ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 199/9577/19

провадження № 61-7983св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І.,

учасники справи

позивач - Акціонерне товариства «Мегабанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Мегабанк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року у складі судді Подорець О. Б. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року у складі колегії суддів:Канурної О. Д., Космачевської Т. В., Халаджи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року Акціонерне товариство «Мегабанк» (далі - АТ «Мегабанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Біотех Сістемс» (далі ? ТОВ «Біотех Сістемс») та АТ «Мегабанк» було укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій від 08 листопада 2016 року № ГД-3-03/2016 на суму 730 000,00 грн. Одночасно на виконання вимог вказаного договору між банком та позичальником цього ж дня укладено кредитний договір № 3-03/2016- МК-UAH на суму 600 000,00 грн та договір № 3-03о/2016- МК-UAH-1 про надання овердрафту на суму 130 000,00 грн. Відповідно до умов кредитного договору від 08 листопада 2016 року банк надав позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлювальної кредитної лінії на поповнення обігових коштів в сумі 600 000,00 грн строком з 08 листопада 2016 року до 28 лютого 2018 року зі сплатою 26 % річних за користування кредитом, а також сторони встановили, що позичальник зобов`язується здійснити повернення кредиту в повному обсязі 28 лютого 2018 року згідно з графіком зменшення ліміту. Свої зобов`язання щодо кредитних коштів банк виконав у повному обсязі.

З метою забезпечення належного виконання позичальником зобов`язань за договором овердрафту, між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки від 08 листопада 2016 року № 3-03о/2016- МК-UAH-1-П, відповідно до якого поручитель поручається перед кредитором за виконання ТОВ «Біотех Сістемс» в повному обсязі своїх зобов`язань, що виникли з договору про надання овердрафту від 08 листопада 2016 року № 3-03о/2016- МК-UAH-1 та за будь-якими додатковими угодами до нього, що укладені та/або будуть укладені в майбутньому. Цього ж дня між цими самими сторонами укладено договір застави майна № 3-03/2016- МК-UAH-З-1 зі всіма додатковими угодами до нього, відповідно до якого заставодавець передав у заставу банку рухоме майно ? автомобіль марки LAND ROVER, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Крім того між банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 3-03/2016- МК-UAH-3, згідно з яким у забезпечення своєчасного виконання зобов`язань за кредитним договором, договором овердрафту, відповідач передав в іпотеку банку трикімнатну квартиру загальною площею 70,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 .

У порушення умов кредитного договору позичальник погашення кредитної заборгованості згідно з графіком зменшення ліміту не здійснив, так само як і не здійснював своєчасну сплату нарахованих відсотків за користування кредитом. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 12 квітня 2018 року у справі № 2/1222-2018 задоволено позовні вимоги банку та стягнено з відповідача заборгованість за кредитним договором та договором овердрафту у розмірі 830 259,51 грн, штраф за заставу майна у розмірі 80 812,00 грн та звернено стягнення на предмет застави шляхом укладення договору купівлі-продажу.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 09 липня 2018 року видано виконавчі листи на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 12 квітня 2018 року, на підставі чого на виконанні приватного виконавця Бурхан-Крутоус Л. А. перебувало зведене виконавче провадження № НОМЕР_2. Під час примусового виконання рішення, у зв`язку з нереалізацією на прилюдних торгах квартири, яку передано було в іпотеку, АТ «Мегабанк» надав згоду та залишив за собою нереалізоване майно, отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

26 липня 2019 року за місцем реєстрації відповідача ( АДРЕСА_3 ) банк направив цінним листом вимогу про усунення перешкод у користуванні належним йому приміщенням шляхом його звільнення у строк до 23 серпня 2019 року. Вказана вимога була отримана особисто відповідачем 12 серпня 2019 року, однак виконана не була.

АТ «Мегабанк» просив усунути перешкоди у здійсненні АТ «Мегабанк» права користування та розпорядження своїм майном, а саме припинити право користування житловим приміщенням ? квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_1 з указаної квартири в примусовому порядку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право власності включає право володіння, користування та розпоряджання майном. Таке право є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Власник (титульний володілець) може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Таке право забезпечується йому за допомогою негаторного позову.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла. При цьому під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України. Отже, колишній власник, який проживає у житлі, придбаному за його кошти та переданому в іпотеку, навіть після звернення стягнення на таке майно в силу положень статті 109 ЖК України має право на користування цим житлом до моменту виселення із наданням йому іншого постійного житла.

Вимога про визнання колишнього власника іпотечного житла таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, за аналогією з виселенням має фактичним наслідком позбавлення відповідача права на житло. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_1 є колишнім власником спірної квартири, яка була придбана за особисті кошти та передана АТ «Мегабанк» в іпотеку. АТ «Мегабанк» набуло право власності на спірну квартиру унаслідок звернення стягнення на неї як предмет іпотеки. При цьому відсутні докази про те, що відповідач чинить банку перешкоди у користуванні житловим приміщенням. Визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою без надання йому іншого житла, призведе до непропорційного втручання в його право на повагу до приватного життя та право на житло, не є виправданим і покладає надмірний тягар на відповідача.

Твердження позивача про те, що відповідач має інше житло і зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 жодним належним доказом не підтверджено. Водночас у матеріалах справи на запит суду Відділом адресно-довідкової роботи управління паспортної роботи громадянства та реєстрації фізичних осіб ГУ ДМС України в Дніпропетровській області 27 листопада 2019 року надано відповідь про те, що ОСОБА_1 зареєстрованим та/або знятим з реєстрації не значиться.

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги АТ «Мегабанк» про те, що відповідач не є власником житла і не має законних підстав на проживання в квартирі, в добровільному порядку не звільнив житлове приміщення, тому його виселення повинно здійснюватися у примусовому порядку. Так, статтею 109 ЖК України установлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, проте навіть в цьому випадку може надаватися тимчасове жиле приміщення. У справі, яка переглядається, відповідач був лише поручителем у кредитних зобов`язаннях юридичної особи, а спірну квартиру він втратив у рамках виконавчого провадження. У випадку придбання квартири за власні кошти, а не кредитні, неможливо виселити громадян без надання іншого жилого приміщення.

Аргументи учасників справи

29 травня 2023 року АТ «Мегабанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що системний аналіз частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 109 ЖК України, частини першої статті 19 Конституції України, частин першої та другої статті 14 ЦК України дає підстави для висновку, що на кредитора не покладено обов`язок за власний рахунок надавати житло боржнику, який підлягає виселенню з предмета іпотеки. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Водночас право приватної власності є непорушним. Як вбачається з диспозиції частини другої статті 109 ЖК України, вона не визначає ані зобов`язання власника допустити до користування належним йому майном інших осіб, ані порядку такого допуску чинним законодавством. Передбачене саме право власника житлового будинку, квартири використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб, а не обов`язок. Здійснення права особи на житло не повинно відбуватись з порушенням права власності інших осіб. Крім того, не встановлено й те, на якому правовому титулі надається постійне жиле приміщення громадянам, яких виселяють з жилих приміщень (право власності, оренда, позичка тощо), платно чи безоплатно, не встановлює суб`єкта права, на якого покладається обов`язок з надання такого жилого приміщення, що приводить до висновку про невідповідність частини другої статті 109 ЖК України вимогам «якості закону», вказане положення закону не є чітким або передбачуваним.

Суди зробили висновок, що ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі, проте не зареєстрований. Проте суди послались на довідку, яка є недопустимим доказом, а відповідний висновок судів помилковий, оскільки зроблений з порушенням вимог пункту 25 Порядку ведення Єдиного державного демографічного реєстру та надання з нього інформації, взаємодії між уповноваженими суб`єктами, а також здійснення ідентифікації та верифікації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2017 року № 784. Така довідка формується засобами Реєстру у формі витягу з Реєстру згідно з додатком. Водночас у АТ «Мегабанк» були наявні відомості про місце реєстрації місця проживання ОСОБА_1 з наданого ОСОБА_1 договору про поділ спільного майна подружжя від 06 липня 2015 року, іпотечного договору. Відповідно до зазначених договорів адреса реєстрації ОСОБА_1 : АДРЕСА_3 . Отже, банк мав інформацію та відповідні очікування, що ОСОБА_1 має інше жило для проживання.

Обставину щодо придбання квартири відповідачем за власні кошти було встановлено на підставі пояснень представника відповідача, що є недопустимим.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди в оскаржених судових порушили норми процесуального права - пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, у постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 686/6902/16-ц).

Фактичні обставини справи

Судивстановили, що 08 листопада 2016 року між АТ «Мегабанк» та ТОВ «Біотех Сістемс» укладено генеральний договір № ГД-3-03/2016 на здійснення кредитних операцій на суму 730 000,00 грн. На виконання вимог генерального договору того ж дня АТ «Мегабанк» і ТОВ «Біотех Сістемс» уклали кредитні договори

№ 3-03/2016- МК-UAH та № 3-03о/2016- МК-UAH-1, за умовами яких банк надав ТОВ «Біотех Сістемс» відповідно кредити у розмірі 600 000,00 грн та 130 000,00 грн під 26 % річних строком до 28 лютого 2018 року.

В забезпечення виконання ТОВ «Біотех Сістемс» зобов`язань за вказаними кредитними договорами, ОСОБА_1 на підставі іпотечного договору від 08 листопада 2016 року № 3-03о/2016- МК-UAH-1-П передав АТ «Мегабанк» в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .

Рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська Перспектива» від 12 квітня 2018 року стягнено солідарно з ТОВ «Біотех Сістемс» та ОСОБА_1 на користь АТ «Мегабанк» заборгованість за кредитним договором від 08 листопада 2016 року №3-03/2016- МК-UAH та договором

№ 3-03о/2016- МК-UAH-1 про надання овердрафту від 08 листопада 2016 року у розмірі 830 259,51 грн, суму штрафу за договором від 08 листопада 2016 року

№ 3-03/2016- МК-UAH-З-1 застави майна у розмірі 80 812,00 грн, звернено стягнення на предмет застави шляхом укладення договору купівлі-продажу, стягнено третейський збір 2000,00 грн.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області 09 липня 2018 року у справі № 2/1222-2018 задоволено заяву АТ «Мегабанк» про видачу виконавчих листів на примусове виконання Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська Перспектива» від 12 квітня 2018 року.

У порядку примусового виконання виконавчого листа апеляційного суду Харківської області від 09 серпня 2018 року № 2/1222-2018 приватний виконавець звернув стягнення на предмет іпотеки ? на належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

16 липня 2019 року приватний виконавець Бурхан-Крутоус Л. А. склала акт про реалізацію предмета іпотеки та винесла постанову про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

16 липня 2019 року на підставі зазначених документів приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Заверуха Н. І. видав свідоцтво про право власності АТ «Мегабанк» на спірну квартиру.

У спірній квартирі проживає, проте не зареєстрований, колишній власник ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

У пункті 1 частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» має самостійне значення, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК УРСР).

Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо: договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку; договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя.

У частині другій статті 109 ЖК України передбачено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, зазначено, що «Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі

№ 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зроблено висновок, що «частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. […] Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 686/6902/16-ц (провадження № 61-1156св22), на яку посилається скаржник, вказано, що «при вирішенні спорів за позовами нових власників про визнання попередніх власників такими, що втратили право користування житлом, яке відчужувалось у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, потрібно враховувати, чи продовжує попередній власник проживати у цьому житлі. Сама по собі реєстрація особи у будинку не є підтвердженням наявності права користування цим майном. При цьому, з огляду на необхідність дотримання інтересів нового власника на безперешкодне користування своїм майном, необхідно враховувати потребу колишнього власника у забезпеченні житлом. Якщо колишній власник фактично не проживає у спірному житлі, яке набуто новим власником за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та забезпечений іншим постійним житлом, відсутні передбачені законом підстави для збереження за ними права на користування вже чужим майном. Отже, для вирішення питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування майном, необхідно встановити, чи проживає відповідач у ньому, чи має він інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачем. За встановлених фактичних обставин справи, з урахуванням того, що ОСОБА_1 не проживає у будинку АДРЕСА_1 , право власності на який в установленому законом порядку набуло ПП «Оскар-Д», та їй на праві власності належить інша житлова нерухомість, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна, наявні правові підстави для визнання її такою, що втратила право користування спірним будинком».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження

№ 14-317цс18) погодилася з такими висновками. […] порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина друга статті 13 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок, що позовні вимоги, за встановлених у цій справі обставин, не підлягають задоволенню, оскільки спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, а позивач не надав доказів про наявність у відповідачів іншого житла, відповідні доводи відповідача про відсутність у нього іншого житла не спростував.

Суди відхилили посилання АТ «Мегабанк» на те, що відповідно до укладених договорів ОСОБА_1 має інше житло і зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , встановивши, що такі твердження позивача жодним доказом не підтверджено.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неналежного встановлення фактичних обставин справи, зокрема щодо нез`ясування судом, за рахунок яких коштів була придбана спірна квартира, оскільки позивач не спростував доводів відповідача про те, що квартира придбана за його власні кошти, не надав доказів протилежного.

Аргумент скаржника, що інформація відділу адресно-довідкової роботи управління паспортної роботи громадянства та реєстрації фізичних осіб ГУ ДМС України в Дніпропетровській області 27 листопада 2019 року є недопустимим доказом, оскільки за формою не відповідає вимогам пункту 25 Порядку ведення Єдиного державного демографічного реєстру та надання з нього інформації, взаємодії між уповноваженими суб`єктами, касаційний суд не приймає, оскільки така інформація надана на запит суду у порядку, встановленому процесуальним законодавством.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на які є посилання в касаційній скарзі, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення - без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Мегабанк» залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

Д. А. Гудима

П. І. Пархоменко