Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 201/14575/15-ц

провадження № 61-19682св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Євген Володимирович, Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_4 , від імені якої діє адвокат Денисенко Максим Миколайович, ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Медведєва Вікторія Олексіївна, та ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Купарєва Олена Володимирівна, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, про визнання недійсними договорів позики, іпотеки і купівлі-продажу, скасування державної реєстрації та витребування майна.

Позовну заяву ОСОБА_1 мотивовано тим, що під час її перебування у шлюбі з ОСОБА_2 вони набули у спільну сумісну власність на підставі договору купівлі-продажу від 28 серпня 2004 року квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_2 на підставі договору іпотеки від 28 квітня 2014 року № 1624, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та договору про задоволення вимог іпотекодержателя відчужив квартиру кв. АДРЕСА_2 без її нотаріальної згоди та всупереч інтересам їх малолітньої дитини ОСОБА_5 .

За час перебування в шлюбі із ОСОБА_2 вони не змінювали правовий режим належного їм майна на особисту приватну власність та все майно, що було ними набуте за час шлюбу, належало їм як подружжю на праві спільної сумісної власності. Зазначена квартира була передана ОСОБА_2 в іпотеку ОСОБА_3 за договором іпотеки від 28 квітня 2014 року на забезпечення виконання договору позики від 01 квітня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зі строком повернення позики до 01 травня 2014 року, та сумою позики 800 000,00 грн. Згоду на укладання такого договору позики вона не надавала, а вказані кошти не використовувались ними спільно в інтересах сім`ї.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна від 05 травня 2015 року № 38033784 20 лютого 2015 року ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., реєстровий № 620.

ОСОБА_3 був не вправі відчужувати спірну квартиру через неправомірність набуття права власності на неї за договором іпотеки, а сама квартира вибула із її (позивача) володіння, як спільної сумісної власності подружжя, поза її волею, внаслідок вчинення іншими особами дій, спрямованих на відчуження майна без погодження із власником. Укладення договору купівлі-продажу квартири від 20 лютого 2015 року відбулось після того, як між нею та ОСОБА_2 виник судовий спір щодо поділу майна подружжя (цивільна справа № 201/3329/14-ц), провадження за яким судом розпочато 20 березня 2014 року.

Ураховуючи наведене та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір позики від 01 квітня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним договір іпотеки від 28 квітня 2014 року № 1624, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 квітня 2014 року № 12719722 за договором іпотеки відносно квартири АДРЕСА_2 , зареєстроване державним реєстратором - приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В;

- скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л. І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 листопада 2014 року № 17577641 щодо державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_2 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений від 20 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 лютого 2015 року № 19509034, яке видане державним реєстратором - приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., щодо державної реєстрації за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_2 ;

- витребувати від ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 ;

- зареєструвати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за кожним;

- забезпечити неповнолітній ОСОБА_5 право користування квартирою АДРЕСА_2 шляхом реєстрації її місця проживання разом з ОСОБА_1 .

У червні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, про визнання особи добросовісним набувачем та визнання права власності на квартиру.

Позовну заяву ОСОБА_4 мотивовано тим, що 20 лютого 2015 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . На момент укладення цього договору ОСОБА_3 мав зареєстроване у встановленому законом порядку право власності на це майно. Вказані обставини були перевірені нотаріусом, заборони на відчуження майна були відсутні. За договором купівлі-продажу вона сплатила ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 574 000,00 грн.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила суд визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_2 та визнати за нею право власності на цю квартиру.

У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, ОСОБА_4 , про визнання договору позики грошових коштів дійсним та стягнення грошових коштів.

Позовну заяву ОСОБА_3 мотивовано тим, що 01 квітня 2009 року між ним та ОСОБА_2 в присутності ОСОБА_1 було укладено письмовий договір позики щодо передачі ОСОБА_2 грошових коштів в еквіваленті 100 000,00 дол. США.

Враховуючи, що в строк, встановлений договором позики, грошові кошти ОСОБА_2 повернуті не були, ОСОБА_3 просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики в сумі 260 000,00 грн та визнати укладений договір позики дійсним.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2017 року (протокольно) зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 прийнято та об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 та зустрічним позовом ОСОБА_4 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір позики від 01 квітня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , недійсним.

Визнано договір іпотеки від 28 квітня 2014 року № 1624, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним.

Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 квітня 2014 року № 12719722 за договором іпотеки відносно квартири АДРЕСА_2 , зареєстроване державним реєстратором - приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., скасовано.

Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 листопада 2014 року № 17577641, видане державним реєстратором Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л. І. щодо державної реєстрації прав власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , скасовано.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 20 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , недійсним.

Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 лютого 2015 року № 19509034, яке видане державним реєстратором - приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., щодо державної реєстрації прав власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 скасовано.

Витребувано від ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 та зареєстровано право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 та на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що договір позики від 01 квітня 2009 року не містить доказів передачі грошових коштів та його виконання, у тому числі в інтересах сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , тоді як за своєю суттю договір позики є реальним правочином.

ОСОБА_1 заперечує факт, що її чоловік отримував від ОСОБА_3 грошові кошти за договором позики від 01 квітня 2009 року та витрачав їх на потреби сім`ї.

Усупереч положенням частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників, ОСОБА_2 при укладенні договору іпотеки не повідомив нотаріуса про той факт, що майно, яке становить предмет іпотеки, було набуте в період його перебування у шлюбі з ОСОБА_1 .

Таким чином, відчуження квартири АДРЕСА_2 за договором іпотеки та подальше її відчуження на підставі договору купівлі-продажу від 20 лютого 2015 року є незаконними.

Оскільки ОСОБА_4 придбала спірне нерухоме майно за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, ОСОБА_1 як особа, якій на праві спільної сумісної власності належить це майно і права якої порушені внаслідок такого набуття, має право на підставі статті 388 ЦК України порушувати питання про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про забезпечення малолітній ОСОБА_5 права на користування квартирою АДРЕСА_2 шляхом реєстрації її місця проживання разом з ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки, набувши право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 має змогу безперешкодно зареєструвати там місце свого проживання, а також місце проживання дочки на підставі частини четвертої статті 29 ЦК України.

Зустрічні позови ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задоволенню не підлягають з огляду на те, що:

- договір позики від 01 квітня 2009 року містить вказівку про суму 800 000,00 грн, відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДФС України, що були витребувані судом, такого доходу ОСОБА_3 не мав;

- відповідно до наявної в матеріалах справи нотаріальної заяви ОСОБА_2 від 06 квітня 2014 року сума позики становила 800 000,00 грн, а тому вимога про стягнення еквівалента, 100 000,00 дол. США, є такою, що не відповідає умовам договору позики;

- відповідно до пункту 3 договору позики від 01 квітня 2009 року встановлено строк його дії та виконання до 01 травня 2014 року та спосіб виконання готівкою. Проте відповідно до постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 граничні суми готівкових розрахунків встановлено в розмірі 150 000,00 грн, що унеможливлює виконання договору позики, а додаткова угода про безготівкові розрахунки між сторонами договору позики укладена не була. Укладення договору іпотеки від 28 квітня 2014 року, до дати настання строку виконання зобов`язання за позикою, вказує про те, що іпотекодержатель діяв недобросовісно, використовуючи тяжкі обставини та законодавчі обмеження для позичальника, з метою фактичного наміру заволодіння нерухомим майном;

- договір іпотеки від 28 квітня 2014 року (пункт 1.2) містить оціночну вартість предмета іпотеки, 790 077,00 грн, станом на 15 квітня 2014 року. Іпотекодержатель за рахунок предмета іпотеки отримав задоволення вимог за договором позики, проте ОСОБА_3 здійснив відчуження вказаної квартири, що була ним набута у власність внаслідок задоволення вимог за договором іпотеки за договором купівлі-продажу від 28 лютого 2015 року за ціною 574 000,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів

У жовтні 2019 року ОСОБА_4 , від імені якої діє адвокат Денисенко М. М., звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , від імені якої діє адвокат Денисенко М. М., мотивовано тим, що суд першої інстанції порушив положення частини другої статті 37 ЦПК України щодо неможливості судді, який брав участь у врегулюванні спору у справі за участю судді, брати участь в розгляді справи по суті. Оскільки суддя Ткаченко Н. В. брала участь у врегулюванні спору у справі, то вона не мала права брати участь у розгляді цієї справи по суті.

Суди не врахували відсутність спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про поділ спірної квартири та не залучили до участі у справі державного реєстратора, який зареєстрував право власності на вказане майно за ОСОБА_3 .

Суди помилково витребували спірну квартиру у ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_1 не надала суду жодного належного і допустимого доказу наявності у неї права власності на спірну квартиру.

У листопаді 2019 року ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Медведєва В. О., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову, а позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Медведєва В. О., мотивовано тим, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року ухвалене неповноважним складом суду. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 61 та частини четвертої статті 65 СК України, оскільки грошові кошти за договором позики отримані ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 .

Крім того, письмова форма договору позики є доказом факту не лише укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику. Висновки судів про відсутність у ОСОБА_3 фінансової можливості надати у борг ОСОБА_2 800 000,00 грн є необґрунтованими.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Купарєва О. В., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Купарєва О. В., мотивовано тим, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року ухвалене неповноважним складом суду.

Суди попередніх інстанцій не врахували перебування на розгляді у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська цивільної справи № 201/3329/14-ц за позовами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо поділу майна подружжя, у тому числі і спірної квартири.

Крім того, заявлені ОСОБА_1 вимоги про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за кожним є неналежним способом захисту.

ОСОБА_2 довів належними та допустимими доказами належність йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_2 .

Суди не залучили до участі у справі державного реєстратора, який зареєстрував право власності на вказане майно за ОСОБА_3 .

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційні скарги учасники справи до суду не подавали.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 , від імені якої діє адвокат Денисенко М. М., витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 201/14575/15-ц, зупинено дію рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року та постанови Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року поновлено ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Медведєва В. О., строк на касаційне оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року та постанови Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Медведєва В. О.

Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2020 року поновлено ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Купарєва О. В., строк на касаційне оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року та постанови Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Купарєва О. В.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

З 27 січня 2001 року до 21 листопада 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 412/14473/2012.

Під час перебування у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилась дочка ОСОБА_5 . Після розірвання шлюбу малолітня ОСОБА_5 проживає разом із матір`ю ОСОБА_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 серпня 2004 року, посвідченого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д., номер у реєстрі нотаріальних дій 4-3913, ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 .

Суди встановили, що з 2004 року ОСОБА_1 здійснювала підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець, з 2005 року працювала на посаді менеджера ТОВ «ДВС Компані ЛТД», у період 2007-2008 років - у ВАТ «Просянський гірничо-збагачувальний комбінат», а в подальшому - у ТОВ «Керамплюс».

У вересні 2003 році ОСОБА_2 зареєстрував підприємницьку діяльність.

01 квітня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 800 000,00 грн зі строком повернення позики до 01 травня 2014 року.

На забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 01 квітня 2009 року 28 квітня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № 1624, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В.

Відповідно до пункту 1.1 цього договору заставою забезпечується виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором позики, укладеним в простій письмовій формі 01 квітня 2009 року, в сумі 800 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США. Строк виконання основного зобов`язання до 01 травня 2014 року. Право власності на предмет іпотеки підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим 28 серпня 2004 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д., в реєстрі № 4-3913, зареєстровано КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» 30 серпня 2004 року, згідно з витягом про реєстрацію права власності № 4583421, реєстраційний номер 1599128; в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 5494783, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 349103112101.

Згідно з пунктом 1.2 договору іпотеки оціночна вартість предмета іпотеки становила 790 077,00 грн. Відповідно до підпункту 2.1.1 договору іпотеки іпотекодавець ОСОБА_2 гарантує, що предмет іпотеки не є предметом судового спору та те, що на нього відсутні зареєстровані та незареєстровані права третіх осіб.

Договір іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», викладене в розділі 5. Посилань на наявність нотаріальної згоди на укладення договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, вчиненого в формі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, договір іпотеки не містить.

Згідно з підпунктом 2.1.1 договору іпотеки іпотекодавцем надано гарантії того, що на предмет іпотеки відсутні вимоги третіх осіб, у тому числі незареєстровані.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна від 05 травня 2015 року № 38033784 28 квітня 2014 року квартира АДРЕСА_2 була придбана ОСОБА_3 у ОСОБА_2 на підставі договору іпотеки (реєстровий № 1624) та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 03 грудня 2014 року, індексний номер витягу 30368291, реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на спірну квартиру 26 листопада 2014 року проведено державним реєстратором Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л. І. на підставі договору іпотеки від 28 квітня 2014 року. Згідно з витягом заставна вартість предмета іпотеки становить 790 077,00 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційних скарг, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Аналізуючи підстави звернення до суду з указаним позовом, характер пред`явлених позовних вимог, а також доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Щодо визнання договору позики від 01 квітня 2009 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , недійсним

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України та частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга стаття 1047 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Положення статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання позики.

Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Аналогічні правові висновки про відмову у визнанні недійсним кредитного договору з передбачених у статті 65 СК України підстав (у зв`язку з неотриманням згоди на його укладення від дружини позичальника) викладено у постанові Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 619/761/18 (провадження № 61-6457св19).

У справі, що переглядається, предметом спору, зокрема є вимога про визнання недійсним договору позики, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що у зв`язку з переданням в іпотеку квартири, яка належить їй на праві спільної сумісної власності, на забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики порушено її майнові права щодо вказаного майна, оскільки вона не надавала згоду на розпорядження ОСОБА_2 цим майном.

Водночас ОСОБА_1 не зазначила, яким чином укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір позики порушує майнові права на спірну квартиру, за захистом яких вона звернулась до суду з указаним позовом.

У судовому засіданні у суді першої інстанції та у наданих до суду письмових поясненнях ОСОБА_2 як сторона оспорюваного договору позики зазначав про те, що він дійсно отримував від ОСОБА_3 позику у розмірі 800 000,00 грн, чого не заперечував і сам ОСОБА_3 .

Виходячи із системного аналізу наведених норм права, в контексті встановлених судами обставин справи, висновки судів попередніх інстанцій про можливість визнання недійсним договору позики з передбачених у статті 65 СК України підстав (у зв`язку з неотриманням згоди на його укладення від дружини позичальника ОСОБА_1 ) Верховний Суд визнає передчасними.

Щодо визнання недійсним договору іпотеки від 28 квітня 2014 року № 1624, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування цієї презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судами, що спірна квартира АДРЕСА_2 ) була придбана ОСОБА_2 у 2004 році, тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 .

Договір іпотеки не містить посилань на наявність нотаріальної згоди ОСОБА_1 на укладення цього договору.

За змістом правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Доказів встановлення режиму особистої приватної власності ОСОБА_2 щодо вказаної квартири матеріали справи не містять, з огляду на що суди обґрунтовано зазначили про недотримання порядку розпорядження таким майном під час передання його в іпотеку без згоди іншого з подружжя.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору іпотеки від 28 квітня 2014 року № 1624, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (абзац перший частини першої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 , серед іншого порушувала питання про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що саме скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про проведення державної реєстрації прав є належним способом захисту прав та інтересів позивача. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а).

За змістом абзацу першого частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, у разі скасування на підставі рішення суду записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Отже, позивач за первісним позовом, звертаючись до суду з вимогами про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень без скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо державної реєстрації права власності, обрала спосіб захисту порушеного права, який не узгоджувався зі змістом статей 26 і 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у відповідній редакції.

За таких обставин позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 квітня 2014 року № 12719722, зареєстроване державним реєстратором - приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В, рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л. І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 листопада 2014 року № 17577641 щодо державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_2 та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 лютого 2015 року № 19509034, яке видане державним реєстратором -

приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., щодо державної реєстрації за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_2 , не є належним захистом її прав, а тому не підлягають задоволенню.

Водночас колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 не позбавлена права звернутись до суду з позовом саме про скасування записів про державну реєстрацію прав, внесених до Державного реєстру прав на підставі указаних рішень державного реєстратора.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладеного 20 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та витребування від ОСОБА_4 указаної квартири

Суди встановили, що квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_2 у власність під час його перебуванні у шлюбі з ОСОБА_1 та була передана в іпотеку ОСОБА_3 без наявності нотаріальної згоди ОСОБА_1 на укладення договору іпотеки.

Таким чином, оскільки докази на підтвердження того, що спірна квартира не є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у матеріалах справи відсутні, відчуження квартири АДРЕСА_2 за договором іпотеки та подальше її відчуження на підставі договору купівлі-продажу від 20 лютого 2015 року є незаконним.

Порушення, невизнання або спорювання права власності особи на майно є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані, оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до пунктів 21, 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387 388 ЦК України.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід брати до уваги правила, встановлені статтями 387 388 ЦК України.

У зв`язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно було відчужено ще й на підставі наступних договорів.

Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Така правова позиція закріплена у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Оскільки ОСОБА_4 придбала спірне нерухоме майно за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, ОСОБА_1 як особа, якій на праві спільної сумісної власності належить це майно, права якої порушені внаслідок такого набуття, має право на підставі статті 388 ЦК України порушувати питання про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Водночас вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладеного від 20 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , є неналежним способом захисту.

З огляду на викладене не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_4 про визнання права власності на спірну квартиру.

Щодо позовної вимоги про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за кожним

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Встановлено, що квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_2 у власність під час його перебуванні у шлюбі з ОСОБА_1 .

Статтею 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17).

Водночас матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що указана квартира на момент вчинення оспорюваних правочинів (а також розгляду цієї справи) поділена між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з виділенням відповідних часток.

Таким чином, реєстрація за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за кожним фактично стосується визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у рівних частинах.

Задоволення зазначеної вимоги стосуватиметься вирішення питання про розподіл майна, яке набуте ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі, що не є предметом розгляду у справі, що переглядається.

За таких обставин у задоволенні позовної вимоги про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за кожним необхідно відмовити.

Щодо позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору позики грошових коштів дійсним та стягнення грошових коштів

Як уже було зазначено, суди попередніх інстанцій помилково визнали недійсним договір позики від 01 квітня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , за позовом ОСОБА_1 .

Водночас, вирішуючи питання про стягнення грошових коштів за вказаним договором, суди не врахували, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не заперечують дійсності укладеного правочину та їхніх намірів.

Суди виходили з того, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Проте матеріали справи не містять доказів як отримання, так і використання грошових коштів за договором позики від 01 квітня 2009 року в інтересах сім`ї.

Водночас зазначене не може ставити під сумнів сам факт укладення договору, чого не заперечують ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як сторони цього договору, а також виникнення між ними відповідних правовідносин.

Відсутність доказів отримання та використання грошових коштів за договором позики від 01 квітня 2009 року в інтересах сім`ї вказує на відсутність у ОСОБА_1 як другого з подружжя обов`язку з повернення цих коштів, однак не припиняє такого обов`язку для ОСОБА_2 .

Під час перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції не врахував доводів ОСОБА_3 щодо дійсності договору позики, помилково вважав виконаним зобов`язання з повернення позики за рахунок реалізації предмета іпотеки, оскільки, як уже було зазначено, передача спірної квартири в іпотеку, як і її продаж ОСОБА_4 , є незаконними, що, однак, не позбавляє останню можливості порушити питання про повернення їй ОСОБА_3 грошових коштів.

Зазначене вказуватиме про повернення сторін договору позики до первісного стану (існування зобов`язання).

Апеляційний суд не врахував, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи

№ 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження

№ 14-5020цс18) та від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 14-42915цс18).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії.

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження

№ 14-22477цс18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 14-3741цс19).

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у цій справі, апеляційний суд погодився з його висновком про відсутність між сторонами позикових відносин за договором позики від 01 квітня 2009 року, не врахувавши пояснення сторін договору позики щодо реальності його укладення.

Колегія суддів вважає, що апеляційний суд передчасно погодився з таким висновком суду першої інстанції, не встановивши справжню правову природу укладеного між сторонами договору.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, розгляд справи апеляційним судом проведено неповно, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо доводів касаційних скарг про те, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2018 року ухвалене неповноважним складом суду

Главою 4 розділу III ЦПК України передбачено можливість врегулювання спору за участю судді.

Відповідно до частини першої статті 201 ЦПК України врегулювання спору за участю судді проводиться за згодою сторін до початку розгляду справи по суті.

Згідно зі статтею 202 ЦПК України про проведення процедури врегулювання спору за участю судді суд постановляє ухвалу, якою одночасно зупиняє провадження у справі.

У випадку недосягнення сторонами мирного врегулювання спору за наслідками проведення врегулювання спору повторне проведення врегулювання спору за участю судді не допускається.

Частиною першою статті 203 ЦПК України передбачено, що проведення врегулювання спору за участю судді здійснюється у формі спільних та (або) закритих нарад. Сторони мають право брати участь у таких нарадах у режимі відеоконференції в порядку, визначеному цим Кодексом.

Спільні наради проводяться за участю всіх сторін, їх представників та судді.

Закриті наради проводяться за ініціативою судді з кожною із сторін окремо.

Відповідно до положень статті 204 ЦПК України врегулювання спору за участю судді припиняється:

1) у разі подання стороною заяви про припинення врегулювання спору за участю судді;

2) у разі закінчення строку врегулювання спору за участю судді;

3) за ініціативою судді у разі затягування врегулювання спору будь-якою із сторін;

4) у разі укладення сторонами мирової угоди та звернення до суду із заявою про її затвердження або звернення позивача до суду із заявою про залишення позовної заяви без розгляду, або в разі відмови позивача від позову чи визнання позову відповідачем.

2. Про припинення врегулювання спору за участю судді постановляється ухвала, яка оскарженню не підлягає. Одночасно суддя вирішує питання про поновлення провадження у справі.

3. Про припинення врегулювання спору за участю судді з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, суддя постановляє ухвалу не пізніше наступного робочого дня після надходження відповідної заяви сторони, а з підстави, передбаченої пунктом 2 цієї ж частини - не пізніше наступного дня з дня закінчення строку врегулювання спору за участю судді.

4. У разі припинення врегулювання спору за участю судді з підстав, передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті, справа передається на розгляд іншому судді, визначеному в порядку, встановленому статтею 33 цього Кодексу.

Статтею 205 ЦПК України визначено, що врегулювання спору за участю судді проводиться протягом розумного строку, але не більше тридцяти днів з дня постановлення ухвали про його проведення.

Строк проведення врегулювання спору за участю судді продовженню не підлягає.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2018 року цивільна справа № 201/14575/15-ц була передана судді Ткаченко Н. В. для врегулювання спору за участю судді в порядку глави 4 розділу III ЦПК України, провадження у справі було зупинено (а. с. 225, 226, т. 3).

В ухвалі визначено, що врегулювання спору за участю судді Ткаченко Н. В. відбудеться 11 травня 2018 року о 14 год. 00 хв., про що представники всіх сторін були повідомлені під розписку.

10 травня 2018 року до суду надійшла заява представника ОСОБА_2 Купарєвої О. В. про долучення до матеріалів справи доказів поважності її неявки 11 травня 2018 року в засідання для врегулювання спору за участю судді. Представник повідомила, що 23 квітня 2018 року відбулася зустріч сторін (за виключенням представника ОСОБА_1 ) щодо мирного врегулювання спору у цивільній справі, за результатами якої складений був протокол. Також просила передати справу для визначення іншого судді згідно з положеннями статті 33, частини другої статті 37 ЦПК України.

Також 10 травня 2018 року до суду надійшла заява представника ОСОБА_4 Денисенка М. М. , який просив долучити до матеріалів справи мирову угоду, укладену 23 квітня 2018 року, затвердити її та прийняти рішення відповідно до чинного законодавства щодо передачі справи іншому судді згідно зі статтею 33, частини другої статті 37 ЦПК України. Також повідомив про неможливість явки в засідання 11 травня 2018 року.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 травня 2018 року припинено процедуру врегулювання спору за участю судді Ткаченко Н. В. у цивільній справі № 201/14575/15-ц та поновлено провадження у справі.

Ухвалу суду мотивовано тим, що порядок затвердження заявленої представником ОСОБА_4 Денисенком М. М. мирової угоди, визначений статтями 207 255 ЦПК України, передбачає роз`яснення сторонам наслідків укладення мирової угоди, перевірку, чи не обмежені представники сторін вчиняти певні дії, закриття провадження у справі у разі затвердження мирової угоди. Таким чином, суд повинен здійснити дії, які не передбачені главою 4 розділу ІІІ ЦПК України під час врегулювання спору за участю судді. Тому врегулювання спору за участю судді Ткаченко Н. В. підлягає припиненню на підставі пункту 4 частини першої статті 204 ЦПК України з подальшим призначенням справи до судового розгляду.

Оскільки припинення врегулювання спору за участю судді Ткаченко Н. В. здійснено саме на підставі пункту 4 частини першої статті 204 ЦПК України, то підстави для передачі справи на розгляд іншому судді відповідно до частини четвертої статті 204 ЦПК України відсутні.

Отже, Верховний Суд відхиляє доводи касаційних скарг про ухвалення Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська рішення від 12 грудня 2018 року неповноважним складом суду, з порушенням статей 37 204 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до незгоди зі встановленими фактичними обставинами справи та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК Українине належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними у статті 416 цього Кодексу.

Керуючись статтями 400 409 411 415 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4 , від імені якої діє адвокат Денисенко Максим Миколайович, ОСОБА_3 , від імені якого діє адвокат Медведєва Вікторія Олексіївна, та ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Купарєва Олена Володимирівна, задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк