Постанова

Іменем України

10 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 195/1990/19

провадження № 61-17712св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Рудий Михайло Євгенійович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Чернецькою Оленою Анатоліївною , на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року в складі судді Омеко М. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Рудий Михайло Євгенійович, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування запису державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Рудий М. Є., про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування запису державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку.

На обґрунтування своїх вимог позивач посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_5 , після смерті якої відкрилася спадщина на належну їй на праві приватної власності земельну ділянку площею 19,360 га, яка розташована на території Кисличуватської сільської ради Томаківського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 122548500:01:002:0013 (далі - земельна ділянка).

11 грудня 2014 року позивач звернулась до Марганецької державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері, однак нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину було відмовлено у зв`язку з тим, що вже була відкрита спадкова справа після смерті її матері на спадкування земельної ділянки за заповітом, який нібито був написаний ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_2 , якому 20 листопада 2015 року було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно у зв`язку з відсутністю у нього оригіналу державного акта на земельну ділянку, належну ОСОБА_5 .

Звертала увагу на те, що 11 грудня 2014 року її сестра ОСОБА_3 , яка на час смерті матері була неповнолітньою та мала право на обов`язкову часту у спадковому майні, звернулась з заявою до нотаріуса про відмову від спадкового майна за законом після смерті своєї матері на її користь.

Зазначала, що ОСОБА_2 звертався до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, який було задоволено, однак, рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2017 року рішення в частині задоволення позову ОСОБА_2 було скасовано та в задоволенні його позову відмовлено. Постановою Верховного Суду України від 14 серпня 2018 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2017 року залишене без змін.

Посилаючись на те, що 17 січня 2019 року приватним нотаріусом Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Рудим М. Є., не дивлячись на наявність судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та з рядом порушень, було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, на підставі свідоцтво про право на спадщину за заповітом серія та номер 23, яке було видане 17 січня 2019 року на ім`я ОСОБА_2 , а тому позивач просила суд:

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 17 січня 2019 року, згідно якого ОСОБА_2 визнаний спадкоємцем спірної земельної ділянки;

скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 (номер запису про право власності 29894010);

визнати за нею право власності на 1/4 частину земельної ділянки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спадкодавцем ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку складено заповіт на ім`я відповідача ОСОБА_2 , котрий є правомірним, а право на обов`язкову частку у спадщині, у разі відмови від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців, не переходить до них, оскільки це право належить тільки особам, зазначених у статті 1241 ЦК України, то вимоги позивача є необґрунтованими та безпідставними, позивач не має право на спадкування на земельну ділянку.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що існують обставини для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом з подальшим скасуванням реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання за позивачем права власності на 1/4 спірної земельної ділянки в порядку спадкування за законом. Суд визнав безпідставними посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що її сестра, яка на час смерті спадкодавця була неповнолітньою та мала право на обов`язкову частку, відмовилась від своєї частини на її користь, оскільки право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер та не може переходити в порядку спадкової трансмісії.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2020 року адвокат Чернецька О. А. в інтересах ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, обґрунтовуючи неправильність застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник, в аспекті підстав та випадків касаційного оскарження, посилається на:

порушення судами статей 2 6 76 77 79 80-82 89 263 265 367 ЦПК України, частину другу статті 1275 ЦК України, підпункт 3.27 пункту 3 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року за № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, із не обґрунтованим застосуванням судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 09 жовтня 2019 року в справі № 542/524/16-ц та від 16 грудня 2019 року в справі № 752/20747/15-ц;

суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Крім того, на обґрунтування своєї касаційної скарги, заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували та не дослідили наявність судового рішення, яке набрало законної сили у справі № 195/872/16-ц, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, та яке містить обставини, які стосуються предмету спору та повинні бути враховані судами. Також судами не надано належну правову оцінку іншим фактичним даним, які мають значення для справи (зокрема, щодо обізнаності відповідача та нотаріуса щодо судового рішення про відмову відповідачу у спадкуванні за законом усієї земельної ділянки і їх недобросовісну поведінку) - відповідні мотивування (мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного позивачем щодо наявності підстав для задоволення позову) у оскаржуваних рішеннях є поверхневими.

Наголошувала на тому, що її сестра ОСОБА_3 , маючи право на обов`язкову частку у спадщині, відмовилась від неї в її користь, і така відмова є правомірною.

Заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер та не може переходити в порядку спадкової трансмісії. Зазначає, що такі висновки є необґрунтованими та помилковими.

Також зазначає, що враховуючи вищезазначені порушення норм матеріального та процесуального права, які були допущені судом першої інстанції, у суду апеляційної інстанції були наявні підстави для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позову. Проте, суд апеляційної інстанції залишив апеляційну скаргу без задоволення, при цьому не повно з`ясувавши обставини справи, не дослідивши докази та фактичні дані, на які посилалась позивач у апеляційній скарзі, не надав правової оцінки рішенням Верховного Суду, які зазначені у рішенні суду першої інстанції та у апеляційній скарзі.

Доводи інших учасників справи

У травні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Томаківського районного суду Дніпропетровської області.

Справа надійшла до Верховного Суду у травні 2021 року.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 19).

З копії спадкової справи № 153/2014 встановлено, що ОСОБА_5 заповіла спірну земельну ділянку, яка належала їй на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ДП № 058085, ОСОБА_2 , що підтверджується заповітом від 17 листопада 2005 року, який посвідчений секретарем виконавчого комітету Володимирівської сільської ради Томаківського району Дніпропетровської області та зареєстрований в реєстрі за № 265 (т. 1 а. с. 61).

10 жовтня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Рудого М. Є. з заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 59).

Позивач ОСОБА_1 , яка є донькою покійної ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 74зв., 75), 11 грудня 2014 року звернулася з заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 71зв.).

ОСОБА_3 , яка є донькою покійної ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 77зв.), згідно заяви від 11 грудня 2014 року відмовилась від спадкового майна за законом після смерті своєї матері на користь рідної сестри ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 72).

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом було задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Володимирівської сільської ради, третя особа - приватний нотаріус Томаківського районного округу Дніпропетровської області, про визнання нікчемного заповіту, про поновлення строку для прийняття спадщини та про визнання права власності на земельну ділянку було відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2017 року рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в іншій частині рішення залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 14 серпня 2018 року рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Володимирівської сільської ради про визнання заповіту нікчемним, про поновлення строку для прийняття спадщини та про визнання права власності на земельну ділянку та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2017 року в цій частині залишено без змін (т. 1 а. с. 29-46).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

До обов`язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов`язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов`язкову частку.

Відповідно до частини першої статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, на день відкриття спадщини третя особа ОСОБА_3 була неповнолітньою донькою спадкодавиці, на підставі чого мала право на обов`язкову частку в спадщині згідно статті 1241 ЦК України. Проте, остання після досягнення повноліття, в межах шестимісячного строку для прийняття спадщини після померлої матері ОСОБА_5 подала заяву про відмову від прийняття спадщини на користь сестри, позивача по справі ОСОБА_1 .

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18) зазначено, що право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом.

Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Тому, відмова від права на спадкування обов`язкової частки не може бути вчинена на користь іншої особи, оскільки принцип статті 1241 ЦК України полягає в тому, що більше ніхто не має право на таку частку в спадщині. До цього переліку входять лише особи, які належать до першої черги спадкоємців за законом і є малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, непрацездатною вдовою, непрацездатними батьками та дітьми, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець, який має право на обов`язкову частку у спадщині, не прийме спадкове майно у встановлений законом строк чи відмовиться від спадщини, майно успадковується спадкоємцями за заповітом.

Виходячи з вищевикладеного, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про відмову у задоволенні позовних вимог, у зв`язку з їх безпідставністю, є правильними та обґрунтованими, оскільки спадкодавцем ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку складено заповіт на ім`я відповідача ОСОБА_2 , а право на обов`язкову частку у спадщині, у разі відмови від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців, не переходить до них, оскільки це правоналежить виключно особам, зазначеним у статті 1241 ЦК України, що в свою чергу виключає право останнього відмовитися від належної йому обов`язкової частки на користь інших спадкоємців.

Тому, позивач не має право на спадкування на спірну земельну ділянку, у зв`язку з відмовою третьої особи від права на спадкування на її користь.

Відповідно до частини першої статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Враховучи те, що заповіт, складений покійною ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_2 , є правомірний та в судовому порядку не визнаний недійсним, а також враховуючи те, що ОСОБА_3 відмовилася від прийняття спадщини на обов`язкову частку після померлої матері ОСОБА_5 , колегія суддів погоджується з висновками судів попередніїх інстанцій про те, що немає підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували та не дослідили наявність судового рішення, яке набрало законної сили у справі № 195/872/16-ц, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, та яке містить обставини, які стосуються предмету спору та повинні бути враховані судами, - є безпідставними та не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, з огляду на таке.

Так основною підставою відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування у зазначеній вище справі було порушення права ОСОБА_3 , яка на момент відкриття спадщини було неповнолітньою і мала права на обов`якову частку, та не залучення її до участі у справі.

Однак у цій справі, яка переглядається встановлено, що ОСОБА_3 відмовилася від прийняття спадщини, а тому її права не порушено.

Виходячи з вищевикладено, позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що існують обставини для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину на заповітом з подальшим скасуванням реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання за позивачем права власності на 1/4 спірної земельної ділянки в порядку спадкування за законом. Також позивачем не надано доказів на підтвердження порушення її права оскаржуваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом. Посилання позивача на те, що її сестра, яка на час смерті спадкодавця була неповнолітньою та мала право на обов`язкову частку, відмовилась від своєї частини на її користь не можуть слугувати підставою для задоволення позову.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, якими правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Чернецькою Оленою Анатоліївною , залишити без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

О. С. Ткачук