№ 201/12925/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

21 вересня 2020 року

місто Київ

справа № 201/12925/17

провадження № 61-2178св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: Військова прокуратура Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України і Державної організації «971 Управління начальника робіт»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2018 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Військова прокуратура Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України (далі - Військова прокуратура), діючи в інтересах Міністерства оборони України і Державної організації «971 Управління начальника робіт» (далі - ДО «971 УНР»), у вересні 2017 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, просила витребувати від ОСОБА_1 на користь ДО « 971 УНР» Ѕ частину нежитлової будівлі, загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101, що знаходиться у АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що будівля АДРЕСА_1 на праві власності належить державі в особі Верховної Ради України і передана в управління Міністерства оборони України та ДО «971 УНР», які і здійснювали користування, володіння і балансоутримання зазначеного майна. У зв`язку з визнанням ДО «971 УНР» банкрутом та відкриттям ліквідаційної процедури були проведені торги і згадана будівля відчужена фізичним особам, на момент подання позову спірне майно належало відповідачу ОСОБА_1 .

Військова прокуратура зазначила, що усі дії з відчуження спірного нерухомого майна здійснено з численними порушеннями вимог законодавства України, згода на його відчуження не давалася, власника не було повідомлено про проведення прилюдних торгів і подальший перепродаж майна, що порушує його права, та власник позбавлений права повноцінно використовувати своє майно.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_1 позовні вимоги не визнала, пояснивши, що дійсно є власником спірного майна, вона його придбала у передбаченому законом порядку і є його добросовісним набувачем. Також стверджувала, що Військова прокуратура не мала права представляти інтереси позивачів у цій справі.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року, позов задоволено, витребувано у ОСОБА_1 на користь ДО «971 УНР» Ѕ частину нежитлової будівлі, загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101, що знаходиться у АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновків, що спірне майно вибуло з володіння ДО «971 УНР» поза її волею.

Апеляційний суд додатково зазначив, що посилання ОСОБА_1 на те, що вона придбала спірне нерухоме майно у особи, яка мала право його відчужувати, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону та договір купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна з ОСОБА_2 , внаслідок укладення якого відбулося подальше відчуження спірної адміністративної будівлі.

Суд апеляційної інстанції перевірив доводи апеляційної скарги щодо відсутності повноважень у Військової прокуратури на пред`явлення позову в інтересах держави в особі ДО «971 УНР», яка є державною компанією, визнав їх безпідставними з огляду на те, що зазначена організація є недержавною госпрозрахунковою установою, яка заснована на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Посилання заявника на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2016 року у справі № 201/3043/16-ц апеляційний суд визнав безпідставними, оскільки це рішення суду не має правового значення для вирішення спору по суті, оскільки зазначеним рішенням суду скасовано як передчасне рішення суду першої інстанції про витребування спірного об`єкта нерухомого майна від ОСОБА_3 на користь ДО «971 УНР».

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у січні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову Військової прокуратури, поданого в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, ДО «971 УНР».

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що:

- ДО «971 УНР» є державною компанією, а тому відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Військова прокуратура не мала права на представництво інтересів ДО «971 УНР»;

- прокурор не обґрунтував належним чином наявність підстав для представництва позивачів у суді, зокрема нездійснення захисту інтересів самими позивачами;

- судами не враховано, що фактичні обставини справи свідчать, що майно вибуло з володіння ДО «971 УНР» за його волею, відчуження майна здійснено ліквідатором добровільно;

- порушення проведення відкритих торгів, на підставі яких був визнаний недійсним правочин щодо відчуження майна, не свідчить про те, що таке відчуження відбулося поза волею власника;

- спірне майно не може бути витребувано від заявника, оскільки воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, за постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2011 року у справі № Б15/101-08 про визнання банкрутом ДО «971 УНР», відкриття ліквідаційної процедури;

- рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2016 року у справі № 201/3043/16-ц скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2016 року у справі за позовом ДО «971 УНР» до ОСОБА_3 (попереднього власника майна) про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, у задоволенні позову відмовлено.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Військова прокуратура, Міністерство оборони України, ДО «971 УНР» у відзивах на касаційну скаргу просять відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , оскаржувані судові рішення залишити без змін. Стверджують, що доводи касаційної скарги про те, що Військова прокуратура не мала повноваження на представлення інтересів позивачів у справі, є помилковими, ґрунтуються на неправильному тлумаченні імперативних приписів чинного законодавства України, зокрема частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Міністерство оборони України стверджує, що йому було відомо про вибуття майна, проте не вчиняло жодних дій з його повернення у власність держави, а ДО «971 УНР» здійснювало захист своїх прав неналежним чином. Враховуючи, що спірне майно відчужувалося кілька разів, то належним способом захисту порушених прав є саме витребування майна з чужого незаконного володіння як такого, що вибуло поза волею власника.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року у справі відкрито касаційне провадження.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ»

(далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що будівля АДРЕСА_1 на праві власності належить державі в особі Верховної Ради України і передана в управління Міністерства оборони України та ДО «971 УНР», які здійснювали користування, володіння і утримання зазначеного майна.

Спірне майно є державним та таким, що має статус військового майна.

Зазначений об`єкт нерухомості перебуває на балансі ДО «971 УНР» на рахунку № 103 «Будинки та споруди». Крім того, ця будівля також обліковується на картковому обліку Квартирно-експлуатаційного відділу, що підтверджується витягами з форми 402, форми 400.

Пунктом 1.1. Положення про 971 УНР, затвердженого наказом Міністра оборони України від 25 грудня 2008 року № 653 (далі - Положення

про 971 УНР), визначено, що ця організація є державною установою, яка заснована на державній власності та належить до сфери Міністерства оборони України.

Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2011 року у справі №Б 15/101-08 ДО «971 УНР» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Гальченка Євгена Анатолійовича.

Строк ліквідаційної процедури неодноразово продовжувався.

Наказом Міністерства оборони України від 07 жовтня 2014 року № 711 (зареєстровано Міністерстві юстиції України 27 жовтня 2014 року за № 1339/26116) затверджено Порядок організації проведення аукціонів у провадженні у справах про банкрутство та вимоги до їх організаторів стосовно майна державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує п`ятдесят відсотків

(далі - Порядок).

03 грудня 2014 року проведено аукціон з продажу спірного нерухомого об`єкта, на якому були зареєстровані два учасники, за початковою ціною покупці не бажали придбати об`єкт, ліцитатор 9 разів знижував ціну (на 10 % кожного разу), під час оголошення ціни в 100 000, 00 грн один із покупців виявив бажання придбати майно. Із переможцем торгів ОСОБА_2 03 грудня 2014 року укладено договір № 0312/1 і майно передане покупцю за актом.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2014 року у справі № Б15/101-08 припинено повноваження арбітражного керуючого Гальченка Є. А. як ліквідатора банкрута, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванкова Володимира Миколайовича.

16 червня 2015 року до господарського суду надійшла заява ліквідатора банкрута Іванкова В. М. про визнання недійсними результатів аукціону, проведеного 03 грудня 2014 року з продажу об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання недійсним договору, укладеного з переможцем аукціону ОСОБА_2 .

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржею 03 грудня 2014 року щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі ДО «971 УНР», а саме адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 , загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між ДО «971 УНР» в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 .

Господарським судом встановлено, що ліквідатор Гальченко Є. А. не погодив з Міністерством оборони України перелік ліквідаційної маси банкрута, не погодив кандидатуру організатора аукціону, тому не міг реалізовувати об`єкт нерухомого майна, який продано на аукціоні 03 грудня 2014 року.

ОСОБА_2 майно, яке було предметом договору купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, відчужив на користь ОСОБА_3 , який, у свою чергу, відчужив його ОСОБА_1 , яка на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій була власником Ѕ частини будинку АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу від 04 листопада 2016 року № 1736, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вакуленко С. О.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Щодо правових підстав витребування майна від добросовісного набувача

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України право власника на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом

(пункт 3 частини першої статті 388).

При цьому правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, спірне майно є державним та таким, що має статус військового майна, перебуває на балансі ДО «971 УНР» на рахунку № 103 «Будинки та споруди».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Частинами першою та другою статті 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Відповідно до пункту 4.3 Положення про 971 УНР майно ДО «971 УНР» є у державній власності і закріплюється за нею на праві господарського відання.

Враховуючи, що ДО «971 УНР», Міністерство оборони України, в інтересах яких звернулася Військова прокуратура, та останній набувач не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладався будь-який цивільно-правовий договір з приводу спірного приміщення, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Таким чином, ДО «971 УНР» не є власником спірного майна, а є його правомірним (титульним) володільцем та користувачем. Будучи титульним володільцем майна, що становить предмет спору, ДО «971 УНР» вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

Щодо вираження волі ДО «971 УНР» та Міністерства оборони України на відчуження спірного майна

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, заявник зазначила, що спірне майно вибуло за волею ДО «971 УНР». В оцінці цих доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до пункту 4.6 Положення про 971 УНР відчужувати, віддавати під заставу, здавати в оренду майнові об`єкти, що належать до основних фондів, у тому числі цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів, ДО «971 УНР» має право лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерства оборони України), до сфери управління якого вона входить, на конкурентних засадах.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржею 03 грудня 2014 року, щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі ДО «971 УНР», а саме адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 , загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між ДО «971 УНР» в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 .

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 25 червня 2020 року у справі № 5023/1123/12 зазначив:

«137. З урахуванням специфіки правового регулювання інституту банкрутства Верховним Судом сформовано усталену правову позицію, яка полягає у тому, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», не є вираженням волі власника майна (банкрута), на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку частини першої статті 388 ЦК України (Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі

№ Б-19/207-09, постанови Верховного Суду від 01.08.2018 по справі № 908/431/14, від 21.06.2018 у справі № 927/939/17).

138. Визнання в судовому порядку недійсним правочину з продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі очевидно підтверджує вихід ліквідатора за межі принципів добросовісності та законності, передбачених Законом про банкрутство, та означає порушення ним тих повноважень розумного власника, якими наділив його законодавець в момент введення ліквідаційної процедури.

139. Отже, зважаючи на предмет розгляду у цій справі обов`язковим елементом доказування є обставини розпорядження ліквідатором майном боржника не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених спеціальним законодавством під час організації та проведенні аукціону з продажу майна банкрута у ліквідаційній процедурі, що є підставою для визнання цього правочину недійсним, тобто встановлення обов`язкової підстави для витребування спірного майна на користь боржника з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України».

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, судами встановлено, що майно вибуло з володіння ДО «971 УНР» внаслідок дій ліквідатора, яким допущені численні порушення при проведенні ліквідаційної процедури, у тому числі і щодо проведення прилюдних торгів з відчуження спірного майна, то доводи касаційної скарги про те, що майно вибуло з володіння ДО «971 УНР» за його волею, є необґрунтованими.

Відхиляючи такі доводи касаційної скарги, Верховний Суд керується висновками Господарського суду Дніпропетровської області, викладеними в ухвалі від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08, якою визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржею 03 грудня 2014 року, щодо продажу спірного майна та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року. Відповідно, за загальним правилом частини першої статті 216 ЦК України такий визнаний недійсним правочин не створив юридичних наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Щодо наявності у спірних правовідносинах у справі, яка переглядається, винятків щодо недопущення віндикації, передбачених частиною другою статті 388 ЦК України

Згідно з частиною другою статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17 (провадження № 61-38274св18) зазначив, що, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

У справі, яка переглядається, спірне майно реалізовано на аукціоні (прилюдних торгах) у межах ліквідаційної процедури ДО «971 УНР», відкритої за постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2011 року у справі №Б 15/101-08. Проте ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржею 03 грудня 2014 року, щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі ДО «971 УНР», а саме адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 , загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між ДО «971 УНР» в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 .

За встановлених фактичних обставин справи суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що майно вибуло поза волею ДО «971 УНР» та Міністерства оборони України, а тому вимоги позивачів про витребування спірного нерухомого майна з володіння ОСОБА_1 з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, підлягають задоволенню.

Верховний Суд зробив висновок, що, враховуючи визнання аукціону та відповідного договору купівлі-продажу недійсними, що призводить до повернення сторін у попередній стан, винятки для застосування віндикації, передбачені частиною другою статті 388 ЦК України, на спірні правовідносин не поширюються.

Щодо преюдиціальності висновків про обставини, встановлені у рішенні Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2016 року у справі № 201/3043/16-ц

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У разі преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2016 року у справі № 201/3043/16-ц має преюдиційне значення для вирішення цієї справи, апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків, що воно не має правового значення для вирішення спору по суті у справі, яка переглядається.

У справі № 201/3043/16-ц спір розглядався без участі ОСОБА_1 , яка не була учасником цієї справи, а також висновки апеляційного суду ґрунтуються на тому, що суд першої інстанції належно не встановив предмет та правові підстави заявлених вимог, власника спірного майна, фактичні обставини у справі, не роз`яснив позивачу право залучення до участі у справі належних відповідачів, а тому відсутні встановлені фактичні обставини Апеляційним судом Дніпропетровської області у справі № 201/3043/16-ц, які б мали преюдиційне значення для правильного вирішення спору у справі, яка переглядається.

Щодо повноважень Військової прокуратури на представництво інтересів позивачів

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (рішення у справах «KOROLEV v. RUSSIA» від 01 квітня 2010 року; «MENCHINSKAYA v. RUSSIA» від 15 січня 2009 року).

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що представництво прокурором інтересів держави в суді здійснюється у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Таким є Закон України «Про прокуратуру».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зазначила, що:

«76. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

77. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

78. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

79. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

80. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

81. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

82. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва».

Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99, з`ясовуючи зміст поняття «інтереси держави», суд висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У справі, що переглядається, Військова прокуратура, звертаючись до суду з позовом відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», абзацу 2 частини другої статті 45 ЦПК України 2004 року, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Крім того, звертаючись до суду з позовом, Військова прокуратура зазначила, що Міністерство оборони України заходи представницького характеру з питань захисту інтересів держави щодо спірного майна не вживало, а

ДО «971 УНР» захист порушених прав здійснювала неналежним чином. Такі твердження визнані позивачами, зокрема, Міністерство оборони України підтвердило, що не вчиняло дій щодо захисту порушених прав, а ДО «971 УНР» визнало, що неналежним чином здійснювало захист порушених прав.

Судами першої та апеляційної інстанцій здійснено перевірку доводів Військової прокуратури щодо наявності у неї повноважень на представництво інтересів держави в особі Міністерства оборони України та ДО «971 УНР» і не встановлено перешкод у реалізації таких прав та повноважень.

Тому Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що прокурор обґрунтував наявність підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та ДО «971 УНР».

Не підлягають також врахуванню доводи касаційної скарги про те, що Військова прокуратура не мала повноважень на представлення інтересів ДО «971 УНР» у зв`язку з тим, що така державна організація є державною компанією.

Відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 23 Закону України

«Про прокуратуру» (у редакції, чинній на момент подання позову) не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц (провадження № 61-18682св19) зазначив:

«Так, відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 23 Закону України

«Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів держави в особі державних компаній заборонено.

Господарським кодексом України не визначено поняття «державна компанія» як окрема організаційно-правова форма господарювання. Натомість, Державний класифікатор України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» (далі - КОПФГ), затверджений наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97, містить визначення поняття «державна акціонерна компанія (товариство)».

Згідно з положеннями КОПФГ (підпункт 3.2.1.3 пункту 3.2 розділу З) державна акціонерна компанія (товариство) - акціонерне товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цієї компанії. При цьому, державну акціонерну компанію (товариство) виділено як окрему організаційно-правову форму господарювання із присвоєнням коду «235».

Таким чином, державне підприємство та державна акціонерна компанія є різними організаційно-правовими формами господарювання».

У справі, яка переглядається, Військова прокуратура звернулася до суду із позовом, зокрема в інтересах ДО «971 УНР», яка за своєю організаційно-правовою формою господарювання є організацією (установою), відповідно до КОПФГ код організаційно-правової форми господарювання «425».

У пункті 1.1 Положення про 971 УНР визначено, що 971 УНР - це державна госпрозрахункова установа, яка заснована на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Таким чином, помилковими є доводи касаційної скарги, що ДО «971 УНР» є державною компанією, а тому Військова прокуратура не мала прав та повноважень на представлення її інтересів у суді.

Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про відсутність повноважень у Військової прокуратури на пред`явлення позову у справі, яка переглядається, спростовані висновками Верховного Суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що позивачі довели належними доказами порушення їхніх прав, правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таким чином, доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко