Постанова
Іменем України
26 січня 2022 року
м. Київ
справа № 201/16667/16-ц
провадження № 61-10453св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпрі ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ковальчук Денис Юрійович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 06 жовтня 2020 рокуу складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2021 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про відшкодування майнової і моральної шкоди.
Позовну заяву мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_3 , яка є дружиною ОСОБА_5 , з серпня 2008 року до листопада 2009 року була опікуном на той час неповнолітньої ОСОБА_1 .
Рішенням виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у
м. Дніпрі ради від 16 жовтня 2009 року ОСОБА_3 була звільнена від обов`язків опікуна над малолітньою ОСОБА_1 за власним бажанням, через її виїзд до іншої країни, та призначено нового опікуна ОСОБА_2 , якого за рішенням районної ради від 11 травня 2016 року звільнено від повноважень піклувальника ОСОБА_1 .
Зазначала, що за час свого опікунства над дитиною відповідачі неналежним чином виконували свої обов`язки, проявляли своє негативне ставлення до неї, не займалися належним чином вихованням, утриманням, навчанням та лікуванням, що знайшло свій значний вплив на її психічний стан, стан здоров`я, чим завдали їй майнової і моральної шкоди.
Майнову шкоду позивач оцінює у розмірі 269 759 грн (у вигляді отриманої на ім`я позивача допомоги та орендної плати за належну позивачу квартиру, використаних відповідачами у власних інтересах), а моральну шкоду у розмірі 400 000 грн.
Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги 16 січня 2020 року, просила стягнути солідарно з відповідачів 269 759 грн на відшкодування майнової шкоди та по 200 000 грн з кожного відповідача окремо на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідальність у вигляді відшкодування шкоди може бути покладена на особу лише за наявності в її діях складу цивільного правопорушення, однак позивач не надала доказів на підтвердження наявності шкоди, протиправної поведінки відповідачів та причинного зв`язку між такою поведінкою і завданою позивачу шкодою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження того, що відповідачі неналежно здійснювали свої обов`язки щодо опіки позивача. Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про долучення на стадії апеляційного провадження висновку експертизи від 10 квітня 2018 року, проведеної у межах кримінального провадження, оскільки неподання цього доказу було зумовлено поважними причинами, зокрема тим, що представник позивача про наявність такого висновку дізнався лише після ухвалення рішення судом першої інстанції. Суди попередніх інстанції не дослідили та не надали належної оцінки показанням свідків, допитаних судом першої інстанції за клопотанням позивача.
Відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2021 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 18 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_6 , батько позивача був записаний за вказівкою матері.
Рішенням виконкому Амур-Нижньодніпровської у м. Дніпропетровську районної ради від 15 серпня 2008 року ОСОБА_3 , дружина
ОСОБА_5 , була призначена опікуном над малолітньою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
13 лютого 2009 року на ім`я позивача було видано свідоцтво про право на спадщину після померлої ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням виконкому Амур-Нижньодніпровської у м. Дніпропетровську районної ради від 16 жовтня 2009 року ОСОБА_3 була звільнена від обов`язків опікуна над малолітньою ОСОБА_1 за власним бажанням через виїзд до другої країни та призначено нового опікуна ОСОБА_2 .
Рішенням виконкому Амур-Нижньодніпровської у м. Дніпропетровську районної ради від 11 травня 2016 року ОСОБА_2 звільнено від повноважень піклувальника ОСОБА_1 за власним бажанням.
Згідно з розпорядженням голови районної державної адміністрації Дніпропетровської районної державної адміністрації від 14 червня 2016 року ОСОБА_4 було призначено опікуном ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду із позовом, позивач посилалася на те, що за час свого опікунства над позивачкою відповідачі неналежним чином виконували свої обов`язки, проявляли своє негативне ставлення до неї, не займалися належним чином її вихованням та утриманням, навчанням та лікуванням (одягали в неналежний одяг, залишали її саму без опіки, не вживали заходи щодо її медичного обстеження, тощо), що знайшло свій значний вплив на її психічний стан, стан здоров`я та завдало їй майнової та моральної шкоди.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах
2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Звертаючись до суду із позовом опікун неповнолітньої ОСОБА_1
ОСОБА_4 стверджувала, що у період з серпня 2008 року до травня
2016 року попередні опікуни дитини ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , здійснюючи опіку, спричинили їй майнову та моральну шкоду дитині.
В Україні діє державна охорона дитинства, яка знаходить свій прояв в тому, що держава бере під свою охорону кожну дитину - сироту і дитину, позбавлену батьківського піклування, утримання та виховання яких покладається на державу (частина третя статті 51, частина третя статті
52 Конституції України, частини перша, четверта статті 5 СК України).
Над малолітніми особами, які не досягли 14 років і є сиротами, встановлюється опіка, завданням якої є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх (частина перша, друга статті 243 СК України, стаття 55 ЦК України).
Встановлення опіки та призначення опікуна є компетенцією органу опіки та піклування (за винятком випадків, передбачених статтею 60 ЦК України), який також контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку (положення статей 56 61 63 ЦК України, статей 244 246 СК України).
Судами попередніх інстанцій установлено, що між сторонами існували відносини підопічної і опікунів, ОСОБА_1 з травня 2008 року стала дитиною-сиротою, у зв`язку з чим щодо неї органом опіки і піклування встановлено опіку та призначено опікунів: з 15 серпня 2008 року до 16 жовтня 2009 року - ОСОБА_3 ; з 16 жовтня 2009 року до 11 травня 2016 року -
ОСОБА_2 , під час якої відповідачі отримували державну допомогу на дитину.
Позивач стверджувала, що через неналежне виконання відповідачами опікунських обов`язків їй спричинено майнову та моральну шкоду.
Способами захисту сімейних прав та інтересів є, зокрема, відшкодування майнової та моральної шкоди (пункт 6 частини другої статті 18 СК України).
За змістом частини першої статті 67 ЦК України, частин першої, другої статті 249 СК України опікун зобов`язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням. Опікун малолітньої особи зобов`язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.
Відповідно до частини четвертої статті 249 СК України цивільні права та обов`язки опікуна, піклувальника встановлюються Цивільним кодексом України.
За змістом частин першої, другої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування майнової чи моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача.
Для відшкодування майнової та моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Установивши, що матеріали справи не містять належних та достатніх доказів про завдання позивачу майнової та моральної шкоди, протиправність дій відповідачів та наявності причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями відповідачів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Так, зокрема, позивач не довела те, що відповідачі неналежно виконували свої опікунські обов`язки, внаслідок чого їй спричинено шкоду.
Навпаки, судами установлено, що відповідачі, будучи опікунами, виховували ОСОБА_1 , піклувалися про її здоров`я, психічний стан, фізичний і духовний розвиток, готували до самостійного життя, забезпечували її догляд і лікування, створивши для неї належні побутові умови та умови для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти; вживали заходи до захисту цивільних прав та інтересів підопічної.
Зазначене підтверджується: актами обстеження умов проживання дитини ОСОБА_1 за період з 2010 по 2015 рік (а. с. 180-184, т. 2); висновками про стан здоров`я, фізичний та розумовий розвиток дитини ОСОБА_1 за період з 2010 по 2015 рік (а. с. 185-189, т. 2); характеристиками класного керівника КЗОНВО № 28 м. Дніпропетровська за період з 2010 по 2015 рік стосовно учениці ОСОБА_1 (а. с. 190-195, т. 2); довідками про відвідування ОСОБА_1 музичної школи (а. с. 157,159-163, т. 1), показами свідків.
Крім того, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, за невиконання або неналежне виконання обов`язків щодо виховання позивачки відповідачі не були притягнуті до будь-якого виду юридичної відповідальності та у спростування не надано належних доказів.
Відповідно до пункту 48 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 866 від 24 серпня 2008 року, увесь період проживання позивачки у сім`ї відповідачів здійснювався соціальний супровід служба-управління у справах дітей, а саме: здійснювався контроль за утриманням, навчанням, вихованням та медичним оглядом дитини-сироти ОСОБА_1 (а. с.179-195, т. 2).
Матеріали справи не містять зауважень, як і жодного акту про порушення прав позивачки ні від служби у справах дітей, ні від керівників закладів, де позивачка навчалася.
Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відхилення доводів позивача про використання відповідачами наданої на її ім`я державної допомоги у власних інтересах.
Згідно з пунктами 46-47 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини опікун та піклувальник має правила та обов`язки. Опікун та піклувальник, зокрема має право: самостійно визначати способи виховання з урахуванням думки дитини і рекомендацій органу опіки та піклування; самостійно здійснювати витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок призначеної державної допомоги, пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного; представляти інтереси підопічного в установах, організаціях і закладах.
Тобто, державна допомога, яка надавалась на утримання позивача як дитини, позбавленої батьківського піклування, отримувалась опікунами дитини. Позивачем не доведено, що ці кошти відповідачі одержували і витрачали не на потреби ОСОБА_1 . Водночас заперечення відповідачів про те, що всі кошти, одержані на утримання ОСОБА_1 , вони витратили під час проживання її у відповідачів, крім того ними було витрачено і їх особисті кошти, позивачем не спростовані.
Відповідачі, як опікуни, відповідно до пунктів 46, 47, 50 вказаного Порядку
№ 866 самостійно визначали способи виховання позивача і при цьому ураховували її думку та рекомендації органу опіки та піклування; самостійно здійснювали витрати, необхідні для задоволення потреб підопічної, за рахунок призначеної державної допомоги та своїми коштами, представляли інтереси підопічної в установах, організаціях і закладах.
За змістом частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо нерухомого майна, право власності на яке належить дитині, а у випадках, визначених законом, - також щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині, відмовлятися від належних дитині майнових прав, зобов`язуватися від імені дитини порукою чи видавати письмові зобов`язання.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги позивача про те, що відповідачі здавали в оренду належну їй на праві власності квартиру та отримували від найму майна кошти, які використовували у власних інтересах, оскільки такі доводи не підтверджені належними та допустимими доказами. У матеріалах справи відсутній договір оренди квартири, укладений між конкретними сторонами, з визначенням її вартості та інших умов, прав та обов`язків сторін, підписами сторін правочину.
Доводи касаційної скарги про те, що належну їй на праві власності квартиру відповідачі не утримували в належному стані спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, зокрема фотографіями об`єкта нерухомості після проведення в ній ремонту.
Аргументи касаційної скарги про те, що внаслідок неналежного виконання відповідачами своїх опікунських обов`язків у позивача погіршився стан здоров`я колегія також відхиляє, оскільки таких доказів матеріали справи не містять.
Отже, судами правильно установлено, що відповідачі не порушили прав ОСОБА_1 та належно здійснювали свої опікунські обов`язки. Зворотного позивач не довела.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про долучення на стадії апеляційного провадження висновку експертизи від 10 квітня 2018 року, який на думку позивача є належним доказом на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, є помилковими.
Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
За правилами частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
У порушення вимог статті 367 ЦПК України позивач та її представник не надали доказів неможливості надання вказаного висновку експертизи до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї, тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв цей висновок до уваги.
Посилання на те, що представник позивача дізнався про наявність такого висновку лише 04 лютого 2021 року, після ознайомлення з матеріалами кримінального провадження № 12016040630002324, не можуть свідчити про винятковість підстав для його прийняття, оскільки позивач або її представник не надали доказів неможливості ознайомитися із матеріалами вказаного кримінального провадження під час розгляду справи судом першої інстанції. При цьому колегія суддів враховує те, що матеріали справи містять відомості про це кримінальне провадження, зокрема клопотання ОСОБА_4 як законного представника ОСОБА_1 від 26 січня 2017 року про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження
№ 12016040630002324 та відповідь слідчого СВ АНД ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області (а. с. 39, 40, т. 2).
Інші доводи касаційної скарги, які є у значній мірі аналогічними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки доказів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц).
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ковальчук Денис Юрійович, залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня
2020 рокута постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня
2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович