№ 199/635/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

29 червня 2022 року

м. Київ

справа № 199/635/18

провадження № 61-15301св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: Четверта дніпровська державна нотаріальна контора, Перша дніпровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Царейкін Михайло Самуілович, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Юлія Олександрівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Казак Ірина Юріївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростислав Олександрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Четверта дніпровська державна нотаріальна контора, Перша дніпровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Царейкін М. С., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О., про визнання правочинів недійсними, визнання права власності в порядку спадкування, витребування спадкового майна.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 05 лютого1998 року його батькові ОСОБА_6 , його матері ОСОБА_7 , його рідній сестрі ОСОБА_8 та його племінниці ОСОБА_9 , належала квартира АДРЕСА_1 , кожному з них належало по 1/4 частки у праві власності на зазначену квартиру. Усі співвласники квартири були у ній зареєстровані та постійно проживали, кожен до дня дня своєї смерті.

Також його рідній сестрі ОСОБА_8 належала 1/2 частка у спільній сумісній власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Матері ОСОБА_2 - ОСОБА_10 належала квартира АДРЕСА_3 . Вказану квартиру ОСОБА_10 за життя заповідала своїй онуці ОСОБА_9

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_7 , яка склала заповіт на його ім`я на усе належне їй на дату смерті майно, яку він прийняв у встановленому законом порядку. Таким чином, після смерті матері він успадкував 1/4 частину квартири АДРЕСА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_10 , яка заповідала належну їй на дату смерті квартиру АДРЕСА_3 на користь онуки ОСОБА_9 , яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку шляхом подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла його рідна сестра ОСОБА_8 , спадщину після якої фактично прийняли її батько ОСОБА_6 та донька ОСОБА_9 як такі, що на дату відкриття спадщини постійно проживали разом із спадкодавцем.

20 липня 2016 року трагічно загинула його племінниця ОСОБА_9 , спадщину після якої фактично прийняв ОСОБА_6 , оскільки на дату відкриття спадщини він був зареєстрований та проживав разом з нею у квартирі АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер його батько ОСОБА_6 , який 17 лютого 2014 року склав на його ім`я заповіт на усе своє майно, яке на дату відкриття спадщини складалося з:

-3/4 часток квартири АДРЕСА_1 , з яких: 1/4 частина зазначеної квартири належала ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 05 лютого 1998 року; 1/8 частину - ОСОБА_6 фактично прийняв у спадок після своєї доньки ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ; 3/8 частини зазначеної квартири ОСОБА_6 фактично прийняв у спадок після своєї онуки ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , якій 1/4 частина зазначеної квартири належала на підставі свідоцтва про право власності на житло від 05 лютого 1998 року та 1/8 частину зазначеної квартири вона фактично прийняла у спадок після своєї матері ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- на квартиру АДРЕСА_3 , що попередньо на підставі договору купівлі-продажу від 02 листопада 1999 року належала ОСОБА_10 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , після якої спадщину прийняла її онука ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , та не встигла оформити свідоцтво про право на спадщину, після якої спадщину фактично прийняв її дідусь ОСОБА_6 ;

- 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , що попередньо на підставі договору купівлі-продажу від 26 жовтня 1999 року, як частка у спільному сумісному майні подружжя з відповідачем ОСОБА_2 , належала ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , після якої спадщину фактично прийняли кожен по 1/4 частці квартири: її донька ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , та її батько ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , який фактично прийняв 1/4 частину зазначеної квартири після смерті онуки ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 .

У встановлений законодавством шестимісячний термін він звернувся до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, що відкрилася після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 , однак з`ясувалося, що свідоцтво про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_3 незаконно отримав відповідач ОСОБА_2 , який здійснив відчуження усієї квартири АДРЕСА_2 .

Відповідно до інформаційних довідок щодо реєстрації прав на спірне нерухоме майно встановлено, що:

-квартира АДРЕСА_3 була двічі відчужена: на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю., зареєстрованого у реєстрі за № 284, ОСОБА_2 продав зазначену квартиру ОСОБА_4 . Згодом, на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О., зареєстрованого у реєстрі за № 1824, ОСОБА_4 продав зазначену квартиру ОСОБА_5 ;

- квартира АДРЕСА_2 відчужена на підставі договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О., зареєстрованого в реєстрі за № 2106, власником якої на час звернення до суду з позовом є ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не є спадкоємцем ні після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8 , ні після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 ; отримав свідоцтво про право на спадщину шляхом надання приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіну М. С. сфальшованої довідки про спільну реєстрацію його разом зі спадкодавцем ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , на час відкриття спадщини; а отримавши свідоцтво про право на спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 , незаконно здійснив відчуження належного його дружині та доньці майна, яке успадкував ОСОБА_6 , а після його смерті - він, позивач просив:

- визнати за ним право власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 30 березня 2017 року на квартиру АДРЕСА_3 , видане ОСОБА_2 , посвідчене 30 березня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіним М. С.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , посвідченого 01 квітня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 284;

- визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_3 у порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 ;

- витребувати від ОСОБА_5 на його користь квартиру АДРЕСА_3 ;

-скасувати запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_3 ;

-визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 12 жовтня 2016 року, в частині відчуження 1/2 частини зазначеної квартири на користь ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О., зареєстрований у реєстрі за № 2106;

- визнати за ним право власності у порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ,

- витребувати від ОСОБА_3 на його користь 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ;

- скасувати запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Царейкін М. С., ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , про встановлення факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем, визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом, яку ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2020 року залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після смерті його батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 30 березня 2017 року на квартиру АДРЕСА_3 , видане ОСОБА_2 , посвідчене 30 березня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіним М. С.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений 01 квітня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 284.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_3 в порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після смерті його батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Витребувано від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 .

Скасовано запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_3 .

Визнано частково недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 12 жовтня 2016 року, в частині відчуження ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1/2 частини зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О., зареєстрований у реєстрі за № 2106.

Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після смерті батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 , на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Скасовано запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

В іншій частині в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем того, що він є єдиним спадкоємцем, як за законом, так і за заповітом від 17 лютого 2014 року після смерті свого батька ОСОБА_6 , який заповідав усе належне йому на дату смерті майно позивачу, який успадкував все майно після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 доньки ОСОБА_8 та померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 онуки ОСОБА_9 . З метою отримання оспорюваного свідоцтва про право на спадщину, ОСОБА_2 ввів приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіна М. С. в оману шляхом надання йому довідки, відомості у якій не відповідають дійсності, а саме, що ОСОБА_9 на день її смерті була зареєстрована разом з батьком ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_2 , що спростовується відповіддю відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання управління з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі - відділ обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання управління з питань громадянства, паспортизації та реєстрації ГУ ДМС України в Дніпропетровській області) від 12 грудня 2017 року № 2877/4. Допитані у судовому засідання свідки підтвердили, що ОСОБА_9 та її мати ОСОБА_8 до дня їх смерті постійно проживали за місцем їх реєстрації за адресою: АДРЕСА_5 . Звертаючись до суду із зустрічним позовом про встановлення факту постійного проживання разом з донькою ОСОБА_9 на дату відкриття спадщини, ОСОБА_2 визнав, що офіційними документами не підтверджено факт реєстрації місця постійного проживання ОСОБА_9 у квартирі АДРЕСА_2 , тобто, що надана ним нотаріусу довідка про місце постійного її проживання на дату відкриття спадщини не відповідає дійсності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково, апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 рокув частині задоволених позовних вимог скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині задоволених вимог ОСОБА_1 , та ухвалюючи у цій частині нове судове рішення про відмову в їх задоволенні, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 набув право власності на спадкове майно законно, оскільки згідно з наявними у матеріалах справи доказами постійно проживав разом зі своєю донькою ОСОБА_9 у квартирі АДРЕСА_2 з 1999 року по день її смерті, за адресою: АДРЕСА_5 , було лише зареєстровано місце проживання ОСОБА_9 , що не має вирішального значення при вирішенні питання про видачу свідоцтва про право на спадщину, оскільки така реєстрація є суто технічною процедурою обліку громадян.

Зазначив, що постійне проживання ОСОБА_9 разом з батьком ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_2 до дня її смерті підтверджується доказами, наявними у матеріалах кримінальної справи № 175/3501/16-к щодо обвинувачення ОСОБА_11 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 115 КК України, які суд першої інстанції необгрунтовано визнав недопустимими та неналежними. Зокрема факт постійного проживання померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_6 підтвердили допитані у рамках кримінального провадження свідки ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_11 . Крім того, в ухвалах, постановлених слідчими суддями Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, за наслідками розгляду клопотань органу досудового розслідування, адресу проживання померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 зазначено: АДРЕСА_6 . Зазначене також підтверджується протоколом огляду місця події від 19 липня 2016 року за адресою: АДРЕСА_6 , а отже, ОСОБА_2 набув право власності на спадкове майно законно, та як власник цього майна мав право розпорядитися ним на власний розсуд.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначав:

1) пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі 317/2329/15-ц, від 28 лютого 2018 року у справі № 633/344/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 463/5183/17-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 328/912/17, від 20 травня 2020 року у справі

№ 303/6974/16-ц, від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19, від 30 червня 2021 року у справі № 133/600/19.

Перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд дійшов висновку те, що посилання заявника на неврахування апеляційним судом правового висновку викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 січня 2020 року у справі № 463/5183/17-ц та від 12 лютого 2020 року у справі № 328/912/17 є безпідставними оскільки, вони ухвалені не у подібних правовідносинах.

2) пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) - апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази.

Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано із суду першої інстанції матеріали справи.

Відзиви на касаційну скаргу не надійшли.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі свідоцтва про право власності від 05 лютого 1998 року, виданого виконкомом міської Ради народних депутатів, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 належала квартира АДРЕСА_1 . Кожному із співвласників належало по 1/4 частці у праві власності на зазначену квартиру. Відповідно до довідки, виданої головою правління об'єднання співвласників багатоквартирного будинку ОСОБА_14 , усі вони були зареєстровані та проживали у вказаній квартирі до дня своєї смерті.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_7 , яка 17 лютого 2014 року склала на ім`я ОСОБА_1 заповіт на усе своє майно. Батько позивача ОСОБА_6 та рідна сестра позивача ОСОБА_8 відмовилися від своїх часток у спадщині на користь позивача. Тобто, після смерті ОСОБА_7 її син ОСОБА_1 успадкував належну їй 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 .

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , на підставі договору купівлі-продажу від 26 жовтня 1999 року, придбано квартиру АДРЕСА_2 .

На підставі договору купівлі-продажу від 02 листопада 1999 року ОСОБА_10 на праві власності належала квартира АДРЕСА_3 . На зазначену квартиру ОСОБА_10 склала заповіт на ім`я своєї онуки ОСОБА_9 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_10 , спадщину після її смерті у встановленому законом порядку прийняла ОСОБА_9 , яка звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак за життя не отримала свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла рідна сестра позивача ОСОБА_8 , яка склала заповіт на ім`я ОСОБА_1 , однак, як зазначає позивач, йому про зазначене відомо не було, а тому він не звертався із заявою про прийняття спадщини. Спадщину, що відкрилася після померлої ОСОБА_8 , фактично прийняли її батько ОСОБА_6 , та її донька ОСОБА_9 , оскільки вони на дату відкриття спадщини проживали та були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 разом зі спадкодавцем.

ІНФОРМАЦІЯ_5 померла (загинула) племінниця позивача ОСОБА_9 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_6 , який 17 лютого 2014 року склав на ім`я ОСОБА_1 заповіт на усе своє майно. У встановлений законом строк ОСОБА_1 звернувся до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Судами встановлено, що 30 березня 2017 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_3 , посвідчене приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіним М. С.

З відповіді Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання управління з питань громадянства, паспортизації та громадянства від 12 грудня 2017 року № 2877/4, установлено, що з метою отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 надав приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіну М. С. довідку, відомості у якій не відповідають офіційним даним, а саме, що ОСОБА_9 начебто, на день її смерті була зареєстрована разом із своїм батьком ОСОБА_2 , в квартирі за адресою: АДРЕСА_6 .

Відповідно до інформаційних довідок щодо реєстрації прав на спірне нерухоме майно:

-квартира АДРЕСА_3 була двічі відчужена: на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю., зареєстрованого у реєстрі за № 284, ОСОБА_2 продав зазначену квартиру ОСОБА_4 . На підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О., зареєстрованого у реєстрі за № 1824, ОСОБА_4 продав зазначену квартиру ОСОБА_5 ;

- квартира АДРЕСА_2 була відчужена на підставі договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О., зареєстрованого у реєстрі за № 2106, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Постанова апеляційного суду переглядається у частині, в якій апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове судове рішення про відмову у позові.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (частина перша статті 1217 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини. У разі відсутності такої згоди, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (стаття 1272 ЦК України).

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).

Судами встановлено, що після смерті дочки ОСОБА_9 , її батько ОСОБА_2 у встановлений законом шестимісячний строк із заявою про прийняття спадщини за законом до нотаріуса не звертався. Після спливу строку на прийняття спадщини, ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіна М. С. із заявою про прийняття спадщини, надавши довідку про те, що станом на дату відкриття спадщини він був зареєстрований та проживав разом з дочкою ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_6 , що не відповідає дійсності, оскільки проведеною перевіркою за даними відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління з питань громадянства, паспортизації та реєстрації ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, встановлено, що ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , на дату смерті була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , знята з реєстраційного обліку 02 серпня 2016 року.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив, що підставою для видачі ОСОБА_2 оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 слугувала надана ним приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіну М. С. недостовірна довідка про реєстрацію місця проживання спадкодавцем разом з ним на дату відкриття спадщини.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у задоволеній частині вимог, та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що сама по собі реєстрація місця проживання ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_5 , не має вирішального значення при вирішенні питання про прийняття спадщини; факт постійного продживання ОСОБА_9 на дату відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_6 , підтверджується матеріалами кримінальної справи № 175/3501/16-к по обвинуваченню ОСОБА_11 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 115 КК України.

З таким висновками апеляційного суду, Верховний Суд не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Касаційне провадження у справі відкрито з підстав того, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі 317/2329/15-ц, від 28 лютого 2018 року у справі № 633/344/16-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц, від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19, від 30 червня 2021 року у справі № 133/600/19.

У постанові від 30 червня 2021 року у справі № 133/600/19 Верховний Суд зробив висновок про те, що: «частиною третьою статті 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.Аналіз вищезазначеної норми закону свідчить про те, що поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Отже, правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через власну пасивну поведінку, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає».

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постановах від 21 лютого 2018 року у справі 317/2329/15-ц, від 28 лютого 2018 року у справі № 633/344/16-ц, особа, яка проживала разом зі спадкодавцем на час його смерті без місця реєстрації має право у судовому порядку встановити факт постійного проживання із спадкодавцем на момент його смерті.

Верховний Суд погоджується з доводами заявника про неурахування апеляційним судом зазначених правових висновків при застосуванні норм матеріального права, а також про порушення норм процесуального права, оскільки встановлюючи на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України обставин спадкування ОСОБА_2 після померлої ОСОБА_9 , апеляційний суд залишив поза увагою та оцінкою той факт, що з метою отримання спадщини після смерті доньки, відповідач ОСОБА_2 надав нотаріусу довідку, у якій містилася недостовірна інформація про реєстрацію місця проживання ОСОБА_9 разом з ним на дату відкриття спадщини, що і слугувало підставою для видачі йому оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом.

Урахувавши наведену обставину, суд першої інстанції правильно встановив, що на дату звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_2 як спадкоємець першої черги фактично пропустив строк прийняття спадщини, з позовом про поновлення цього строку у встановленому законом порядку не звертався.

Зазначаючи про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки наявним у матеріалах кримінальної справи № 175/3501/16-к доказам на підтвердження факту постійного проживання ОСОБА_9 на дату відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_6 , апеляційний суд не урахував, що під час досудового розслідування та розгляду кримінальної справи в суді не встановлювався факт постійного проживання спадкодавця ОСОБА_9 за вказаною адресою, а тому встановлені у кримінальній справі обставини не мають преюдиційного значення при вирішення зазначеної справи та підлягають оцінці в сукупності з іншими наявними у справі доказами.

В контексті наведеного, Верховний Суд зазначає, що висновок суду першої інстанції про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 її дідом - ОСОБА_6 ґрунтується не виключно на самому факті реєстрації місця проживання спадкодавця ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_5 , а і на поясненнях свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , які повідомили, що починаючи з 2015 року ОСОБА_9 та її мати ОСОБА_8 до дня своєї смерті постійно проживали за адресою свого місця реєстрації: АДРЕСА_5 .

З огляду на наведене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про законність набуття ОСОБА_2 права власності на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_3 , а отже і щодо законності розпорядження нею.

Не може вважатися обґрунтованим і висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_2 на дату укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , був її єдиним власником, а тому мав право розпорядитися нею на власний розсуд.

Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду, відомості державного реєстру прав на нерухоме майно презюмуються правильними, допоки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

Установивши, що квартиру АДРЕСА_2 було набуто у ОСОБА_2 під час перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_8 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про поширення на зазначене нерухоме майно правового режиму спільної сумісної власності подружжя, а отже, ОСОБА_2 на дату укладення оспорюваного договору не був одноосібним власником цієї квартири і не міг розпорядитися нею на власний розсуд.

Щодо ефективного способу захисту порушених прав ОСОБА_1 .

За змістом статей 11 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного закономінтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом до суду, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного закономінтересу, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведені висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16.

У касаційній скарзі заявник зазначав, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування статті 388 ЦК України, викладені у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 609/1231/19 та від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права на володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном у нього виникає з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно до його державної реєстрації, має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза його волею.

Надаючи оцінку обраному позивачем способу захисту в частині вимог про витребування на його користь спірного спадкового майна у останніх його набувачів - ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , які набули його на підставі договорів купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 388 ЦК України.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження

№ 14-256цс18)).

Таким чином, вимоги позивача про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , посвідченого 01 квітня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю., зареєстрованого у реєстрі за № 284;

- визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_3 у порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 ;

-визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 12 жовтня 2016 року, в частині відчуження ОСОБА_2 1/2 частини зазначеної квартири на користь ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренком Р. О., зареєстрованого у реєстрі за № 2106;

- визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за заповітом від 17 лютого 2014 року після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 ,

не підлягали задоволенню, оскільки такий спосіб захисту не призведе до ефективного відновлення порушених прав позивача.

Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Так, у постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 522/5315/15-ц, сформульовано правовий висновок про те, що ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому вимога про скасування державної реєстрації права власності на спірний об`єкт, заявлена одночасно із вимогою про віндикацію у відповідача такого об`єкта, є взаємовиключними. При обґрунтованості вимоги про витребування майна у відповідача, у вимозі про скасування державної реєстрації права власності за відповідачем повинно бути відмовлено.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимог позивача про скасування записів про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_3 та за ОСОБА_3 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Установивши неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, постанова Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року підлягає скасуванню в повному обсязі, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних договорів, скасування записів про реєстрацію права власності на нерухоме майно за відповідачами, визнання за позивачем права власності у порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_3 та на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . У решті рішення суду першоїх інстанції необхідно залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Оскільки за наслідками касаційного перегляду, Верховний Суд скасував оскаржувану заявником постанову апеляційного суду повністю, а рішення суду першої інстанції скасував в частині двох задоволення вимог немайнового характеру, ухваливши у цій частині нове судове рішення про відмову в їх задоволенні, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат підлягає зміні шляхом зменшення стягнутих з кожного із відповідачів судових витрат, з 3 171,70 до 2 819,30 грн.

Також з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір, сплачений ОСОБА_1 за подання касаційної інстанцій пропорційно розміру задоволених позовних вимог, зокрема вимоги майнового характеру (17 620,00 грн) та однієї вимоги немайнового характеру (1 409,60 грн), а тому з кожного з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 4 754,40 грн.

Керуючись статтями 400 409 412 413 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року скасувати.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про визнання правочинів недійсними, скасування записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_5 та ОСОБА_3 ; визнання за ОСОБА_1 права власності у порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_3 та на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Змінити рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року в частині розподілу судових витрат, зменшивши розмір суддових витрат, стягнутих із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 до 2 819,30 грн.

У решті рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року залишити в силі.

Стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 754,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 754,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 754,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 754,40 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко