Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 201/136/15

провадження № 61-3542 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Лекснавігатор», Жовтневий відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції, приватне підприємство «Нива В. Ш.» Філія 04,

треті особи: Дніпропетровська філія Української універсальної біржі, орган опіки та піклування Жовтневої районної у місті Дніпро ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Євген Володимирович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевельова Валентина Михайлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який було уточнено, до публічного акціонерного товариства «Інноваційно-промисловий банк» (далі - ПАТ «Інпромбанк», банк), Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Жовтневий ВДВС), приватного підприємства «Нива В. Ш.» Філія 04 (далі - ПП «Нива В. Ш.»), треті особи: Дніпропетровська філія Української універсальної біржі, орган опіки та піклування Жовтневої районної у місті Дніпро ради (далі - орган опіки та піклування),

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус КМНО) Шевельова В. М., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ДМНО) Рудкевич Є. В.,

у якому просив суд (згідно з уточненою позовною заявою, поданою у грудні 2017 року):

- визнати неправомірним та скасувати акт про передачу майна стягувачу

в рахунок погашення боргу від 29 червня 2013 року;

- визнати неправомірною та скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 28 лютого 2014 року;

- визнати недійсним свідоцтво, посвідчене приватним нотаріусом ДМНО Рудкевичем Є. В., серія та номер: ВТО 742205, зареєстровано в реєстрі

за № 5988 від 11 грудня 2013 року;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 8918421, від 11 грудня 2013 року щодо виникнення права приватної власності ПАТ «Інпромбанк» на квартиру, розташовану

за адресою: АДРЕСА_2 ,

площею 104,9 кв. м, та виключити запис про право власності № 3791457

із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

від 30 липня 2015 року, індексний номер: 23270699, про передання

в управління непроданих активів, виключити запис про інше речове право № 10611231 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В обґрунтування позову зазначав, що 26 лютого 2008 року він уклав

з відкритим акціонерним товариством «Інноваційно-промисловий банк» (далі - ВАТ «Інпромбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Інпромбанк», кредитний договір № 41-2008, за умовами якого банк зобов`язався надати йому у кредит грошові кошти у розмірі 700 000,00 грн із кінцевим строком повернення до 26 лютого 2010 року й сплатою 21 % річних за користування кредитними коштами.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором у цей самий день він, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 уклали з банком договір іпотеки, згідно з яким передали банку в іпотеку квартиру

АДРЕСА_2 , яка належала їм на праві приватної власності.

Зазначав, що у квартирі були зареєстровані та проживали його неповнолітні діти.

12 березня 2010 року приватним нотаріусом КМНО Шевельовою В. М. вчинено виконавчий напис за реєстровим номером 448, яким звернуто стягнення на нерухоме майно, що частково належить йому на праві власності, а саме на вищевказану квартиру, і за рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, задоволено вимоги банку у розмірі: 700 000,00 грн - заборгованість за кредитом; 273 127,91 грн -заборгованість по сплаті процентів; 10 593,00 грн - плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса, а всього на загальну суму - 983 721, 91 грн.

На підставі зазначеного виконавчого напису, 29 березня 2010 року Жовтневим ВДВС було відкрито виконавче провадження, у якому державний виконавець передав на реалізацію предмет іпотеки,

не отримавши для цього дозволу органу опіки та піклування.

Перші прилюдні торги з продажу спірної квартири не відбулися, а тому державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа та акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу.

Разом із цим, державним виконавцем при передачі спірної квартири

на реалізацію було допущено порушення вимог чинного законодавства, зокрема, передано спірну квартиру на реалізацію без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Позивач, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16, вважав,

що торги взагалі не могли відбутися й акт державного виконавця

про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа

є незаконними.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд позов задовольнити.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 січня

2015 року відкрито провадження у справі.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У березні 2015 року ПАТ «Інпромбанк» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в особі законного представника - ОСОБА_5 , третя особа: орган опіки та піклування, про позбавлення

ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 права користування спірним житловим приміщенням, зняття їх з реєстрації та виселення у примусовому порядку.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня

2015 року зустрічний позов банку об`єднано в одне провадження з позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2015 року замінено відповідачів (у редакції позовної заяви, поданої у січні 2015 року): ПАТ «Інпромбанк» та ліквідатора банку, на правонаступника - товариство з обмеженою відповідальністю «Інвест кредит капітал»

(далі - ТОВ «Інвест кредит капітал»).

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «Інвест кредит капітал» відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого

2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Інвест кредит капітал» задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 11 грудня 2015 року у частині визнання недійсним договору іпотеки

від 26 лютого 2008 року та у частині скасування виконавчого напису приватного нотаріуса КМНО Шевельової В. М. від 12 березня 2010 року, реєстровий № 448, про звернення стягнення на спірне нерухоме майно, скасовано. У задоволенні цієї частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ від 01 лютого 2017 року, з урахуванням ухвали Верховного Суду від 16 травня 2018 року про виправлення описки (провадження № 61-21942св18), касаційну скаргу ТОВ «Інвест кредит капітал» задоволено. Рішення Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 11 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2016 року у частині вимог

за первісним позовом ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів, скасування протоколу, акта проведення прилюдних торгів

та свідоцтва про право власності скасовано, справу у цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірним

та скасовано акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 29 червня 2013 року щодо спірної квартири. Визнано неправомірною

та скасовано постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 28 лютого 2014 року (виконавче провадження № 18338204). Визнано недійсним свідоцтво, посвідчене приватним нотаріусом ДМНО

Рудкевичем Є. В., серія та номер: ВТО 742205, зареєстровано в реєстрі

за № 5988 від 11 грудня 2013 року. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 8918421 від 11 грудня 2013 року, щодо виникнення права приватної власності ПАТ «Інпромбанк» на спірну квартиру та виключено запис про право власності № 3791457

із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 23270699 від 30 липня 2015 року, про передачу в управління непроданих активів

ТОВ «Інвест Кредит Капітал» та виключено запис про інше речове право

№ 10611231 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 03 квітня 2019 року вирішено питання про розподіл судових витрат

у справі (на виконання ухвали Дніпровського апеляційного суду

від 27 березня 2019 року про повернення справи до суду першої інстанції,

з урахуванням ухвали апеляційного суду від 27 березня 2019 року

про виправлення описки).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ «Інвест кредит капітал» задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 січня 2019 року

та додаткове рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 03 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року скасовано, справу направлено

на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження

№ 61-13006св19).

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року залучено товариство з обмеженою відповідальністю «Лекснавігатор»

(далі -ТОВ «Лекснавігатор») до участі у справі за позовом

ОСОБА_1 у якості правонаступника відповідача - ТОВ «Інвест кредит капітал».

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року апеляційну скаргу ТОВ «Інвест кредит капітал», правонаступником якого

є ТОВ «Лекснавігатор», задоволено. Рішення Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 29 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивована тим, що, з урахуванням відповідних положень ЦК України, Закону України від 21 квітня 1999 року

№ 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинний, на час виникнення спірних правовідносин), судової практики Верховного Суду України, відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватися недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203 215 ЦК України.

Апеляційний суд указав, що норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають, що реалізація арештованого майна

на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача, учасника виконавчого провадження, передбачено відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець. Зокрема, статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження» визначено процедуру передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника у рахунок погашення його боргу, яка оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта

про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

За своєю правовою природою таку процедуру разом із відповідними постановою та актом державного виконавця не слід ототожнювати

з процедурою відчуження майна з прилюдних торгів тільки тому,

що за результатами проведення прилюдних торгів державний виконавець також складає відповідний акт.

З урахуванням цього, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те,

що передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого

на прилюдних торгах арештованого майна у рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури,

та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу

не можуть визнаватися недійсними на підставі статей 203 215 ЦК України.

У цій частині апеляційним судом ураховано правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-1655цс16.

При цьому спір, за вирішенням якого до суду звернувся ОСОБА_1 , законності процедури проведення прилюдних торгів фактично

не стосується, оскільки позивач порушує питання про визнання неправомірними і скасування як прийнятих державним виконавцем акта про передачу майна стягувачу, так і постанови про повернення виконавчого документа стягувачу разом зі свідоцтвом про право власності банку

на спірне майно.

Апеляційний суд указав, що відповідні акт та протокол державного виконавця відповідають вимогам законодавства щодо їх оформлення

й відображають результати, проведені у виконавчому провадженні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду

із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду

від 16 березня 2022 року, в якій просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, рішення Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 29 січня 2019 року залишити в силі.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року задоволено. Зупинено дію оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2022 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, зокрема: відповідні норми Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб

та безпритульних дітей», положення Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України

від 02 квітня 2012 року № 512/5. Посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду

у подібних справах.

Вказує, що апеляційний суд не врахував факт проживання дітей у спірній квартирі, яку передано на реалізацію без попереднього дозволу органу опіки та піклування, законність якого підтверджено судовими рішення у цій справі.

Крім того, посилаючись на відповідну судову практику Верховного Суду, зазначає, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, повинен був, у разі потреби, самостійно визначитися з нормами матеріального права,

які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а не вказувати

про відсутність відповідного правового обґрунтування його позову.

Вважає, що правильно сформував свої позовні вимоги й оскаржувані ним акт та протокол державного виконавця можуть бути скасовані через порушення процедури передачі на реалізацію нерухомого майна, яким мають право користуватися діти, які у ньому проживають, так як державний виконавець не отримав попередній дозвіл органу опіки та піклування для вчинення ним відповідних дій у виконавчому провадженні.

Зазначає, що при новому апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції не врахував відзив на апеляційну скаргу, поданий його представником у червні 2019 року, а також порушив норми процесуального закону щодо своєчасного та ефективного розгляду справи судом, оскільки допустив затримки розгляду справи, неспівмірні з її складністю.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Інпромбанк» укладено кредитний договір № 41-2008, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у розмірі 700 000,00 грн із кінцевим строком повернення до 26 лютого 2010 року та сплатою 21 % річних за користування кредитом.

На забезпечення виконання ОСОБА_1 умов указаного кредитного договору між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого передано в іпотеку банку квартиру

АДРЕСА_2 (а. с. 10-11, т. 1).

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 належить на праві власності по 16/100 частин зазначеної квартири, а 52/100 частин належить ОСОБА_4

ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі з дружиною - ОСОБА_5 , та дітьми: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 ,

ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань

за кредитним договором утворилася заборгованість, у зв`язку з чим банк звернувся до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису.

12 березня 2010 року приватним нотаріусом КМНО Шевельовою В. М. вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на спірну квартиру,

яка належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Інпромбанк» за кредитним договором у загальному розмірі 983 721,91 грн, з яких заборгованість

за кредитом складає 700 000,00 грн, заборгованість по сплаті процентів - 273 127,91 грн, плата за вчинення виконавчого напису нотаріусом -

10 594,00 грн (а. с. 12, т. 1).

На підставі вказаного виконавчого напису приватного нотаріуса, 29 березня 2010 року Жовтневим ВДВС відкрито виконавче провадження № 18338204.

Жовтневим ВДВС 25 лютого 2013 року укладено договір № 0413059

про надання послуг по організації і проведенню прилюдних торгів

з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) - спірної квартири, з ПП «Нива В. Ш.» за ціною - 636 000,00 грн (а. с. 13-15, т. 1).

Торги з реалізації квартири не відбулися.

29 червня 2013 року державним виконавцем складено акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та винесено постанову

про повернення виконавчого документа (а. с. 65, т. 1).

На підставі вказаного, приватний нотаріус ДМНО Рудкевич Є. В. 11 грудня 2013 року видав свідоцтво ВТО № 742205, зареєстровано в реєстрі

за № 5988, відповідно до якого спірна квартира належить на праві власності ПАТ «Інпромбанк» (а. с. 67, т. 1).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 83928420

від 31 березня 2017 року, підставою виникнення права власності зазначено: свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія

та номер: 5988, виданий 11 грудня 2013 року.

Відповідно до листа виконавчого комітету Жовтневої районної

у м. Дніпропетровську ради від 25 грудня 2014 року № 5-32/256 будь-яких заяв, листів, згод тощо від батьків неповнолітніх дітей на добровільну

або примусову реалізацію спірної квартири з торгів, аукціонів, бірж

до органу опіки та піклування районної ради не надходило. Дозвіл органу опіки та піклування щодо передачі на реалізацію нерухомого майна - спірної квартири, та право користування яким мають неповнолітні діти,

не надавався (а. с. 19-22, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно

у таких випадках, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон

або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,

яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги

такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку регламентуються Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) ? сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Аналогічні положення закріплено частиною першою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця ? учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак, є правочином.

Зазначений висновок узгоджується з положеннями статей 650, 655, частиною четвертою статті 656 ЦК України, які відносять публічні торги до договорів купівлі-продажу.

Таким чином, відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, а відтак така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами першою-третьою, шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України).

Разом із тим, оскільки за змістом частини першої статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил їх проведення.

Відповідно до частин першої, другої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.

Аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна.

Відповідно до вищенаведених правових норм державний виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими державною виконавчою службою укладається відповідний договір.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16 викладено правовий висновок про те, що при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, чи мало місце порушення вимог Порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

У постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 668/5633/14-ц також викладено правовий висновок про те, що головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів, повинні бути й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15, від 29 червня 2016 року у справах № 6-370цс16 та № 6-547цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-231цс17.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив, у тому числі, визнати неправомірним та скасувати

акт державного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу, визнати неправомірною та скасувати постанову

про повернення виконавчого документа стягувачу.

Справа переглядалася судами неодноразово й було встановлено,

що прилюдні торги з реалізації спірного нерухомого майна (предмета іпотеки) не відбулися. Тому державним виконавцем складено акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та винесено постанову

про повернення виконавчого документа, на підставі чого приватним нотаріусом видано банку відповідне свідоцтво.

У статті 62 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачені наслідки нереалізації арештованого майна

на прилюдних торгах. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача - учасника виконавчого провадження, зазначений Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно

не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою.

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові. Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини сьома, дев`ята статті 62 цього Закону).

Наведена процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника

в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, що є законними підставами виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України). Однак за своєю правовою природою така процедура разом з відповідними постановою та актом державного виконавця

не можуть бути ототожнені з процедурою відчуження майна з прилюдних торгів лише тому, що за результатами проведення прилюдних торгів державний виконавець також складає акт.

Таким чином, передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури,

та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувачу

не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203 215 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16, яку апеляційним судом ураховано при вирішенні спору.

На вказаному також наголошено Верховним Судом у постановах:

від 08 березня 2020 року у справі № 757/18345/17-ц (провадження

№ 61-30842св18), від 09 грудня 2020 року у справі № 522/5065/15-ц (провадження № 61-5040св20).

Питання про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу регламентовано статтею 61 Закону України «Про виконавче провадження».

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, при новому розгляді справи, зробив правильні висновки про те, що спір, за вирішенням якого звернувся ОСОБА_1 , законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується, так як позивач фактично порушує питання

про визнання неправомірними і скасування як прийнятих державним виконавцем акта про передачу майна стягувачу, так і постанови

про повернення виконавчого документа стягувачу разом зі свідоцтвом

про право власності стягувача на майно.

Отже, відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1

з підстав, зазначених у його позові, із застосуванням до спірних правовідносин положень статей 203 215 ЦК України.

Доводи ОСОБА_1 , у тому числі у поданій ним касаційній скарзі,

в основному зводяться до того, що у спірній квартирі, яку було передано

на реалізацію та передано стягувачу у рахунок погашення боргу, проживали діти, а саму квартиру передано на реалізацію без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частин першої-третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє

і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів

щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав

та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль

за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав

і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке

або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України

«Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження

та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав

без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України

«Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його

як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх.

Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того, чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.

Указана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду:

від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц (провадження

№ 61-29627св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61-29148св18), від 19 червня 2019 року у справі

№ 695/2714/15-ц (провадження № 61- 29000св18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2021 року

у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) зробила висновок про те, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень,

які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки

та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки

та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу державному виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій державного виконавця та/або органу опіки та піклування. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців(пункти 70, 71, 116, 117).

Тобто державний чи приватний виконавець повинен звернутися

за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування яким мають діти (пункт 72).

Разом із цим, вирішуючи спір у вищевказаній справі, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона у своїй постанові від 29 вересня

2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові

від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15), який зводиться до наступного: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке

чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215

ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою

для визнання його недійсним (пункти 88-90).

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного

у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18), сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Верховний Суд у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18 (провадження № 61-6249св20), посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 травня 2019 року у справі

№ 639/5828/15-ц (провадження № 61-29627св18), від 06 листопада

2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61-29148св18)

та від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц (провадження

№ 61-29000св18), також зазначив про те, що чинним законодавством

не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того, чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю)

або ж особою, яка замінює останніх.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти,

без обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша

статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі

№ 760/15341/16-ц(провадження № 61-48978св18), вирішуючи спір про визнання договору іпотеки недійсним, указав про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками,

які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку,

не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини,

а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки,

які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах: від 25 квітня 2018 року у справі № 640/1332/15-ц (провадження

№ 61-8582св18), від 23 січня 2019 року у справі № 127/4540/15-ц

(провадження № 61-18017св18).

У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

З урахуванням вищенаведених правових позицій Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, фактичних обставин цієї справи, колегія суддів уважає безпідставними посилання касаційної скарги про те, що передача державним виконавцем спірної квартири

на реалізацію без попереднього дозволу органу опіки та піклування

є підставою для задоволення позову ОСОБА_1 . При цьому останній добровільно передав спірну квартиру в іпотеку банку, незважаючи на факт проживання у ній дітей, а торги відносно спірного майна не відбулися.

Отже, такі його дії є зловживання правом, саме він має нести відповідальність. При цьому договір іпотеки ним не оспорений з цих підстав.

Касаційний суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, зробленими по суті вирішення спору, оскільки апеляційним судом правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку поданим сторонами доказам, й обґрунтовано встановлено відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин статей 203 215 ЦК України.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду по суті вирішення спору й до власного тлумачення норм матеріального та процесуального права, однак вони спростовуються матеріалами справи та наведеними нормами права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Колегія суддів звертає увагу заявника касаційної скарги, що, з урахуванням установлених у цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права, а зроблені судом висновки узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду

у даній категорії справ, яка є сталою та сформованою.

У зв`язку з цим безпідставними є посилання заявника касаційної скарги

на відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, оскільки висновки у зазначених справах, та у справі, яка переглядається,

як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Крім того, що суд апеляційної інстанції в силу положень частини п`ятої

статті 411 ЦПК України врахував висновки суду касаційної інстанції, з яких було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду у справі,

а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-13006св19). Цим самим суд апеляційної інстанції виконав вимогу частини п`ятої статті 411 ЦПК України, згідно з якою висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Із цих самих підстав відхиляються доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції надав невірну оцінку правовому обґрунтуванню позову ОСОБА_1 , так як на вказаному фактично наголошено і в указаній постанові Верховного Суду.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести

до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться

до незгоди з висновками суду і переоцінки доказів, що у силу вимог

статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини указав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення

та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду

не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення

не впливають.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416

ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване

судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом

не здійснюється.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2022 року зупинено дію оскаржуваної постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду

в касаційному порядку, тому слід поновити дію вказаного судового рішення суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 410 416 418 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити

без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк