ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 201/1403/18

провадження № 61-661св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Юлія Володимирівна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року, ухвалене у складі судді Антонюка А. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня

2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Ю. В., про визнання недійсним договору дарування частини квартири.

Позов мотивований тим, що 15 травня 2017 року вона уклала з

ОСОБА_2 договір дарування 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В. Частка квартири належала їй на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого виконавчим комітетом міської ради міста Дніпропетровська, та свідоцтва про право на спадщину, виданого Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 18 жовтня 2016 року № 17032200.

Зазначала, що укладенню оспорюваного правочину передували тяжкі обставини, зумовлені смертю чоловіка та синів. Вона почала вживати алкогольні напої, познайомилась з жінкою на ім`я ОСОБА_3 , у якої купувала спирт для власного вживання. Жінка запропонувала укласти з її дочкою - ОСОБА_2 договір дарування частини квартири в обмін на те, що остання буде за нею доглядати, купувати їжу, надавати фінансову допомогу тощо.

Вказувала, що фактично вона мала на меті укласти договір довічного утримання. Наразі їй 71 рік, спірна квартира, в якій вона і на теперішній час проживає, є її єдиним житлом, відповідач не надає їй матеріальної допомоги, не здійснює за нею догляду.

Просила суд визнати недійсним та скасувати договір дарування 2/3 часток квартири АДРЕСА_1 , який укладено 15 травня 2017 року нею і ОСОБА_2 та посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 20 серпня

2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним та скасовано договір дарування 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 , укладений 15 травня

2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В.

Врахувавши вік позивача, наявність у ОСОБА_1 спірного житла як єдиного, а також відсутність фактичної передачі квартири за оспорюваним договором обдарованому ( ОСОБА_2 ) та подальше проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання оспорюваного договору дарування часток квартири недійсним.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 20 серпня

2019 року в частині вирішення позовних вимог про скасування договору дарування скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про скасування договору дарування, суд апеляційної інстанції виходив з обрання неефективного способу захисту права.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування правових підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним договору дарування, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 10 грудня 2019 року і направити справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована безпідставним відхиленням судом апеляційної інстанції її клопотань про допит свідків ОСОБА_4 (ріелтор, яка готувала документи для укладення оспорюваного договору) і ОСОБА_5 (чоловік відповідача) та сторін у справі, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення.

Вказувала про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2019 року у справі № 310/343/16-ц (провадження № 61-28821св18), від 9 вересня 2019 року

у справі № 757/43667/16-ц (провадження № 61-993св19), від 5 вересня 2019 року у справі № 522/11447/16-ц (провадження № 61-28948св18), від 27 лютого

2019 року у справі № 724/252/16-ц (провадження № 61-25944св18) та

від 3 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18).

Позиція інших учасників справи

У червні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому послалась на безпідставність її доводів та відповідність висновків судів попередніх інстанцій про існування правових підстав для визнання недійсним договору дарування обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 травня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір дарування часток квартири, відповідно до якого остання набула у власність 2/3 часток квартири

АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В. та зареєстровано за № 1851.

Зі змісту свідоцтва про право власності на житло від 4 липня 2001 року суди встановили, що вказана квартира належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та членам її сім`ї (синам)- ОСОБА_6 і ОСОБА_7

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер син позивача - ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_7 .

Суди встановили, що ОСОБА_1 після укладення оспорюваного договору дарування часток квартири 15 травня 2017 року та до теперішнього часу зареєстрована і проживає у цій квартирі, яка є єдиним житлом позивача.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від10 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою

статті 203 цього Кодексу.

У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

У статті 717 ЦК України зазначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Якщо правочин встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника майнову або немайнову дію, то він не може вважатися договором дарування, оскільки правовою метою саме договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові

від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування, оскільки вважав, що позивач в силу похилого віку, укладаючи оспорюваний договір, діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, оскільки збиралася відчужувати та передавати це майно у власність відповідача лише за умови довічного утримання. Додатковим доказом таких обставин є те, що позивач після укладення правочинів продовжувала проживати у спірній квартирі, іншого житла у неї немає.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про визнання недійсним оспорюваного договору.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України» від 6 листопада

2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року № 638/2304/17 викладений висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року № 759/17065/14-ц викладено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Відповідно до статті 10 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» в редакції Закону, чинній на момент укладення оспорюваного договору, громадянами похилого віку визнаються особи, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», а також особи, яким до досягнення зазначеного пенсійного віку залишилося не більш як півтора року.

Судами встановлено, що на час укладення оспорюваного правочину

ОСОБА_1 було 70 років.

Також установлено та не заперечувалося відповідачем, що після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 продовжувала проживати у спірній квартирі, іншого житла вона не має. Тобто спірне майно не вибуло з її фактичного володіння та користування, отже фактичної передачі спірного нерухомого майна, яке є єдиним житлом позивача, після укладення договору дарування від позивача (як дарувальника) до відповідача ОСОБА_2 (як обдарованої) не відбулося.

Ухвалюючи рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення позову в цій частині, враховуючи вік позивача, наявність у неї спірного житла як єдиного, а також відсутність фактичної передачі квартири за оспорюваним договором обдарованому і подальше проживання позивача у спірній квартирі після укладення договору дарування.

Висновки судів попередніх інстанцій у вказаній частині узгоджуються з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 липня 2022 року у справі № 715/1081/20 (провадження № 61-11086св21).

Доводи касаційної скарги про безпідставне відхилення судом апеляційної інстанції клопотання заявника про допит свідків та сторін у справі є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції, розглянувши відповідні клопотання, дійшов висновку про відмову в їх задоволенні у зв`язку з тим, що показання вказаних свідків не можуть містити інформації про предмет доказування. Апеляційний суд врахував обґрунтування ОСОБА_2 в судовому засіданні 10 грудня 2019 року про необхідність доведення показами свідків обставин підписання оспорюваного договору та правильно зазначив, що обставини його підписання не входять до предмету доказування у цій справі і сторонами не оспорюються.

Посилання заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2019 року

у справі № 310/343/16-ц (провадження № 61-28821св18), від 9 вересня 2019 року у справі № 757/43667/16-ц (провадження № 61-993св19), від 5 вересня 2019 року у справі № 522/11447/16-ц (провадження № 61-28948св18), від 27 лютого

2019 року у справі № 724/252/16-ц (провадження № 61-25944св18) та

від 3 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження №61-2779св18) є безпідставними, оскільки у вказаних справах судами попередніх інстанцій встановлені інші фактичні обставини, тому правовідносини у вказаних справах не є подібними правовідносинам сторін у справі, яка переглядається.

Оскаржені судові рішення є достатньо вмотивованими та місять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення суду першої інстанції у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII, статтями 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року в частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв