частка у праві спільної сумісної власності подружжя на зазначене нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що 05 грудня 2019 року відповідачами укладено договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, відповідно до яких ОСОБА_3 за нотаріально посвідченою згодою чоловіка ОСОБА_2 безоплатно передала у власність своєму сину ОСОБА_4 належні їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Нерухоме майно, яке є предметом договору дарування, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

З березня 2019 року та на день укладення оспорюваних договорів у провадженні суду перебувала цивільна справа № 185/2309/19 про стягнення боргу за договором позики від 25 лютого 2018 року на суму 850 000 грн з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , рішення по суті позову не було ухвалено.

Вказані договори дарування укладено відповідачами з метою зробити неможливим виконання рішення суду про стягнення з них на користь позивача боргу за договором позики та унеможливити можливе звернення стягнення на нерухоме майно в рахунок погашення боргу.

Вказані обставини свідчать про фіктивність укладених договорів дарування та є підставою для визнання цих правочинів недійсними.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений 05 грудня 2019 року приватним нотаріусом Павлоградського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іщиком М. В.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки кадастровий номер 1212400000:02:004:0089 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою:

Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визначення частки ОСОБА_2 у праві спільної сумісної власності подружжя на нерухоме майно.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору у розмірі 1 921 грн.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду

від 27 грудня 2019 року.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що оспорювані договори дарування були укладені між близькими родичами, цими договорами ОСОБА_3 за згодою чоловіка ОСОБА_2 відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно під час перебування у провадженні суду цивільної справи про стягнення з неї та її чоловіка боргу у розмірі 850 500 грн на користь ОСОБА_1 .

Дії відповідачів під час укладення договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки були спрямовані на фіктивний перехід права власності на це майно до ОСОБА_4 , який не є стороною у справі №185/2309/19 про стягнення боргу за договором позики, з метою приховати нерухоме майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі приватний нотаріус Павлоградського міського нотаріального округу Іщик М. В. не погодився з висновками судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували до спірних правовідносин висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, проте у даному випадку є необхідність відступлення від цього висновку.

Судами не враховано, що позивач не довів жодної правової підстави для виникнення у нього цивільних прав щодо об`єків дарування - житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та не надав жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси.

Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними.

Судами першої і апеляційної інстанції не було встановлено і не зазначено в оскаржуваних судових рішеннях, в чому саме зміст зазначених вище правочинів суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що волевиявлення учасників цих правочинів не відповідало їх внутрішній волі та ці правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідки, що обумовлені ними.

Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину. Таку правову позицію висловив Верховний Суд, розглядаючи справу № 903/439/18.

Разом з тим, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні. На цьому наголосив Верховний Суд у справі

№ 331/8830/15-ц та вказав, що в зазначеній справі суд першої інстанції, дослідивши обставини, які передували укладенню оспорюваного договору купівлі-продажу, не встановив обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника квартири та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу.

Отже, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Власне невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин; якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний (постанова Верховного Суду у справі № 607/15555/17-ц).

Жодні норми права сторонами спірних договорів та нотаріусом не були порушені, а отже і відсутні підстави для недійсності правочину, передбачених правилами статтею 215 ЦК України, його фіктивності і застосування правових наслідків, передбачених статтею 234 ЦК України.

В оскаржуваних рішеннях суди першої і апеляційної інстанцій послались на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, проте у цій постанові зазначено, що задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду. І саме тому зроблено висновок про те, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України

від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц.

У даній справі на час укладення оспорюваних договорів не існувало будь-яких передбачених законодавством України заборон чи обмежень у розпорядженні відповідачами своїм майном та укладення ними договорів дарування нерухомого майна, в тому числі близьким родичам. Рішення у справі про стягнення боргу ще не було ухвалено і його виконання не здійснювалось.

Тобто обставини цієї справи відмінні від обставин у справі № 369/11268/16, оскільки на час укладення спірних правочинів нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою.

У наведеній постанові Верховного Суду, на яку посилались суди попередніх інстанцій, зроблено висновок щодо фіктивності правочину, враховуючи наявність вироку, що набрав законної сили, що є нетотожним і відміннім від обставин цієї справи.

Отже, в даному випадку є необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду 03 липня 2019 року у

справі № 369/11268/16-ц та застосованого судами першої і апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

У провадженні Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебувала цивільна справа № 185/2309/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2019 року накладено арешт на майно, яке належить ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в межах суми позовних вимог, а саме, в межах 850 000 грн.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2019 року задоволено заяву ОСОБА_3 та скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 01 квітня

2019 року у вказаній цивільній справі.

ОСОБА_3 та її представник - адвокат Ткач Т. В. брали участь у розгляді справи № 185/2309/19 та були обізнані про пред`явлення вимоги щодо повернення боргу за договором позики у розмірі

850 000 грн.

26 листопада 2019 року ОСОБА_2 подав заяву про розгляд справи №185/2309/19 за позовом ОСОБА_1 про стягнення суми боргу за договором позики у його відсутність та зазначив, що позовні вимоги визнає.

05 грудня 2019 року укладені договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, відповідно до яких ОСОБА_3 за нотаріально посвідченою згодою чоловіка ОСОБА_2 безоплатно передала у власність своєму сину ОСОБА_4 належні їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

У тексті вказаних договорів міститься вказівка на те, що нерухоме майно, яке є предметом договору дарування, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики 850 500 грн.

Вказане рішення сторонами не оскаржувалось, набрало законної сили та пред`явлено до примусового виконання.

28 квітня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області відкрито виконавче провадження

ВП № 61941257 з виконання зазначеного рішення.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обгрунтовував позовні вимоги про визнання недійсними договорів дарування, посилався на те, що вказані правочини є фіктивними, оскільки сторони їх уклали без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, а лише з метою уникнення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у майбутньому звернення стягнення на належне їм на праві спільної сумісної власності нерухоме майно на виконання судового рішення про стягнення з них боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики від 25 лютого 2018 року на суму 850 000 грн та є невиконаним.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи -стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Частинами другою та третьою статті 13 ЦК України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору після виникнення у нього зобов`язання із повернення боргу діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди установили, що відповідач ОСОБА_3 за нотаріально посвідченою згоду чоловіка ОСОБА_2 , укладаючи оспорювані договори дарування, безоплатно відчужила у такий спосіб належне їм на праві спільної сумісної власності нерухоме майно своєму сину ОСОБА_4 , ще до ухвалення судового рішення про стягнення з них ( ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики від 25 лютого 2018 року на суму 850 000 грн, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , тобто відповідачі відчужили спірне майно на той момент, коли у ОСОБА_2 вже виникло вказане боргове зобов`язання та це зобов`язання було простроченим.

На момент вчинення зазначених правочинів, відповідачам було достовірно відомо про наявність невиконаного зобов`язання щодо повернення позики, а також про наявність на розгляді у суді спору щодо стягнення боргу, зокрема були обізнані про наявність позовних вимог ОСОБА_1 , яка звернувся до суду у березні 2019 року з позовом про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 боргу за договором позики, а отже відповідачі усвідомлювали негативні наслідки для себе у випадку задоволення цих позовних вимог у справі та мали намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків.

Таким чином, з`ясувавши, що при укладенні 05 грудня 2019 року оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано визнав ці правочини (договори дарування) недійсними на підставі статті 234 ЦК України.

Доводи касаційної скарги третьої особи у справі - приватного нотаріуса про необхідність відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), є необгрунтованими, оскільки зводяться лише до того, що Верховний Суд у цій постанові дійшов висновку про фіктивність правочину за наявності вироку суду, який набрав законної сили, а у справі, яка переглядається було відсутнє судове рішення про стягнення боргу.

Проте, наведені у вказаній постанові висновки Верховного Суду зокрема щодо застосування статей 3 16 234 ЦК України та щодо підстав визнання недійсним договору, вчиненого на шкоду майновим правам кредитора та направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника в рахунок погашення боргу, мають загальних характер та не пов`язують фіктивність правочину (договору дарування) виключно з наявністю судового рішення про стягнення боргу на момент його укладення.

Висновки у вказаній постанові зводяться до того, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У справі, яка переглядається, установлено, що при укладенні 05 грудня 2019 року договорів дарування нерухомого майна у ОСОБА_2 вже виникло боргове зобов`язання за договором позики та це зобов`язання було простроченим, відповідачі були достеменно обізнані про наявність невиконаного зобов`язання та про наявність відповідного спору у суді, а їх дії були спрямовані на уникнення в майбутньому сплати боргу за рахунок цього майна на виконання судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 , що свідчить про фіктивність вказаних правочинів та їх укладення на шкоду майновим інтересам кредитора.

Висновки судів у цій справі, з урахуванням установлених у ній обставин, узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), підстав для відступу від яких за встановлених обставин не вбачається.

Доводи касаційної скарги приватного нотаріуса за своїм змістом зводяться до його незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку нотаріуса свідчить про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними з підставі їх фіктивності.

Проте такі доводи були предметом перевірки під час розгляду справи та спростовані судами на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, встановлених на їх підставі обставин і правильно застосованих норм матеріального права.

При цьому, сторони договорів дарування - відповідачі у справі не оспорюють у касаційному порядку судові рішення про визнання цих договорів недійсними з підстав їх фіктивності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу приватного нотаріуса Павлоградського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іщика Миколи Васильовича залишити без задоволення.

Заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко