№ 200/22690/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

14 червня 2023 року

м. Київ

справа № 200/22690/17

провадження № 61-6800св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіна Вікторія Віталіївна, ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року в складі судді Демидової С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 червня 2022 року в складі колегії суддів Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіна В. В., ОСОБА_4 , про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 за договорами позики від 16 лютого 2015 року № 16/02/15/1, № 16/02/15/2, № 16/02/15/3, № 16/02/15/4, № 16/02/15/5 в сумі 20 000 493,46 грн станом на 21 грудня 2017 року звернено стягнення на майно, що є предметом іпотеки за договором іпотеки від 02 березня 2015 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. за реєстровим № 255, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 99,3 кв. м, загальною площею 172,6 кв. м, що належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2007 року, (справа № 2-1511/2007), зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 02 березня 2015 року, номер запису про право власності 8909140, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 586958612101, та визнано за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру.

04 листопада 2020 року ухвалою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська задоволено заяву ОСОБА_2 про скасування заочного рішення від 09 січня 2018 року. Заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року скасовано, справу направлено за підсудністю до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

16 грудня 2020 року справа надійшла до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

11 березня 2021 року ОСОБА_1 , з урахуванням заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року, та того, що на його виконання ОСОБА_1 , як іпотекодержатель, реалізував своє право на стягнення іпотечного майна на квартиру АДРЕСА_1 , подав заяву про уточнення позовних вимог.

Вказана позовна заява мотивована тим, що 16 лютого 2015 року ОСОБА_3 , в присутності свідків, отримав від нього грошові кошти за договорами позики № 16/02/15/1 - 200 000 євро, № 16/02/15/2 - 100 000 євро, № 16/02/15/3 - 100 000 дол. США, № 16/02/15/4 - 100 000 дол. США, № 16/02/15/5 -162 520 дол. США. Загальна сума переданих коштів становить 300 000 євро та 262 520 дол. США, що станом на 16 лютого 2015 року еквівалентно 17 944 260 грн.

В забезпечення виконання зобов`язань за вказаними договорами позики 02 березня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 в забезпечення виконання боржником зобов`язань за договорами позики надала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 99,3 кв. м, загальною площею 172,6 кв. м, що належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2007 року, справа № 2-1511/2007, зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 02 березня 2015 року, номер запису про право власності - 8909140, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 586958612101.

09 грудня 2015 року з ініціативи позивача приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. на адресу ОСОБА_2 направлено повідомлення, про те що вона, як майновий поручитель, несе відповідальність своїм майном за невиконання боргових зобов`язань ОСОБА_3 у зв`язку з невиконанням останнім своїх зобов`язань за договорами позики.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд звернути стягнення на майно шляхом визнання за ним права від свого імені продати квартиру АДРЕСА_1 , будь-якій особі по ціні продажу відповідно до акта оцінки будь-якого суб`єкта оціночної діяльності.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 червня 2022 року, позов задоволено.

Звернено стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ОСОБА_1 права від свого імені продати вказану квартиру будь-якій особі по ціні продажу відповідно до акта оцінки будь-якого суб`єкта оціночної діяльності.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_3 взяті на себе зобов`язання, передбачені договорами позики від 16 лютого 2015 року, не виконав.

Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. 09 грудня 2015 року повідомлено іпотекодавця ОСОБА_2 про розмір заборгованості та надано строк для добровільного виконання зобов`язання за договорами позики.

В рішенні також вказано, що оскільки договором іпотеки не передбачено способу захисту звернення стягнення на майно шляхом визнання за позивачем права від свого імені продати іпотечне майно, а ОСОБА_3 не спростовано порушення виконання зобов`язання, то в силу положень договору іпотеки та норм статей 12, 33 Закону України «Про іпотеку» позивач набув право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Крім того, суди зазначили, що пунктом 4 договору іпотеки встановлено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», однак не зазначено яким саме чином іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги. Оскільки сторонами в пункті 4 договору іпотеки не визначено порядок позасудового врегулювання, це не позбавляє права позивача звернутися до суду із позовом про захист своїх прав саме у такий спосіб.

Посилання відповідачів на те, що позивач не мав права продати квартиру оскільки рішення, на підставі якого він звернув стягнення на майно, скасоване, є необґрунтованим у зв`язку з тим, що на момент продажу квартири 25 травня 2018 року заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року було чинним, ніким не оскаржувалося, будь-які заяви або зустрічний позов про поворот виконання рішення відповідачами або будь-ким не заявлялися.

Щодо позовної давності суди вказали, що 01 червня 2015 року закінчився строк повернення грошових коштів за основними договорами позики від 16 лютого 2015 року, а тому від цієї дати почався строк, протягом якого позивач, у разі не виконання обов`язків боржника повернути позику, мав право звернути стягнення на предмет іпотеки. Отже, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки 27 грудня 2017 року, позовна давність не пропущена.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: суди попередніх інстанцій застосували норми статей 36, 38 Закону України «Про іпотеку» без врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 1, 38 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах, зокрема, коли на момент прийняття судових рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки, що оскаржуються, предмет іпотеки належав не відповідачу, а іншій особі і був переданий в іпотеку іншому іпотекодержателю; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 264 267 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема, коли після відкриття провадження у справі позивачем було змінено позовну вимогу на нову, яка не пред`являлась раніше (змінено предмет позову) і це відбулося після спливу позовної давності (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга також мотивована тим, що позивачем пред`явлено нові позовні вимоги, які до 11 березня 2021 року не були заявлені, тобто позивач звернувся до суду після спливу позовної давності.

Заявники також зазначають, що позивач фактично вже звернув стягнення на предмет іпотеки, зареєструвавши за собою право власності на спірну квартиру, яку в подальшому продав ОСОБА_4 .

Відповідачі вказують, що пунктом 4.1 договору іпотеки сторони передбачили, що звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено у позасудовому порядку згідно з вимогами чинного законодавства.

Доводи інших учасників справи

У грудні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Янова Е. В., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Зазначає, що після набрання чинності заочним рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська позивач зареєстрував право власності на спірну квартиру за собою, а 25 травня 2018 року продав її. На момент продажу зазначеної квартири, вказане судове рішення сторонами не оскаржувалось, будь-які заяви або зустрічний позов про поворот виконання рішення відповідачі не заявляли.

Крім того, сторони в договорі іпотеки не передбачили спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у судовому рішенні права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», отже позивач мав право звернутись з таким позовом до суду.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у липні 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

Матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду 19 серпня 2022 року.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 16 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики № 16/02/15/1, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язався повернути позикодавцю в строк до 01 червня 2015 року позику у розмірі 5 800 000 грн, що на день укладення договору позики є еквівалентом 200 000 євро. Згідно з пунктом 5.2 договору сума позики підлягає поверненню в готівковій формі, в розмірі, еквівалентному 200 000 євро. На виконання пункту 3.2 цього договору, 16 лютого 2015 року позичальник надав позикодавцю розписку, в якій вказано, що ОСОБА_3 отримав грошові кошти (позику), які він зобов`язується повернути ОСОБА_1 до 01 червня 2015 року в розмірі, еквівалентному 200 000 євро (т. 1 а. с. 7-8).

16 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики № 16/02/15/2, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язався повернути позикодавцю в строк до 01 червня 2015 року позику у розмірі 2 900 000 грн, що на день укладення договору позики є еквівалентом 100 000 євро. Згідно з пунктом 5.2 договору сума позики підлягає поверненню в готівковій формі, в розмірі, еквівалентному 100 000 євро. На виконання пункту 3.2 цього договору, 16 лютого 2015 року позичальник надав позикодавцю розписку, в якій зазначив, що він отримав грошові кошти (позику) та зобов`язується повернути їх ОСОБА_1 до 01 червня 2015 року в розмірі, еквівалентному 100 000 євро (т. 1 а. с. 9-10).

16 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики № 16/02/15/3, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язався повернути позикодавцю в строк до 01 червня 2015 року позику у розмірі 2 550 000 грн, що на день укладення договору позики є еквівалентом 100 000 дол. США. Згідно з пунктом 5.2 договору сума позики підлягає поверненню в готівковій формі, в розмірі, еквівалентному 100 000 дол. США. На виконання пункту 3.2 цього договору, 16 лютого 2015 року позичальник надав позикодавцю розписку, в якій зазначив, що він отримав грошові кошти (позику) та зобов`язується повернути їх ОСОБА_1 до 01 червня 2015 року в розмірі, еквівалентному 100 000 дол. США. (т. 1 а. с. 11-12).

16 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики № 16/02/15/4, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язався повернути позикодавцю в строк до 01 червня 2015 року позику у розмірі 2 550 000 грн, що на день укладення договору позики є еквівалентом 100 000 дол. США. Згідно з пунктом 5.2 договору сума позики підлягає поверненню в готівковій формі, в розмірі, еквівалентному 100 000 дол. США. На виконання пункту 3.2 цього договору, 16 лютого 2015 року позичальник надав позикодавцю розписку, в якій зазначив, що він отримав грошові кошти (позику) та зобов`язується повернути їх ОСОБА_1 до 01 червня 2015 року в розмірі, еквівалентному 100 000 дол. США (т. 1 а. с. 13-14).

16 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики № 16/02/15/5, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язався повернути позикодавцю в строк до 01 червня 2015 року позику у розмірі 4 144 260 грн, що на день укладення договору позики є еквівалентом 162 520 дол. США. Згідно з пунктом 5.2 договору сума позики підлягає поверненню в готівковій формі, в розмірі, еквівалентному 162 520 євро. На виконання пункту 3.2 цього договору, 16 лютого 2015 року позичальник надав позикодавцю розписку, в якій зазначив, що він отримав грошові кошти (позику) та зобов`язується повернути їх ОСОБА_1 до 01 червня 2015 року в розмірі, еквівалентному 162 520 євро (т. 1 а. с. 15-16).

Згідно з пунктом 4.1 вищезазначених договорів позики, строк повернення позики ОСОБА_3 встановлений до 01 червня 2015 року.

02 березня 2015 року між ОСОБА_2 (іпотекодавцем) та ОСОБА_1 (іпотекодержателем) укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. за реєстровим № 255, згідно з умовами якого забезпечуються виконання зобов`язань ОСОБА_3 (боржник) за договорами позики, укладеними між ним та ОСОБА_1 16 лютого 2015 року № 16/02/15/1, № 16/02/15/2, № 16/02/15/3, № 16/02/15/4, № 16/02/15/5.

В якості забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов`язань за зазначеними договорами позики, ОСОБА_2 (іпотекодавець) надала в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 99,3 кв. м, загальною площею 172,6 кв. м, за згоди свого чоловіка, наданої нотаріусу 02 березня 2015 року за реєстровим № 253. Зазначена квартира належить іпотекодавцю на підставі рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2007 року, справа № 2?1511/2007 та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 02 березня 2015 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 586958612101.

Відповідно до пункту 1.3 договору іпотеки, іпотекою за цим договором, окрім повернення суми боргу, забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги за основним зобов`язанням і звернення стягнення на предмет іпотеки, витрат на утримання і збереження предмету іпотеки, витрат на страхування предмета іпотеки, збитків, завданих порушенням умов іпотечного договору.

Згідно з пунктом 3.1 договору іпотеки, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених цим договором та відповідно до розділу 5 Закону України «Про іпотеку», в тому числі на підставі рішення суду.

Відповідно до пункту 2.1 договору іпотеки, іпотекодержатель з метою задоволення вимог, може звернути стягнення на майно, якщо в момент настання терміну виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених договором позики, вони не будуть виконані. У разі звернення стягнення на майно за цим договором іпотекодержатель має право задовольнити за рахунок предмета іпотеки свої вимоги у повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи відшкодування збитків, неустойки, витрати на утримання майна, а також на здійснення вимог, забезпечених іпотекою.

Пунктом 4 договору іпотеки встановлено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку». Пункт 4.1 передбачає, що звернення стягнення на предмет іпотеки за згодою сторін може бути здійснено у позасудовому порядку, згідно з чинним законодавством (т. 1 а. с. 140-141).

ОСОБА_3 взяті на себе зобов`язання не виконав.

09 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. іпотекодавцю ОСОБА_2 , яка є майновим поручителем ОСОБА_3 , направлено вимогу про усунення порушень, в якій повідомлено про розмір заборгованості та надано можливість добровільно усунути порушення, тобто виконати зобов`язання за договорами позики від 16 лютого 2015 року у тридцятиденний термін з моменту отримання повідомлення, а також попереджено про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі не виконання цієї вимоги. Вимога отримана 10 грудня 2015 року (т. 1 а. с. 216-217).

18 грудня 2017 року на адресу ОСОБА_3 та іпотекодавця ОСОБА_2 направлено вимогу про виконання порушеного зобов`язання, в якій зазначено, що станом на 18 грудня 2017 року заборгованість складає:

- за договором позики від 16 грудня 2015 року № 16/02/15/1 - 6 524 000 грн, що є еквівалентом - 200 000 євро за курсом НБУ станом на 18 грудня 2017 року (курс НБУ 32,6260 грн за 1 євро);

- за договором позики від 16 лютого 2015 року № 16/02/15/2 - 3 262 600 грн, що є еквівалентом - 100 000 євро за курсом НБУ станом на 18 грудня 2017 року (курс НБУ 32,6260 грн за 1 євро);

- за договором позики від 16 грудня 2015 року № 16/02/15/3 - 2 763 510 грн, що є еквівалентом - 100 000 дол. США за курсом НБУ станом на 18 грудня 2017 року (курс НБУ 27,6351 грн за 1 дол. США);

- за договором позики від 16 лютого 2015 року № 16/02/15/4 - 2 763 510 грн, що є еквівалентом - 100 000 дол. США за курсом НБУ станом на 18 грудня 2017 року (курс НБУ 27,6351 грн за 1 дол. США);

- за договором позики від 16 лютого 2015 року № 16/02/15/5 - 4 491 256,45 грн, що є еквівалентом - 162 520 дол. США за курсом НБУ станом на 18 грудня 2017 року (курс НБУ 27,6351 грн за 1 дол. США);

Загальна сума заборгованості за договорами позики складає 19 804 876,45 грн (т. 1 а. с. 19).

Позивач після винесення заочного рішення суду зареєстрував право власності на квартиру на своє ім`я та в подальшому 25 травня 2018 року продав квартиру ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 109), яка ухвалою апеляційного суду залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_3 взяті на себе зобов`язання, передбачені договорами позики від 16 лютого 2015 року, не виконав, приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. 09 грудня 2015 року повідомлено іпотекодавця ОСОБА_2 про розмір заборгованості та надано строк добровільно усунути порушення. Оскільки договором іпотеки не передбачено способу захисту звернення стягнення на майно шляхом визнання за позивачем права від свого імені продати іпотечне майно, а ОСОБА_3 не спростовано порушення виконання зобов`язання, то в силу положень договору іпотеки та норм статей 12, 33 Закону України «Про іпотеку» позивач набув право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Пунктом 4 договору іпотеки встановлено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», однак не зазначено саме яким чином та шляхом іпотекодержатель може задовольнити свої вимоги. Оскільки сторонами в пункті 4 договору іпотеки не визначено порядок позасудового врегулювання, то це не позбавляє права позивача звернутися до суду із позовом про захист своїх прав у визначений ним в уточнених позовних вимогах спосіб.

Посилання відповідачів на те, що позивач не мав права продати квартиру, оскільки рішення, на підставі якого він звернув стягнення скасоване, є необґрунтованим у зв`язку з тим, що на момент продажу квартири 25 травня 2018 року заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року було чинним, ніким не оскаржувалося, будь-які заяви або зустрічний позов про поворот виконання рішення відповідачами або будь-ким не заявлялися.

Оскільки 01 червня 2015 року закінчився строк повернення грошових коштів за основними договорами позики від 16 лютого 2015 року, тому від цієї дати почався строк, протягом якого позивач, у разі не виконання обов`язків боржника повернути позику, мав право звернути стягнення на предмет іпотеки. Отже, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки 27 грудня 2017 року, позовна давність не пропущена.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи наступне.

У відповідності до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Закон) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до статей 12 і 33 Закону, одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку»): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону України «Про іпотеку»); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону України «Про іпотеку»).

Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту.

Частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку», способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону України «Про іпотеку»), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Судами встановлено, що відповідно до пункту 3.1 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених цим договором та відповідно до розділу 5 Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно з застереженням вимог іпотекодержателя.

Строк повернення грошових коштів за договорами позики від 16 лютого 2015 року № 16/02/15/1, № 16/02/15/2, № 16/02/15/3, № 16/02/15/4, № 16/02/15/5 було визначено до 01 червня 2015 року.

Згідно з абзацом 6 та 7 пункту 2.1 договору іпотеки від 02 березня 2015 року, з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель мав право звернути стягнення на майно у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених договорами позик, вони не будуть виконані. У разі звернення стягнення на майно, іпотекодержатель мав право задовольнити за рахунок предмету іпотеки свої вимоги у повному обсязі, які визначаються на момент фактичного задоволення, включаючи відшкодування збитків та неустойки.

Пунктом 5.1 договору іпотеки встановлено, що строк дії договору іпотеки від 02 березня 2015 року зазначений настанням певної події «До повного виконання боржником зобов`язань за договорами позики».

Оскільки сторонами в пункті 4 договору іпотеки не визначено порядок позасудового врегулювання, це не позбавляє права позивача звернутися до суду із позовом про захист своїх прав, а саме з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) та постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 279/7765/15-ц (провадження № 61-1508св20).

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_3 свої зобов`язання з повернення боргу за договорами позики від 16 лютого 2015 року не виконав, тому у позивача виникло право на звернення з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачене пунктом 2.1 договору іпотеки від 02 березня 2015 року, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. При цьому, ОСОБА_3 не спростовано порушення свого зобов`язання, тому, враховуючи умови договору іпотеки та норми статей 12, 33 Закону України «Про іпотеку», позивач набув право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у задоволений судом спосіб звернення стягнення на майно.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки висновки, викладені судами першої та апеляційної інстанцій не суперечать вищезазначеним висновкам, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.

Посилання в касаційній скарзі на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми статей 1 та 38 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах, а саме, коли на момент прийняття судових рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки, що оскаржуються, предмет іпотеки належав не відповідачу, а іншій особі і був переданий в іпотеку іншому іпотекодержателю є необґрунтованим з огляду на наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 зроблено висновок, що:

- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру не впливає на чинність іпотеки. Іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;

- запис про іпотеку не може бути відновлений із моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;

- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають;

- у випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишилася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішення суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя;

- у справі з належною вимогою (зокрема, про визнання прав іпотекодержателя) суд має враховувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

У справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки.

При вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.

На момент продажу спірної квартири 25 травня 2018 року рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року було чинним, сторонами не оскаржувалося, будь-які заяви, або зустрічний позов про поворот виконання рішення відповідачами, або будь-ким не заявлялися.

На момент чинності судового рішення, позивач як законний власник мав право отримати за рахунок іпотечного майна відшкодування неповернутих відповідачами грошей шляхом реалізації заставного майна за ціною відповідно до акта оцінки. Отже реалізація іпотечного майна була здійснена 25 травня 2018 року, тобто в проміжок часу, коли судове рішення, яке надавало підстави для реалізації іпотечного майна, було чинним. І навіть подальше скасування цього судового рішення не змінює факт припинення іпотеки та законності переходу права власності до добросовісного власника.

Разом з тим, слід зазначити, що ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22 червня 2022 року залучено до участі у даній справі у якості третьої особи ОСОБА_4 . При цьому, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду ОСОБА_4 не оскаржувала та заперечень щодо задоволення позову не подавала.

Отже, зазначеним вище посиланням на висновки суду у подібних правовідносинах спростовуються доводи касаційної скарги про відсутність висновків щодо застосування норм вказаних статей.

Аргументи касаційної скарги про те, що після відкриття провадження у справі позивачем було змінено позовну вимогу на нову є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

04 листопада 2020 року ухвалою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська задоволено заяву ОСОБА_2 про скасування заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року, заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року скасовано, справу направлено за підсудністю до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська (т. 1 а. с. 91-93).

16 грудня 2020 року справа надійшла до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

11 березня 2021 року ОСОБА_1 з урахуванням того, що відповідно до заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року, він як іпотекодержатель реалізував своє право на стягнення іпотечного майна на кв. АДРЕСА_1 , подав уточнену позовну заяву про звернення стягнення на майно шляхом визнання за ним права від свого імені продати спірну квартиру будь-якій особі-покупцю по ціні продажу відповідно до акта оцінки будь-якого суб`єкта оціночної діяльності (т. 1 а. с. 135-137).

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, що опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 916/1764/17 зазначено, що позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається. Верховний Суд вказує, що якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК України.

При цьому, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

У справі, яка переглядається, позивач доповнив свій позов новими обставинами зі збереженням в ньому первісних обставин.

Таким чином, ОСОБА_1 у заяві про уточнення позовних вимог просив змінити лише предмет позову, а підстави залишились таким ж.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування позовної давності слід зазначити наступне.

Судами встановлено, що закінчення строку повернення грошових коштів за договорами позики від 16 лютого 2015 року було визначено 01 червня 2015 року і з цієї дати починався строк, протягом якого позивач, у разі невиконання обов`язків боржника повернути позику, мав право звернути стягнення на предмет іпотеки.

Строк дії договору іпотеки від 02 березня 2015 року був зазначений настанням певної події: «До повного виконання боржником зобов`язань за договорами позики (пункт 5.1 договору іпотеки від 02 березня 2015 року).

Тобто, закінченням позовної давності у спорі є 01 червня 2018 року.

З позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач звернувся до Бабушкинського районного суду міста Дніпропетровська 27 грудня 2017 року.

Заочним рішенням Бабушкинського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року позов задоволено.

04 листопада 2020 року ухвалою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська задоволено заяву ОСОБА_2 про скасування заочного рішення від 09 січня 2018 року, заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року скасовано справу направлено за підсудністю до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

16 грудня 2020 року матеріали справи надійшли до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

11 березня 2021 року ОСОБА_1 з урахуванням того, що відповідно до заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 січня 2018 року як іпотекодержатель реалізував своє право на стягнення іпотечного майна на квартиру АДРЕСА_1 , подав уточнену позовну заяву.

Як зазначено вище, ОСОБА_1 у заяві про уточнення позовних вимог просив змінити лише спосіб захисту своїх прав або інтересів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом зміни предмета позову.

Отже, позивачем подано позов в межах строку позовної давності 27 грудня 2017 року, а тому доводи касаційної скарги стосовно спливу позовної давності до вказаного позову є безпідставними.

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

Верховний Суд, враховуючи усі обставини вказаної справи, вважає оскаржувані рішення судів законними та справедливими, такими, що відповідають верховенству права, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої

статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук