№ 185/4093/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

05 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 185/4093/17

провадження № 61-5847св19

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Литвиненко І. В.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2018 року у складі судді Гаврилова В. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

Каратаєвої Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договорів поруки припиненими.

В обґрунтування позовних вимог посилалися на те, що 02 вересня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № ML-304/156/2008, за умовами якого банк надав, а ОСОБА_3 отримав грошові кошти у розмірі 27 647,00 доларів США. Пунктом 3 частини першої та пунктом 1.4. частини другої кредитного договору № ML-304/156/2008 від 02 вересня 2008 року встановлено, що проценти за користування кредитом розраховуються банком.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 02 вересня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 було укладено договори поруки

№ SR-304/156/2008 та № SR-304/156/2008/1 відповідно.

Процентна ставка, передбачена кредитним договором, була змінена кредитором, про що не було повідомлено поручителів. Вказане, на думку позивачів, є підставою для припинення поруки.

Крім того, позичальником були припинені виплати щомісячних платежів, а останній платіж відбувся 03 листопада 2014 року, однак вимога до поручителів протягом 6 місяців заявлена не була, а банк звернувся із вимогою лише у 2016 році, що також свідчить про припинення поруки відповідно до вимог статті 559 ЦК України.

Посилаючись на зазначені обставини, просили суд визнати припиненими договір поруки від 02 вересня 2008 року № SRSR 04/156/2008, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та договір поруки від 02 вересня 2008 року № SRSR 04/156/2008/1, укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк».

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з відсутності підстав для припинення поруки відповідно до статті 559 ЦК України.

Порукою за договором забезпечувалося виконання зобов`язань позичальника після змін сум сплачуваних платежів, що обумовлювалося як в кредитному договорі, так і в договорах поруки, а тому підстави для припинення поруки у відповідності до частини першої статті 559 ЦК України відсутні.

Суди вважали, що кредитор, виявивши порушення свого права, 15 вересня 2016 року звернувся за його захистом, а припинення поруки не настало, оскільки основне зобов`язання не виконане, що свідчить про відсутність підстав для припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року, у якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин частину першу статті 559 ЦК України та не звернули увагу на те, що додатковим договором від 28 лютого 2009 року № 1 до кредитного договору банк вносив зміни до умов кредитного договору, які призвели до збільшення відповідальності поручителів, що є підставою для припинення поруки та що відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі

№ 6-3176цс15, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12.

Суди також не застосували до спірних правовідносин частину четверту статті 559 ЦК України, відповідно до якої порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Сплив вказаного строку зумовлює припинення зобов`язань поручителя.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що ОСОБА_1 порушує питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з вирішенням питання про неможливість застосування статті 559 ЦК України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», яким значно розширено відповідальність поручителів.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У травні 2019 року від представника ПАТ «ОТП Банк» Михайлова О. І. до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить касаційну скаргу відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

При цьому посилається на безпідставність доводів ОСОБА_1 , оскільки вона, як поручитель за кредитним договором, є солідарним боржником та є зобов`язаною доти, поки обов`язок перед банком не буде виконаний у повному обсязі. Оскільки датою остаточного повернення кредитних коштів у договорі передбачено 02 вересня 2038 року, а тому відсутні підстави для визнання поруки припиненою.

Крім того, припинення договору поруки на підставі частини першої статті

559 ЦК України можливе лише за умови збільшення обсягу відповідальності поручителів, а не зміною умов будь-яких умов основного договору.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

02 вересня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є

ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір

№ ML-304/156/2008, за умовами якого банк надав, а ОСОБА_3 отримав грошові кошти у розмірі 27 647,00 доларів США строком до 02 вересня

2038 року.

Пунктом 3 вказаного договору передбачено, що для розрахунку процентів за користування кредитом буде використана плаваюча процентна ставка, яка складається з суми фіксованого відсотка у розмірі 4,99%. FIDR може змінюватися банком у порядку, передбаченому укладеним договором. Про зміну процентної ставки за умовами договору позичальник повідомляється шляхом розміщення інформації на сайті банку та на інформативних стендах в приміщеннях банку.

Пунктом 1.4.1.1.5 встановлено, що при зміні процентної ставки додаткова угода не потребується.

Пунктом 1.9.1 кредитного договору встановлено, що банк має право достроково вимагати виконання зобов`язань в цілому або у визначеній частині у випадку невиконання позичальником боргових зобов`язань.

У забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 02 вересня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено договір поруки № SR-304/156/2008.

Також 02 вересня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є

ПАТ «ОТП Банк»,та ОСОБА_2 укладено договір поруки

№ SR-304/156/2008/1.

За умовами вказаних договорів поручителі зобов`язалися відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов`язань перед кредитором у повному обсязі таких зобов`язань.

Пунктом 2.1 договорів установлено, що порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником всіх зобов`язань.

Пунктом 2.2 договорів встановлено, що порукою забезпечено боргові зобов`язання і в разі зміни їх суми відповідно до пункту 2.1 договору.

24 лютого 2009 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є

ПАТ «ОТП Банк»,та ОСОБА_3 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору № ML-304/156/2008, за умовами якого сторони домовилися внести зміни та доповнення до кредитного договору, зокрема, доповнити його графіком платежів:

- 27 травня 2010 року 10.99% FIDR + 4,99% щомісячний платіж -

241, 34 доларів США;

- 14 червня 2011 року 11.49% FIDR + 4,99% щомісячний платіж -

250, 65 доларів США;

- 12 вересня 2012 року 12.99% FIDR + 4,99% щомісячний платіж -

278, 48 доларів США.

Також установлено, що за умовами кредитного договору платежі за договором повинні відбуватися щомісяця у визначеному розмірі.

03 листопада 2014 року відбувся останній платіж позичальника за кредитним договором, після чого він перестав виконувати основне зобов`язання за кредитним договором.

15 вересня 2016 року ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2019 року у справі № 185/7593/16-ц провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтю 526 ЦК України передбачено, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, які полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Якщо в зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання, чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов`язання. Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким встановлено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель.

Щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України

Частиною першою статті 559 ЦК України (в редакції, на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Тобто, закон пов`язував припинення поруки, на підставі частини першої статті 559 ЦК України (в редакції, на час виникнення спірних правовідносин), зі зміною основного зобов`язання за відсутності на це згоди поручителя та зумовленим такою зміною збільшенням обсягу відповідальності поручителя.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми, порука припиняється за наявності двох умов: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов`язання; ці зміни призвели, або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі зокрема, підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо (постанови Верховного Суду України від 17 лютого

2016 року у справі № 6-3176цс15, від 23 грудня 2014 у справі № 3-196гс14,

від 20 лютого 2013 року у справі № 6-172цс12, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 10 жовтня 2012 року у справі № 6-112цс12).

Особливістю припинення поруки з підстав зміни зобов`язання без згоди поручителя є те, що поручитель у разі зміни зобов`язання без його згоди не лише не відповідає за повернення боржником збільшеної суми боргу, а й з моменту такого збільшення його обов`язок за договором поруки повністю припиняється - перестає існувати.

Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання.

Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.

Такі правові висновки щодо застосування статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі

№ 755/18438/16-ц (провадження № 14-275цс19).

Таким чином, у зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентів навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителів або відповідної умови в договорах поруки не дає підстав покладення на останніх відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

У той же час, якщо в договорі поруки передбачена, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов`язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договорує результатом досягнення певної домовленості між сторонами (банком і поручителем), а отже, поручитель визнається таким, що надав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.

Пунктом 2.1 договорів поруки від 02 вересня 2008 року № SR-304/156/2008, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 , та від 02 вересня 2008 року № SR-304/156/2008/1, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є

ПАТ «ОТП Банк»,та ОСОБА_2 установлено, що порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником всіх зобов`язань.

У касаційній скарзі відповідачка посилається на те, що п. 2.1 договору не передбачає взагалі порядку зміни розміру зобов`язань інакше як оплата відсотків за користування кредитом в розмірі, в терміни і в порядку, що передбачені у кредитному договорі; пені за прострочення повернення кредиту, відсотків та штрафу за нецільове використання кредитних коштів, та вважає, що підвищення у додатковому договорі № 1 від 28 лютого 2009 року відсотків до 4% річних є збільшенням відповідальності поручителя без її згоди. Крім того, посилається на те, що зміна графіку платежів на більшу кількість місяців від 34 до 50 призвела до збільшення розміру та періоду виплати відсотків, що у свою чергу є також збільшенням відповідальності поручителя без її згоди.

Судами встановлено, що поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 висловили свою згоду нести відповідальність за боржника перед кредитором і у випадку зміни у майбутньому розміру зобов`язань боржника у відповідності до п. 2.1.

Суди встановили, що у відповідності до кредитного договору на забезпечення якого погодились поручителі встановлено щомісячний платіж у розмірі 4,99% щомісячного платежу та плаваючу відсоткову ставку FIDR, погодившись на те, що такі зміни не потребують укладення додаткових договорів до договору поруки, а отже і його згоди на збільшення обсягу відповідальності.

Отже, посилання касаційної скарги на те, що суди не застосували до спірних правовідносин частину першу статті 559 ЦК України та не звернули увагу на те, що додатковим договором від 28 лютого 2009 року № 1 до кредитного договору банк вносив зміни до умов кредитного договору, які призвели до збільшення відповідальності поручителів, що є підставою для припинення поруки, є безпідставними та відхиляються колегією суддів.

У зв`язку з зазначеним, правильним є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для визнання договорів поруки припиненими на підставі частини першої статті 559 ЦК України.

Щодо припинення поруки на підставі частини 4 статті 559 ЦК України

Припинення поруки пов`язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

З огляду на викладені приписи, порука є строковим зобов`язанням і незалежно від того, встановлений її строк договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб`єктивне право кредитора.

У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі

№ 6-1451цс16 зроблено висновок, що «відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договорів поруки вбачається, що у них не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 4.2 договору поруки) про його дію до припинення всіх зобов`язань боржника за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частинні першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України. Згідно із частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням».

У постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі

№ 6-53цс14 зроблено висновок, що «строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61 64 ГПК України, стаття 122 ЦПК України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) вказано, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком у справі № 6-53цс14 і не вбачає підстав для відступлення від нього.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (провадження № 14-265цс18) викладено правовий висновок такого змісту: «Умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань за основним договором або до припинення всіх зобов`язань поручителя за договором поруки, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин) про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя».

Таким чином, з огляду на зазначені правові норми та позицію Великої Палати Верховного Суду, можна зробити висновок, що строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), є преклюзивним, тобто, його закінчення є підставою для припинення поруки.

Строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі

№ 6-53цс14 зроблено висновок, що у разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим, правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань, та в частині вимог про дострокове погашення кредитних коштів.

У справі, що переглядається, встановлено, що у пункті 3.3 кредитного договору від 02 вересня 2008 року № ML-304/156/2008 передбачений термін повернення кредиту - 02 вересня 2038 року, а також обов`язок із погашення кредиту шляхом виконання окремих зобов`язань з внесення щомісячних платежів за цим договором у розмірі та в строки, передбачені Графіком платежів. Відповідно до Графіку платежів боржник зобов`язується повертати кредит шляхом здійснення щомісячних платежів. Датою першого погашення передбачено 02 жовтня 2008 року.

Тобто, позичальник зобов`язується сплачувати нараховані відсотки за користування кредитними коштами щомісяця.

Прострочення сплати боржником періодичних платежів розпочалося із грудня 2014 року, що підтверджується розрахунком заборгованості за договором, оскільки останній платіж було здійснено 03 листопада 2014 року.

Аналіз договорів поруки, які є предметом спору у цій справі, свідчить про те, що сторони не встановили строк поруки, оскільки умова договорів поруки про те, що його дія припиняється повним виконанням боргових зобов`язань за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки.

Також судами встановлено, що у зв`язку із неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору банк 15 вересня 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором як солідарних боржників, від якого згодом відмовився, подавши до суду заяву про закриття провадження у справі.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов`язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Таким чином, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати щомісячно, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів розпочинається обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред`явлення вимог до поручителя.

Разом із тим, правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань.

Припинення поруки не є тотожним з припиненням договору поруки, оскільки порукою забезпечується певні зобов`язання, які за кредитним договором визначаються у тому числі також щомісячними платежами, а тому припинення поруки за певним щомісячним платежем, як окремим щомісячним зобов`язанням, яке є складовою частиною загального зобов`язання за кредитом, не тягне припинення поруки в цілому за усім кредитним зобов`язанням, визначеним щомісячними платежами.

Таким чином, аналізуючи положення частини четвертої статті 559 ЦК України, необхідно дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов`язання.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання договорів поруки припиненими, суди першої та апеляційної інстанцій на зазначене належної правової уваги не звернули та помилково вважали, що відсутність правових підстав для визнання поруки припиненою в цілому.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов`язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком), а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов`язаннями останнього за основним договором, та не з`ясував, чи пред`явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє, у зв`язку з чим не з`ясував, чи припинилась порука позивачів за окремими платежами. З урахуванням наведених обставин, апеляційний суд не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги та зробив передчасний висновок про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Крім того, судом встановлено, що 15 вересня 2016 року банк звернувся до суду з позовом до боржника та поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором. Під час нового розгляду справи, суду апеляційної інстанції необхідно встановити, чи звернувся позикодавець з позовом про стягнення усієї суми заборгованості за кредитом, вимагаючи дострокового повернення всіє суми кредиту згідно частини першої статті 1050 ЦК України, чи лише поточної заборгованості за кредитом, тобто встановити, чи відбулась зміна строку виконання основного зобов`язання за кредитним договором, й відповідно, установити у якій частині порука є припиненою, а у якій діє з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України.

Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, а тому позбавлений можливості прийняти нове судове рішення, не передаючи справу на новий розгляд.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що ОСОБА_1 порушує питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої статей 403,

404 ЦПК України, не є достатніми правовими підставами для такої передачі та не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. з урахуванням сталої практики Верховного Суду у розгляді спорів, що виникають зі спірних правовідносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту першого частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та постановлені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді І. В. Литвиненко

А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров