ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

справа № 199/9321/21

провадження № 61-2853 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В.,Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада;

відповідачі: ОСОБА_1 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, виконавчий комітету Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2022 року у складі судді Спаї В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2023 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, виконавчого комітету Дніпровської міської ради про визнання недійсним та скасування рішення, припинення права приватної власності, скасування державної реєстрації.

Позовна заява обґрунтована тим, що під час проведення службового розслідування, призначеного на виконання розпорядження міського голови від 22 січня 2020 року № 2-22/1-рк, було виявлено наявність ряду підроблених рішень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради щодо передачі у власність земельних ділянок, зокрема, земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:01:710:0103, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Згідно з відомостями Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:01:710:0103 розташована по АДРЕСА_1 , проте відповідно до Публічної кадастрової карти України вона фактично розміщена в районі АДРЕСА_2 .

Вказувала, що заволодіння земельною ділянкою відбулося шахрайським шляхом на підставі підробленого рішення виконавчого комітету Дніпропетровської ради від 22 січня 1998 року № 68, на підставі якого право приватної власності зареєстровано за ОСОБА_1 , про що видано державний акт від 24 лютого 1998 року серії ДПД8*520744. Разом з тим, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-яка інформація щодо державної реєстрації права приватної власності за ОСОБА_1 та/або за будь-якою іншою особою на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:710:0103, розташованої по АДРЕСА_1 , відсутня. Крім того, технічна документація, яка стала підставою для формування земельної ділянки, розроблено ТОВ «Рада-центр», інженером землевпорядником Захаренком О. С., інформація щодо якого у реєстрі землевпорядників відсутня.

Зазначала, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:01:710:0103 віднесена до земель комунальної власності, належить територіальній громаді м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, яка жодних рішень щодо передачі земельної ділянки у власність відповідача не приймала.

Згідно із чинним на момент прийняття спірного рішення законодавством повноваження щодо розпорядження земельними ділянками належали місцевій раді народних депутатів, а не виконавчому комітету. Втім, державним реєстратором проігноровано той факт, що надане для проведення державної реєстрації рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради не є належним документом, на підставі якого законодавством передбачено виникнення права власності та державна реєстрація речових прав на нерухоме майно. Відтак, на переконання позивача, шляхом проведення безпідставної державної реєстрації на землю комунальної власності на підставі неіснуючих документів спірна земельна ділянка поза волею власника перейшла на праві приватної власності до іншого правонабувача.

Ураховуючи викладене, Дніпровська міська рада просила суд:

- визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 січня 1998 року № 68;

- припинити право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:710:0103;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:01:710:0103, у Державному земельному кадастрі з виключенням відомостей щодо кадастрового номеру 1210100000:01:710:0103 з Державного земельного кадастру, припинивши речові права на неї.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2023 року, у задоволенні позову Дніпровської міської ради відмовлено.

Суди виходили із того, що вимога про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 січня 1998 року № 68, яке позивач вважає підробленим, не відповідає способу захисту порушених прав та інтересів, передбаченого законом, а тому задоволенню не підлягає.

Також суди зазначили, що підстави для припинення права власності, визначені положеннями статті 346 ЦК України, а також підстави для скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки, позивачем не доведено та судом не встановлено, тому вказані вимоги задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2023 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2023 року й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказував, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 19 червня 2018 року в справі № 916/1979/13, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, постанові Верховного суду України від 22 травня 2013 року в справі № 6-33цс13 тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 березня 2023 року касаційне провадження відкрито та витребувано цивільну справу № 199/9321/21 із Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що власником спірної земельної ділянки є територіальна громада м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, яка не приймала рішень про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та її передачу з комунальної власності у приватну власність ОСОБА_1 ; спірна земельна ділянка вибула із власності Дніпровської міської ради поза її волею шляхом підроблення рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 січня 1998 року № 68, яке порушує права та інтереси власника земельної ділянки, тому наявні підстави для визнання цього рішення недійсним та скасування державної реєстрації, проведеної на підставі недійсного рішення.

Вказує, що відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію, викладену в постанові Верховного суду України від 22 травня 2013 року в справі № 6-33цс13, відповідно до якої державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Також суди не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19 червня 2018 року в справі № 916/1979/13, відповідно до яких вимога про визнання рішення незаконним у спорі, що виник із земельних правовідносин, може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред`явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Інші аргументи касаційної скарги аналогічні доводам, викладеним Дніпровською міською радою у позовній заяві.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 січня 1998 року № 68 органом місцевого самоврядування вирішено надати земельну ділянку, площею 0, 0080 га, по АДРЕСА_3 у тимчасове користування ОСОБА_2 , за рахунок земель житлової забудови, для благоустрою прилеглої до будинку території (а. с. 17).

Вказане рішення прийняте за заявою ОСОБА_2 від 24 листопада 1997 року.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, актуальна інформація про об`єкт нерухомого майна - земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:01:710:0103, містить відомості про обтяження вказаного майна на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 березня 2020 року в справі № 932/2559/20. Відомості з реєстру прав власності на нерухоме майно відсутні (а. с. 28).

Відповідно до інформації з Державного земельного кадастру, державна реєстрація на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:01:710:0103, була здійснена на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 січня 1998 року № 68, на підставі якого було видано державний акт від 24 лютого 1998 року серії ДПД*520744 на ім`я ОСОБА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають не в повній мірі.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 22 січня 1998 року № 68, на підставі якого відбулась державна реєстрація земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:01:710:0103, розташованої по АДРЕСА_1 , та виникнення у ОСОБА_1 права власності на цю земельну ділянку, Дніпровська міська рада посилалася на підроблення вказаного рішення органу місцевого самоврядування та порушення своїх прав та інтересів як власника земельної ділянки, наявність дійсного рішення органу місцевого самоврядування з тими ж реквізитами, яке не стосується відповідача ОСОБА_1 та спірної земельної ділянки.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованого Законом України від 17 липня 1997року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - право на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 373/326/17 (провадження № 14-201цс21), пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Вимога про визнання недійсним рішення сільської ради не є належною у спорі про витребування земельних ділянок (пункт 67 вищевказаної постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні висновки викладені також і в інших постановах, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 263/16124/17 (провадження № 61-5121св19), від 08 липня 2020 року у справі № 462/5536/16-ц (провадження № 61-34501св18), від 01 грудня 2021 року у справі № 463/2340/17 (провадження № 61-16441св20).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (постанови: від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, провадження № 14-65цс22; від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, провадження № 14-96цс21).

У постанові Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 522/8412/19 (провадження № 61-10353св22) зазначено, що при розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема, на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17 (провадження № 61-29040св18)).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Результат аналізу статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов -це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої з правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном/

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, визначені у частині другій статті 16 ЦК України. У главі 29 ЦК України передбачено, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України)/

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом.

У цій справі позивач, який не є власником майна (спірна земельна ділянка за даними Державного земельного кадастру зареєстрована за відповідачем), пред`явив позов про визнання недійсним рішення виконавчого комітету, припинення права приватної власності відповідача на спірну земельну ділянку та скасування державної реєстрації.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач фактично просить визнати недійсним та скасувати підроблене, за його переконанням, рішення органу місцевого самоврядування, що не є способом захисту прав та інтересів, передбаченим законом.

Колегія суддів вважає, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача без його волі, а в подальшому ОСОБА_1 набув право власності на цю ділянку, ефективним способом захисту порушеного права у цих правовідносинах є витребування спірного майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно відмовив у задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради у повному обсязі, проте помилився щодо мотивів такої відмови.

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій змінити, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції виключно у частині мотивів, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 січня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович