№ 200/5153/15-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

08 липня 2020 року

м. Київ

справа № 200/5153/15-ц

провадження № 61-35694св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Дніпропетровська (Дніпровська) міська рада,

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського (Дніпровського) міського нотаріального округу Стаднік Ірина Леонідівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2018 року в складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Дніпропетровської (Дніпровська після перейменування) міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Стаднік І. Л., посилаючись на те, що після смерті його батьків відкрилася спадщина, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1 будинок АДРЕСА_2 перейменування) та інше майно, щодо прав власності на яке не виникає спору.

ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Стаднік І. Л. з метою відкриття спадкової справи та прийняття спадщини за вказаними об`єктами. Однак нотаріусом винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з тим, що з наданих правовстановлюючих документів з`ясовано, що на час відкриття спадщини право власності на вищезазначене майно не було зареєстровано у відповідному компетентному органі за спадкодавцем. У видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріусом було відмовлено. Позивач зареєстрований та фактично проживав з покійними батьками за адресою: АДРЕСА_2 ).

На підставі викладеного позивач просив визнати за ним право власності на індивідуальний житловий будинок, господарські будівлі та споруди по АДРЕСА_2 ), що складається з: житлового будинку літ. «А-2», «Б»- гаражу, «В» - альтанки, «Г» - вольєру, № 1-4, споруди, мостіння; на квартиру АДРЕСА_3 (м. Дніпро після перейменування); на квартиру АДРЕСА_1 ) в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , 1946 року народження.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2015 року (з урахуванням ухвали цього суду про виправлення описок від 07 грудня 2015 року) позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано за ОСОБА_1 право власності на індивідуальний житловий будинок, господарські будівлі та споруди по АДРЕСА_2 ), що складається з: житлового будинку літ. «А-2», «Б» - гаражу, «В» - альтанки, «Г» - вольєру, № 1-4, споруди, мостіння, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , 1946 року народження. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_3 ) в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , 1946 року народження. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ) в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , 1946 року народження.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що він був зареєстрований та фактично проживав з покійними батьками за адресою: АДРЕСА_2 ), є спадкоємцем першої черги спадкування за законом, визнання за ним права власності на спадкове майно не суперечить закону, не порушує права та інтереси інших осіб.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 (особа, яка не приймала участі у розгляді справи в суді першої інстанції) подала апеляційну скаргу на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2015 року.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпропетровської (Дніпровська після перейменування) міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Стаднік І. Л., про визнання права власності на майно в порядку спадкування. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 4 019,40 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що матеріали справи не містять будь-яких відомостей щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно в домоволодінні АДРЕСА_2 ), що свідчить про те, що батьки позивача не набули у встановленому законодавством порядку майнових прав на спірну нерухомість, тому спадкоємець не може набути право власності на таке майно в порядку спадкування, а також того, що апелянт ОСОБА_1 є донькою померлих ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Відповідно до частини першої статті 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» та статті 69 Ізраїльського Закону про Спадщину станом на дату як подання позовної заяви позивачем до суду, так і на дату винесення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, заповіт ОСОБА_3 від 20 жовтня 2013 року не мав юридичної сили у зв`язку із відсутністю постанови про виконання такого заповіту, так як згідно з частиною першою статті 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання.

Таким чином, на думку апеляційного суду, ОСОБА_1 відповідно до постанови про спадкування є також спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_3 згідно з положеннями статті 1261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та мала бути залучена до участі у справі про визнання права власності в порядку спадкування.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У червні 2018 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2018 року, в якій заявник просить поновити строк на касаційне оскарження, скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на обставини у справі, норми статті 657 ЦК України та статті 128 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР) у відповідних редакціях, зазначає, що спадкодавці за життя набули право власності на спірне нерухоме майно. При цьому відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України позивач вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Також позивач вказує, що апеляційним судом неправильно застосовано норми Закону України «Про міжнародне приватне право», внаслідок чого апеляційний суд дійшов хибного висновку про те, що заповіт ОСОБА_3 від 20 жовтня 2013 року не мав юридичної сили у зв`язку із відсутністю постанови про виконання такого заповіту, оскільки спадкодавець проживав на території України, нерухоме майно, що входить до спадкової маси, знаходиться на території України, відповідно спадкові відносини регулюються правом України. Спадкоємець ОСОБА_1 проживав разом з померлими батьками, він є таким, що фактично прийняв спадщину. Разом з тим ОСОБА_1 з батьками не проживала, протягом шестимісячного строку із заявою про прийняття спадщини до нотаріусів не зверталася, отже, вона спадщину після померлих батьків не приймала.

Відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 станом на дату розгляду справи до Верховного Суду не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2018 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 18 червня 2020 року про виправлення описки) визнано поважними підстави для поновлення процесуального строку та поновлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_2 процесуальний строк на касаційне оскарження постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2018 року, відкрито касаційне провадження за цією касаційною скаргою, витребувано матеріали цивільної справи № 200/5153/15-ц із Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська та надано учасникам справи строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2018 року матеріали справи № 200/5153/15-ц надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 у зв`язку з рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та матеріали справи № 200/5153/15-ц передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судамипопередніх інстанцій встановлено, що батько позивача - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Нетанія держави Ізраїль, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим 15 грудня 2013 року державою Ізраїль.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 складений заповіт, відповідно до якого майно спадкодавця складалося з квартири АДРЕСА_1 ), та будинку АДРЕСА_2 ), а також з іншого майна, право власності на яке не є предметом спору.

Як зазначено у заповіті, у випадку смерті спадкодавця зазначене в заповіті майно заповідається дружині спадкодавця (матері позивача) - ОСОБА_4 та сину спадкодавця - ОСОБА_1 у рівних частинах.

З метою відкриття спадкової справи щодо цих об`єктів позивач із матір`ю звернулись до приватного нотаріуса Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Стаднік І. Л.

23 червня 2014 року заявник ОСОБА_4 одержала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, у якій зазначалося, що з наданих документів, а саме: договору купівлі-продажу від 03 лютого 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Куліш О. В., зареєстрованого в реєстрі за № 288; витягу з Державного реєстру правочинів від 03 лютого 2006 року № 2056537; договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31 липня 1984 року, посвідченого старшим державним нотаріусом сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Слободян Е. Б., зареєстрованого в реєстрі за № І-2340, з`ясовано, що на час відкриття спадщини право власності на вищезазначене майно не було зареєстровано у відповідному компетентному органі за спадкодавцем. У видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на цій підставі було відмовлено.

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

За час шлюбу батьками позивача придбано в м. Дніпропетровську ( м. Дніпро після перейменування) квартиру АДРЕСА_6 та житловий будинок

АДРЕСА_7 житловому будинку АДРЕСА_8 після перейменування) придбано за договором купівлі-продажу від 03 лютого 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Куліш О. В., реєстровий № 288. Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів від 03 лютого 2006 року № 2056537 набувачем зазначений ОСОБА_3 (індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , що став м. Дніпро після перейменування ).

Квартиру АДРЕСА_3 після перейменування) придбано за договором купівлі-продажу від 18 травня 2005 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського (Дніпровського після перейменування) міського нотаріального округу Козіною А. В., реєстровий номер 3397. Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів від 18 травня 2006 року № 1006870, набувачем зазначена ОСОБА_4 (індивідуальний податковий номер: НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що став м. Дніпро після перейменування).

Житловий будинок АДРЕСА_2 після перейменування) придбано ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 31 липня 1984 року, посвідченим старшим державним нотаріусом сьомої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Слободян Е. Б., зареєстровано в реєстрі за № І-2340.

За час спільного життя батьків позивача будинок значно реконструйований. Так, після проведення робіт з реконструкції, що тривали з 2009 року до 2011 року, житлову площу будинку було збільшено з 32,4 кв. м до 116,8 кв. м, збудовано гараж та альтанку, проведено низку інших допоміжних робіт з реконструкції.

ОСОБА_1 , яка подавала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, є дочкою померлих ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження.

Відповідно до прийнятої у державі Ізраїль постанови про спадкування від 03 січня 2017 року спадкоємцями померлого ОСОБА_3 є його дружина ОСОБА_5 (2/4), донька ОСОБА_6 (1/4) та син ОСОБА_7 (1/4).

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо права власності на нерухоме майно та його реєстрацію

За змістом статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. При цьому право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, що установлено частиною першою статті 328 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Зазначеним вимогам кореспондує норма статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у частинах другій та третій якої зазначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Щодо спадкування

Відповідно до положень статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, що передбачено частиною першою статті 1222 ЦК України.

За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Стаття 1258 ЦК України регулює черговість спадкування за законом, зокрема спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Статті 1261-1265 ЦК України визначають коло осіб, що входять до першої, другої, третьої, четвертої та п`ятої черг спадкоємців за законом.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину, що передбачено частиною третьою статті 1296 ЦК України.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції керувався зокрема тим, що ОСОБА_1 відповідно до прийнятої у державі Ізраїль постанови про спадкування від 03 січня 2017 року також є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_3 згідно з положеннями статті 1261 ЦК України та відповідно мала бути залучена до участі у справі про визнання права власності в порядку спадкування.

Із зазначеним колегія суддів погоджується, оскільки належним відповідачем у спорах про визнання права власності на майно у порядку спадкування є спадкоємці, тобто особи, визначені за заповітом або за законом, які звернулися у передбаченому порядку та строки із заявою про прийняття спадщини, відкритої після смерті спадкодавця, та прийняли цю спадщину або вважаються такими, які прийняли спадщину.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 визначив відповідачем лише Дніпропетровську (Дніпровську) міську раду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України 2004 року). Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України 2004 року). Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України 2004 року). Аналогічні положення передбачені і у чинному ЦПК України.

Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що спір у цій справі стосується також прав та інтересів ОСОБА_1 , яка є дочкою померлих ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відповідно його висновок про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення ОСОБА_1 до участі у справі, вирішення судом першої інстанції питання про її права та обов`язки без її участі та неможливості залучення цієї особи до участі у справі на стадії апеляційного провадження, є обґрунтованим.

Натомість висновок суду першої інстанції про те, що визнання за позивачем права власності на спадкове майно не порушує права та інтереси інших осіб, є помилковим, що є підставою для скасування його рішення від 06 липня 2015 року.

При цьому позивач не позбавлений права на судовий захист шляхом подання позову до належних відповідачів за своїми позовними вимогами.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що апеляційний суд, дійшовши правильного висновку про неналежний склад відповідачів у справі, не врахував, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, передчасно розглянувши позовні вимоги по суті.

Оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань та апеляційний суд у підсумку дійшов правильного висновку про необхідність відмови у задоволенні позову, то Верховний Суд вважає за необхідне змінити його постанову лише в мотивувальній частині щодо формулювання підстав відмови у позові, виключивши такі підстави для відмови у задоволенні позову, як не набуття батьками позивача у встановленому законодавством порядку майнових прав на спірну нерухомість, відсутність юридичної сили заповіту ОСОБА_3 від 20 жовтня 2013 року, залишивши лише підставу для відмови у задоволенні позову як його пред`явлення до неналежного кола відповідачів.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 прийняв спадщину, оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, проте ОСОБА_1 разом з батьками не проживала, протягом шестимісячного строку із заявою про прийняття спадщини до нотаріусів не зверталася, спадкодавці за життя набули право власності на спірне нерухоме майно, а також посилання заявника на норму статті 657 ЦК України (у відповідній редакції), про хибність висновку апеляційного суду щодо заповіту ОСОБА_3 від 20 жовтня 2013 року, з огляду на пред`явлення позову до неналежного відповідача, відхиляються колегією суддів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (§ 58 рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE», заява № 4909/04).

Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги позивача та зміну мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, то відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача, підстав для їх нового розподілу у суду касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2018 року змінити у мотивувальній частині, виключивши підстави для відмови у задоволенні позову, як не набуття спадкодавцями права власності на об`єкти нерухомості та відсутність юридичної сили заповіту ОСОБА_3 від 20 жовтня 2013 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник Г. І. Усик В. В. Яремко