Постанова

Іменем України

08 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 201/2366/18

провадження № 61-4302св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що вона є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , шлюб між якими було розірвано 27 жовтня 1995 року. Її батько ОСОБА_3 , який був власником квартири АДРЕСА_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . У встановлений законом шестимісячний строк вона звернулася до Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі якої 15 липня 2016 року державним нотаріусом Парусниковою-Сімон І. М. було заведено спадкову справу № 419/2016. Однак постановою державного нотаріуса Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусникової-Сімон І. М. від 06 грудня 2016 року їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 у зв`язку з тим, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за іншою особою, тобто квартира не належить спадкодавцю. 15 лютого 2017 року їй стало відомо, що 21 листопада 2008 року між її батьком ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, на підставі якого відповідач набула право власності на вказану квартиру. Крім того, під час розгляду справи № 201/4391/17 за її позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, про визнання договору довічного утримання недійсним та визнання права власності вона дізналася про існування заповіту ОСОБА_3 від 21 лютого 2007 року, яким її батько заповів усе належне йому майно на користь ОСОБА_2 . Зазначений заповіт складено з порушенням законодавства України, оскільки на момент складання заповіту ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, не підписував заповіт, що підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи № 2352-19, складеним 22 жовтня 2019 року експертом Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним заповіт, складений 21 лютого 2007 року ОСОБА_3 та посвідчений нотаріусом Фаст Л. Д.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заперечила проти позову та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що заповіт ОСОБА_3 було посвідчено 21 лютого 2007 року нотаріусом Фаст Л. Д., що відповідає загальним вимогам, дотримання яких є необхідним для чинності правочину. Заповіт відповідав волі заповідача і його волевиявлення було вільним. Тому позов є безпідставним, має штучний характер та підриває ділову репутацію державної нотаріальної контори.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що обставини, на які посилалася позивач в позовній заяві не підтверджуються матеріалами справи і спростовуються висновком судової почеркознавчої експертизи № 5377-20, складеним 22 квітня 2021 року експертом Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, яким встановлено, що підпис і рукописні написи в заповіті ОСОБА_3 від 21 лютого 2007 року виконані саме ОСОБА_3 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

12 травня 2022 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що місцевий суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

31 травня 2022 року справа № 201/2366/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтями 1216 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , шлюб між якими було розірвано 27 жовтня 1995 року.

ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

У встановлений законом шестимісячний строк ОСОБА_1 звернулася до Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі якої 15 липня 2016 року державним нотаріусом Парусниковою-Сімон І. М. було заведено спадкову справу № 419/2016.

Постановою державного нотаріуса Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусникової-Сімон І. М. від 06 грудня 2016 року ОСОБА_1 було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 у зв`язку з тим, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за іншою особою, тобто квартира не належить спадкодавцю.

15 лютого 2017 року ОСОБА_1 стало відомо, що 21 листопада 2008 року між її батьком ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, посвідчений нотаріусом Першої дніпропетровської держаної нотаріальної контори за реєстровим № 1-5239, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на вказану квартиру.

Крім того, під час розгляду справи № 201/4391/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, про визнання договору довічного утримання недійсним та визнання права власності, ОСОБА_1 дізналася про існування заповіту ОСОБА_3 від 21 лютого 2007 року, яким її батько заповів усе належне йому майно на користь ОСОБА_2 . Вказаний заповіт був посвідчений державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д. за реєстровим № 4-336.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вищевказаний заповіт є недійсними, оскільки ОСОБА_3 на момент його складання не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, не підписував цей заповіт.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Статтею 1247 ЦК України передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Частинами першою-третьою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 16 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України суд відповідно до статті 145 ЦПК України за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).

При розгляді цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій жодною із сторін не заявлялося клопотання про призначення посмертної судової психіатричної експертизи.

За клопотанням сторони позивача ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 26 квітня 2019 року було призначено судову почеркознавчу експертизу.

Згідно з висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Уса Д. О. від 22 жовтня 2019 року № 2352-19 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи підпис від імені ОСОБА_3 , що розміщений в графі «підпис» заповіту від 21 лютого 2007 року, реєстровий № 336, виконаний самим ОСОБА_3 , рукописні записи від імені ОСОБА_3 « Мною ОСОБА_3 цей заповіт прочитаний вголос і власноручно підписаний» та « ОСОБА_3 », що розміщені в заповіті від 21 лютого 2007 року, реєстровий № 336, виконані не ОСОБА_3 , а іншою особою.

ОСОБА_2 не погодилася з вищевказаним висновком експерта та 29 липня 2020 року заявила клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. Клопотання було обґрунтоване тим, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 26 квітня 2019 року про призначення судової почеркознавчої експерти на вирішення експертів поставлено запитання - чи виконано підпис у заповіті, посвідченому 21 лютого 2007 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д. за реєстровим № 336, власноручно ОСОБА_3 чи іншою особою? Однак експерт вийшов за межі питань, поставлених судом, і дослідив не тільки підпис ОСОБА_3 , а й рукописні записи від імені ОСОБА_3 , що розміщені під текстом заповіту від 21 лютого 2007 року в графі «підпис». При цьому вона не мала можливості надати для дослідження експерту оригінали рукописних текстів, виконаних ОСОБА_3 .

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року клопотання ОСОБА_2 було задоволено, призначено судову почеркознавчу експертизу, на вирішення експертів поставлено такі питання: 1. Чи виконано підпис у заповіті, посвідченому 21 лютого 2007 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д. за реєстровим № 336, власноручно ОСОБА_3 чи іншою особою? 2. Чи виконано рукописний запис від імені ОСОБА_3 , що розміщений під текстом заповіту, посвідченому 21 лютого 2007 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д. за реєстровим № 336, та в графі «підпис» власноручно ОСОБА_3 чи іншою особою?

Згідно з висновком експертів Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Здор В. М. та Забуги А. В. від 22 квітня 2021 року № 5377-20 за результатами проведення комісійної судової почеркознавчої експертизи підписи та рукописні записи від імені ОСОБА_3 у заповіті, посвідченому 21 лютого 2007 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д. за реєстровим № 336, виконані ОСОБА_3 .

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не довела обставин, на які вони посилалися як на підставу своїх позовних вимог. Зокрема, позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що її батько ОСОБА_3 на момент складання оспорюваного заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а також не підписував цей заповіт.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

19 липня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Келембет І. М. подала до суду першої інстанції клопотання про призначення у справі повторної судової почеркознавчої експертизи, на вирішення якої просила поставити ті ж самі питання, що були зазначені в ухвалі місцевого суду від 12 листопада 2020 року про призначення судової почеркознавчої експертизи, за результатами проведення якої був складений вищевказаний висновок від 22 квітня 2021 року № 5377-20. Проведення вказаної експертизи заявник просила доручити експертам Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України. Клопотання було мотивовано тим, що висновок експертів від 22 квітня 2021 року № 5377-20 викликає сумніви в його правильності та суперечить іншим матеріалам справи, а саме - висновку експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Уса Д. О. від 22 жовтня 2019 року № 2352-19 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 липня 2021 року в задоволенні клопотання представника позивача про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи відмовлено з тих підстав, що за клопотанням сторін у справі було проведено дві почеркознавчі експертизи і експертами надані відповідні висновки, які не визнано необґрунтованими або такими, що суперечать іншим матеріалам справи. Сумніви стосовно вказаних експертиз можуть бути вирішені в ході розгляду справи по суті, дослідження та оцінки доказів, перевірки матеріалів справи. Крім того, суд звернув увагу на те, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи.

Оскільки в цій справі було проведено дві судові почеркознавчі експертизи, яким підтверджено підписання оспорюваного заповіту самим ОСОБА_3 , то в цілому висновки експертиз не суперечить один одному. При цьому при складанні висновку від 22 жовтня 2019 року № 2352-19 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи експерт вийшов за межі питань, поставлених ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 26 квітня 2019 року, і дослідив не тільки підпис ОСОБА_3 , а й рукописні записи від імені ОСОБА_3 , що розміщені під текстом заповіту від 21 лютого 2007 року в графі «підпис». Натомість висновок експертів від 22 квітня 2021 року № 5377-20, яким підтверджено написання рукописних записів в оспорюваному заповіті самим ОСОБА_3 , було складено відповідно до ухвали Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року, і цей висновок експертів не викликає сумнівів у його правильності.

Факт відмови в задоволенні вищевказаного клопотання не свідчить про порушення місцевим судом принципу змагальності сторін, так як серед обов`язків суду, встановлених частиною п`ятою статті 12 ЦПК України, окрім сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, також визначено запобігання зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) міститься правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко