Постанова

Іменем України

05 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 187/998/16-ц

провадження № 61-603св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Журавель В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

за позовом ОСОБА_1 :

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за зустрічним позовом ОСОБА_2 :

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

за зустрічним позовом ОСОБА_3 :

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року у складі судді Караула О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 .

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

12 червня 2018 року ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги, відповідачами вказав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Вимоги обґрунтовував тим, що 03 вересня 2015 року він передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 382 464 доларів США строком до 15 жовтня 2016 року.

Факт передачі коштів у зазначеному розмірі підтверджується власноручно написаною ОСОБА_2 розпискою. При цьому дружина боржника надала згоду на отримання позики, про що свідчить її підпис на розписці.

Проте позичальник коштів не повернув, у зв`язку з чим просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 652 751,65 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 17 031 139 грн 10 коп., із яких: основна сума боргу - 382 464 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 9 978 982 грн 96 коп.; відсотки за користування позикою - 175 196,94 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 4 571 115 грн 92 коп.; три відсотки річних - 18 980,37 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 495 222 грн 52 коп.; інфляційні втрати - 76 110,34 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 1 985 817 грн 71 коп.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.

У липні 2018 року ОСОБА_2 уточнив зустрічні позовні вимоги до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання зобов`язання припиненим.

Позов мотивований тим, що він фактично отримав від ОСОБА_1 кошти в розмірі 382 000 грн, а не цю суму у доларах США.

Розписка містить виправлення, які виконані не ним.

З 03 вересня 2015 року ОСОБА_1 був власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Того ж дня, 03 вересня 2015 року, довірена особа ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 21 серпня 2015 року, склав письмову розписку, у якій надав йому ( ОСОБА_2 ) першочергове право на купівлю квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , до 15 жовтня 2016 року.

Після цієї дати (тобто з 16 жовтня 2016 року) продаж даної квартири повинен був узгоджуватись із ним, а всі кошти від її продажу повинні бути зараховані на погашення загальної заборгованості.

08 вересня 2015 року ОСОБА_1 склав письмову розписку з аналогічним текстом.

Згодом йому стало відомо, що ця квартира відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2018 року без його відома та врахування його прав та інтересів, обумовлених у вищезазначених розписках.

На час укладання такого договору грошові кошти від продажу йому не повернуті, у зв`язку з чим просив визнати грошові зобов`язання, які виникли на підставі розписки від 03 вересня 2015 року, припиненими.

У липні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про визнання зобов`язання припиненим.

Свої вимоги обґрунтовувала тими ж обставинами, які зазначені у зустрічному позові ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 03 вересня 2015 у загальному розмірі 576 641,31 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 15 045 321 грн 41 коп., з яких: основна сума боргу у розмірі 382 464,00 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 9 978 982 грн 96 коп.; відсотки за користування позикою у розмірі 175 196,94 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 4 571 115 грн 92 коп.; три проценти річних у розмірі 18 980,37 доларів США, що станом на 12 червня 2018 року еквівалентно 495 222 грн 52 коп.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 8 810 грн.

При стягненні суми позики, відсотків за користування коштами та трьох відсотків річних суд виходив із доведеності факту неналежного виконання позичальником зобов`язань за договором позики від 03 вересня 2015 року, наявності непогашеної заборгованості, яка підлягає солідарному стягненню з боржника та його дружини, яка надала письмову згоду на отримання позики. Суд визнав необґрунтованими вимоги про стягнення інфляційних втрат, указавши, що позика надавалася в іноземній валюті.

Суд відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог, зазначивши, що факт продажу у 2018 році ОСОБА_1 належної йому квартири не може бути підставою для визнання припиненими зобов`язань ОСОБА_2 за договором позики зі строком повернення коштів до 15 жовтня 2016 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року скасовано в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 8 810 грн, ухвалено в цій частині нове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 4 405 грн із кожного.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції визнав правильними висновки районного суду про наявність підстав для солідарного стягнення з подружжя ОСОБА_7 заборгованості за основною сумою позики, відсотками за користування коштами та трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, а також висновки про необґрунтованість зустрічних позовних вимог.

Разом із тим апеляційний суд вказав на незаконність покладення на відповідачів солідарного обов`язку щодо стягнення судового збору.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У квітні 2020 року до суду касаційної інстанції від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надійшли касаційні скарги, у яких вони, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у яких вони просять скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічних позовних вимог.

Доводи скарг зводяться до незгоди з рішеннями судів у частині стягнення з них суми позики, відсотків та трьох відсотків річних, а також у частині відмови у задоволенні вимог за зустрічними позовними вимогами, у зв`язку з чим рішення підлягають касаційному перегляду лише в цій частині.

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 посилаються на те, що при частковому задоволенні позову суди помилково врахували висновки експертів від 10 січня 2018 року, від 24 липня 2018 року, від 21 січня 2020 року та від 25 січня 2019 року, які були надані ОСОБА_1 , оскільки вони є недопустимими доказами.

ОСОБА_3 зазначає, що не була повідомлена про розгляд справи як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, внаслідок чого була позбавлена можливості брати безпосередню участь у судових засіданнях.

ОСОБА_1 не довів, що вони перебували у зареєстрованому шлюбі, а також те, що кошти позичені в інтересах сім`ї.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 22 квітня 2020 року та від 23 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року на підставі пунктів 1 і 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зупинено виконання Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1 і 4 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В ухвалах Верховного Суду від 22 квітня 2020 року та від 23 квітня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: що при прийнятті постанови від 12 березня 2020 року апеляційний суд не урахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, 18 вересня 2013 року у справі № 63цс13 і 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, постановах Верховного Суду: від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц.

У постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13 зазначено, що «договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім`ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на задоволення потреб сім`ї, а на інші потреби, не створює обов`язків для іншого з подружжя.».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 міститься висновок про те, що «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.».

У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 вказано, що «відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.».

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц зазначено, що «тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц вказано, що «У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. 3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).».

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц міститься висновок про те, що «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.».

Крім того, особи, які подають касаційні скарги, посилаються на порушення судами норм процесуального права, оскільки суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів; необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання; в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

ОСОБА_3 зазначає, що відповідно до висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 522/12786/15-ц «згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.». Її зустрічний позов підлягав повному та всебічному розгляду, чого не було зроблено судами попередніх інстанцій.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розписки від 03 вересня 2015 року, виконаній російською мовою, в присутності свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти у сумі 382 464 (триста вісімдесят дві тисячі чотириста шістдесят чотири) доларів США та зобов`язався повернути їх у повному обсязі не пізніше 15 жовтня 2016 року. Забезпеченням повернення ним коштів є застава всього належного йому рухомого та нерухомого майна.

На зазначеній розписці містися письмова розписка ОСОБА_3 про те, що вона, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , підтверджує, що кошти за цією розпискою отримані чоловіком за її згодою. Також вона підтвердила свою згоду на передачу в заставу у якості забезпечення повернення коштів за цією розпискою свого майна, що перебуває у їхній спільній власності з чоловіком.

При цьому суди встановили, що з 11 листопада 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

У матеріалах справи міститься переклад цієї розписки з російської мови на українську мову, виконаний 12 червня 2018 року Бюро перекладів «КиївПереклад».

Згідно з висновком експертів від 10 січня 2018 року № 519/520/521-17 підпис, виконаний від імені ОСОБА_2 , в оригіналі розписки від 03 вересня 2015 року, виконаний самим ОСОБА_2 .

Висновком експерта від 24 липня 2018 року № 90/18 встановлено:

1. Рукописний запис «триста восемдесят две тысчи четыреста шестьдесят четыре доллара США» виконаний тією особою, яка виконала іншу частину рукописного тексту розписки від 03 вересня 2015 року про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошей в сумі 382 464,00 доларів США.

2. Рукописний текст (у тому числі й рукописний запис «триста восемдесят две тысчи четыреста шестьдесят четыре доллара США») розписки від 03 вересня 2015 року про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошей в сумі 382 464,00 доларів США виконано ОСОБА_2 .

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року призначено у даній справі судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання, чи виконаний повністю рукописний текст боргового документу (розписки) від 03 вересня 2015 року ОСОБА_2 чи іншою особою, та зобов`язано ОСОБА_1 надати на вимогу експерта оригінал розписки від 03 вересня 2015 року.

Висновком експерта від 21 січня 2020 року № 5775-19 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи встановлено, що рукописний текст розписки від 03 вересня 2015 року, який починається словами «Расписка г. Киев ....» та закінчується словами «... ОСОБА_8 » повністю виконаний ОСОБА_2 .

Станом на жовтень 2016 року ОСОБА_2 не повернув ОСОБА_1 грошові кошти за вищевказаною розпискою, що стало підставою первісного позову.

Крім того, суди встановили, що 03 вересня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_1 , укладено договір купівлі-продажу квартири.

Згідно з пунктом 1 цього договору ОСОБА_4 , яка не є стороною у даній справі, продала, а ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 купив квартиру АДРЕСА_2 .

Пунктом 5 договору купівлі-продажу передбачено, що продавець ( ОСОБА_4 ) своїм підписом під даним договором підтвердила факт повного розрахунку за продану квартиру, одержання від представника покупця ( ОСОБА_1 ) грошей в сумі 7 400 000 грн та відсутність по відношенню до нього будь-яких вимог фінансового характеру.

Факт сплати ОСОБА_1 грошових коштів за договором підтверджується квитанцією від 03 вересня 2015 року № 01.

03 вересня 2015 року довірена особа ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , який діяв на підставі довіреності виданої ОСОБА_1 , склав розписку наступного змісту: «...цією розпискою підтверджую, що ОСОБА_2 , паспорт серія НОМЕР_1 , виданий Баглійським РВ в м. Дніпродзержинську УМВС України 23 жовтня 1996 року, проживаючий за адресою: АДРЕСА_3 має першочергове право на купівлю квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 а до 15 жовтня 2016 року. Після цієї дати (тобто з 16 жовтня 2016 року) продаж даної квартири повинен бути узгоджено з ОСОБА_2 , а всі кошти з продажу даної квартири повинні піти на погашення загальної заборгованості з відсотками перед ОСОБА_1 , якщо сума перевищить суму заборгованості то всі інші кошти повинні бути повернені ОСОБА_2 . Дана розписка дійсна при виконанні своїх зобов`язань обох сторін».

08 вересня 2015 року ОСОБА_1 власноруч склав письмову розписку з аналогічним текстом. Зазначена розписка ОСОБА_1 складена у присутності свідків: ОСОБА_5 та ОСОБА_9 .

На підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2018 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2 , за ціною 10 972 732 грн 68 коп.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Колегія відхиляє аргументи, наведені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується лише позичальником.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) вказано, що «нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц вказано, що «3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) міститься висновок про те, що «відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Отже, усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.».

03 вересня 2015 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 позику у розмірі 382 464 доларів США строком до 15 жовтня 2016 року.

При цьому суди встановили, що на момент укладення цього договору ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , яка до того ж у розписці письмово надала згоду на отримання позики.

Установивши, що позичальник у визначений строк не повернув позикодавцеві грошові кошти, суди зробили обґрунтовані висновки про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суми позики, відсотків за користування позикою і трьох відсотків річних.

Суди правильно стягнули з відповідачів за зустрічним позовом три відсотки річних за період із 16 жовтня 2016 року, тобто за період після закінчення строку дії договору позики, оскільки це узгоджується з вищевказаними висновками Верховного Суду.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 3-123гс14 зроблено висновок, що «зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК). Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

За загальним правилом зобов`язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (стаття 598 ЦК, стаття 202 Господарського кодексу України). Перелік цих підстав наведено у статтях 599-601 604-609 ЦК. Системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору. Отже, сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку».

Суди не встановили обставин, які свідчать про припинення зобов`язань ОСОБА_2 за розпискою від 03 вересня 2015 року, у зв`язку з чим зробили правильні висновки про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог.

Аналіз змісту рішень судів попередніх інстанцій свідчить про те, що їх висновки відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц та від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, на які ОСОБА_2 і ОСОБА_3 посилаються в касаційних скаргах.

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг про неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, оскільки суди попередніх інстанцій відмовили у стягненні інфляційних втрат у зв`язку з тим, що предметом позики є кошти в іноземній валюті.

Крім того, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про неповідомлення її про розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України).

Згідно з частиною п`ятою статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

10 лютого 2020 року суд апеляційної інстанції направив усім учасникам справи судову повістку про призначення судового засідання на 12 березня 2020 року.

У матеріалах справи наявне зворотне повідомлення, яке направлялось представнику ОСОБА_3 - ОСОБА_10 , проте повернуте у зв`язку з «відсутністю адресата» (т. 10 а. с. 217).

Вказані обставини свідчать про належне повідомлення ОСОБА_3 про розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Посилання у касаційних скаргах на те, що надані позивачем за первісним позовом висновки експертизи є неналежними доказами зводяться до їх переоцінки, що відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційних скарг без задоволення, арішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 389, 400 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року у складі судді Караула О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2018 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Журавель

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук