№ 201/11867/21 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 201/11867/21

провадження № 61-8808св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив усунути йому перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом припинення права користування ним ОСОБА_2 , виселити її з вказаного домоволодіння та зняти з реєстрації місця проживання.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником домоволодіння АДРЕСА_1 та відповідної земельної ділянки, призначеної для його обслуговування, в якому, окрім нього, зареєстровані та проживають його дружина ОСОБА_3 , їх малолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також його мати ОСОБА_2 .

Зазначав, що відповідачка тривалий час створює йому та членам родини нестерпні умови життя у будинку, перешкоджає у вільному та безперешкодному користуванню власністю, унеможливлюючи нормальне та комфортне співіснування в одному житловому приміщенні.

Посилаючись на наведене, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом припинення права користування даним житловим будинком ОСОБА_2 ; виселено ОСОБА_2 з вказаного домоволодіння; знято ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що проживання відповідача у належному на праві власності позивачеві будинку порушує права останнього вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду аргументована тим, що ОСОБА_2 , яка є матір`ю позивача, на законних підставах вселились у спірний будинок й зареєстрована у ньому. Інтереси ОСОБА_1 , як власника житла, не перевищують інтереси відповідачки, в якої не припинилися правові підстави користування чужим майном.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

06 вересня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року в справі № 702/101/18, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц та постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні заяви.

Він є власником спірного домоволодіння і, оскільки відповідачка спільним побутом із ним не пов`язана, її право користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Відповідачці на праві власності належить однокімнатна квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 39,3 кв. м, що дозволяє їй у повному обсязі реалізувати права на житло, передбачені Конституцією України та ЖК України.

Доводи інших учасників справи

Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська цивільну справу № 201/11867/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом та виселення.

Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2022 року справу № 201/11867/21 призначено до судового розгляду.

Обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 та відповідної земельної ділянки, призначеної для його обслуговування, на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом від 21 січня 2011 року та 18 листопада 2011 року, отриманих після смерті батька ОСОБА_5 .

У зазначеному будинку, окрім нього, зареєстровані та проживають його дружина ОСОБА_3 , їх малолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також його мати ОСОБА_2 .

Також установлено, що між позивачем та відповідачкою склалися вкрай неприязні стосунки, що підтверджується наявністю судових справ між ними, неодноразовими зверненнями позивача до відповідних органів про вчинення відповідачкою домашнього насильства та порушення нею санітарно-епідеміологічних норм.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2017 року в справі № 201/1389/17-п ОСОБА_6 була визнана винною у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, та притягнута до адміністративної відповідальності за вчинення нею домашнього насильства щодо сина та його родини у 2017 році. На підставі статті 22 КУпАП ОСОБА_2 звільнено від адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП за малозначністю вчиненого правопорушення, обмежившись усним зауваженням та провадження у справі - закрито.

ОСОБА_2 , у свою чергу, зверталася до правоохоронних органів та суду з приводу домашнього насильства відносно неї з боку дружини позивача, відсутність таких обставин підтверджено постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року.

ОСОБА_1 неодноразово звертався до поліції та підрозділів Дніпровської міської ради з приводу влаштування ОСОБА_2 у спірному будинку притулку для безпритульних тварин всупереч встановленим санітарним та гігієнічним нормам.

Також установлено, що відповідачка є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2010 року.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що відповідачка тривалий час створює йому та членам його родини нестерпні та антисанітарні умови життя у будинку, чинить перешкоди у користуванні власністю, у зв`язку з чим, з огляду на норми статей 317 319 ЦК України, просив усунути перешкоди у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом виселення відповідачки з нього.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року в справі № 702/101/18, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц та постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Позиція Верховного Суду

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено, що відповідачка набула право користування спірним житлом згідно з законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї ОСОБА_1 .

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначила, що правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

У справі, яка переглядається, встановлено, що між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, про що свідчать неодноразові звернення позивача до відповідних органів про вчинення відповідачкою домашнього насильства та порушення нею санітарно-епідеміологічних норм.

Зокрема, відповідно до постанови Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2017 року в справі № 201/1389/17-п ОСОБА_6 була визнана винною у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, та притягнута до адміністративної відповідальності за вчинення нею домашнього насильства щодо сина та його родини у 2017 році.

Також ОСОБА_1 неодноразово звертався до поліції та підрозділів Дніпровської міської ради з приводу влаштування ОСОБА_2 у спірному будинку притулку для безпритульних тварин всупереч встановленим санітарним та гігієнічним нормам.

Відповідно до довідки Комунального закладу «Дніпропетровська дитяча міська лікарня» у малолітньої доньки позивача ОСОБА_4 , 2014 року народження, встановлено діагноз: атопічний дерматит (алергічне захворювання шкіри, провокуючим чинником якого є контакт з тваринами).

Верховний Суд у постановах від 01 червня 2022 року у справі № 161/16344/20 (провадження № 61-18292 св 21), від 14 вересня 2022 року у справі № 201/5795/21 (провадження № 61-5433св22) зазначив, що при розгляді позову про виселення, обґрунтованого неодноразовими випадками вчинення щодо позивача домашнього насильства, що стало наслідком притягнення відповідача до відповідальності (адміністративної, кримінальної, застосування обмежувального припису), судам слід давати ретельну та об`єктивну оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів сторін.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Uкrаіnе», заява № 17365/14) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, ведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена, судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У рішенні ЄСПЛ від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» («Levchuk v. Uкrаіnе», заява № 17496/19) зазначено, що: «там, де особа достовірно стверджує про те, що вона зазнавала неодноразових актів домашнього насильства, якими б незначними поодинокі випадки не були, національні органи влади повинні оцінити ситуацію у всіх аспектах, включно з ризиком повторення подібних інцидентів (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» («Irina Smirnova v. Ukrainе»), від 13 жовтня 2016 року № 1870/05, пункти 71 та 89). Серед іншого, ця оцінка повинна належним чином брати до уваги особливу вразливість жертв, які часто емоційно, фінансово чи іншим чином залежать від своїх кривдників, а також психологічний вплив можливого повторного знущання, залякування та насильства на їхнє повсякденне життя. Якщо встановлено, що на конкретну особу націлені систематичні дії, і за ними ймовірно йтимуть подальші випадки насильства, окрім реагування на конкретні випадки, органам влади може бути запропоновано вжити відповідних заходів загального характеру для боротьби з основною проблемою та запобігання жорстокому поводженню в майбутньому.

ЄСПЛ у вказаному рішенні резюмував, що суди не забезпечили справедливий баланс між усіма відповідними конкуруючими приватними інтересами. Реакція цивільних судів на позов заявниці не відповідала позитивному обов`язку держави забезпечити заявниці ефективний захист від домашнього насильства. При цьому ЄСПЛ зазначив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. У контексті статті 2 Конвенції у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканість.

Головним завданням для суду є визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливий баланс між протилежними інтересами, про які йдеться.

Разом із тим, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Виходячи з того, що систематичним вчиненням домашнього насильства відносно позивача відповідачка перешкоджає йому належним чином користуватись та розпоряджатись спірною квартирою, оцінюючи виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності втручання у її право на житло, встановивши, що порушені права ОСОБА_1 - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, й для досягнення справедливого балансу між усіма особистими інтересами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що за обставинами цієї справи припинення права користування відповідачкою спірним житлом шляхом її виселення відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету. Сімейні стосунки між сторонами припинено, теперішні стосунки сторін є вкрай неприязні, що унеможливлює їх спільне користування будинком.

У справі, яка переглядається, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси відповідачки, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано. Відповідачка має на праві власності інше жиле приміщення, проте користується спірним будинком, власником якої є її син (позивач), за таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову в частині вимог про усунення перешкод позивачу у користуванні майном шляхом виселення відповідачки.

Апеляційний суд, не врахувавши співмірність втручання в особисті права позивача, передбачені статтею 8 Конвенції, на проживання відповідачки у спірній квартирі з огляду на вчинене нею домашнє насильство щодо позивача, не звернувши увагу на наявність у відповідачки належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_2 , зробив помилковий висновок про те, що припинення права користування нею спірним житлом не відповідає такій пропорційності, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції в цій частині.

Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в цій частині - залишенню в силі.

Щодо вимог в частині зняття з реєстраційного обліку, колегія зазначає наступне.

Згідно з пунктом 12 статті 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання (перебування) особи - це внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Аналіз змісту указаних норм свідчить про те, що позовна вимога про зняття з реєстраційного обліку осіб є похідною від задоволення судом позовної вимоги про виселення осіб.

Крім того, суд не є тим органом, який знімає осіб з реєстраційного обліку.

З огляду на зазначене, вимоги про зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку задоволенню не підлягають.

Тому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні цих вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку про те, що постанова апеляційного суду в частині вимог про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу частково, постанову апеляційного суду в частині вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення скасувати, рішення суду першої інстанції в цій частині залишити в силі; у решті постанову апеляційного суду залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом припинення права користування житлом та виселення скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2022 року.

В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун