Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 201/9425/18

провадження № 61-15007св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: Управління - служба у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шаулова Марина Олексіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової Марини Олексіївни та ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 жовтня 2020 року, ухвалене у складі судді Федоріщева С. С., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подала до суду уточнену позовну заяву в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Позовна заява ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , мотивована тим, що 09 лютого 1991 року між нею та ОСОБА_4 зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2016 року.

У шлюбі у них народилась дочка - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За час шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 150,9 кв. м, житловою площею 87,4 кв. м, яка була зареєстрована за ОСОБА_4 . Також за час шлюбу вони зробили ремонт у вказаній квартирі, облаштували її меблями та побутовою технікою.

Вказувала на те, що після розірвання шлюбу вона з дочкою залишились мешкати у зазначеній квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 .

Восени 2018 року під час прибирання в квартирі вона знайшла документи, які знаходилися в сейфі чоловіка, серед яких вона побачила договір купівлі-продажу 1/2 частини їх квартири, який 26 грудня 2012 року був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . При ознайомленні із текстом договору їй стало відомо, що його зміст не відповідає дійсності, а саме: у пункті 5 договору зазначено щодо відсутності прав неповнолітніх або малолітніх дітей на користування житлом, яке відчужується, а також те, що 1/2 частина квартири оглянута покупцем до підписання договору.

Вказувала, що вона не надавала згоди на відчуження 1/2 частини квартири, але в договорі купівлі-продажу (пункт 8) є примітка про те, що 26 листопада 2012 року приватним нотаріусом посвідчена така її згода.

Також оспорюваним договором порушено права неповнолітньої дитини - її дочки ОСОБА_2 , яка має право користування спірним нерухомим майном, яке відчужено без відповідного дозволу органу опіки та піклування.

Зазначала, що оскільки оспорюваний договір був укладений без її згоди та без дозволу органу опіки та піклування, його слід визнати недійсним.

З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , просила визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 150,9 кв. м, житловою площею 87,4 кв. м, який був 26 грудня 2012 року посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шауловою О. М.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, посвідчений 26 грудня 2012 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шауловою М. О. за реєстровим № 1112 про продаж 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 під час придбання спірної квартири перебували у шлюбі, позивач не надавала згоду на відчуження майна, яка належало їй на праві спільної сумісної власності, а заява - згода іншого з подружжя на продаж такого майна, яка є обов`язковим документом при вчиненні нотаріальної дії щодо відчуження нерухомого майна, підписана від її імені іншою особою.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 жовтня 2020 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки остання, перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_4 , не надавала згоду на укладання ОСОБА_4 26 грудня 2012 року договору купівлі-продажу 1/2 частини спірної квартири, яка була придбана у період їхнього шлюбу, відповідної нотаріальної згоди не підписувала, що підтверджується висновком експерта № 4538-19 від 10 лютого 2020 року, складеного за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів

У вересні 2021 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шаулова М. О. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шауловою М. О. мотивована тим, що відповідно до уточненої позовної заяви, за результатом розгляду якої прийнято оскаржувані судові рішення, ОСОБА_1 виступає як законний представник неповнолітньої ОСОБА_2 , й саме звернулась за захистом прав та охоронюваних інтересів дитини. Таким чином, в даному спорі захисту підлягають можливі права та охоронювані законом інтереси дитини на спірне нерухоме майно.

Окремо, дослідженню у даній цивільній справі підлягало дослідженню питання наявності права, щодо захисту яких заявлено позивачем, що судами першої та апеляційної інстанції здійснено не було, чим порушено основоположні засади цивільного судочинства.

Матеріали справи свідчать, що будь-яких прав позивача - неповнолітньої ОСОБА_2 при укладені оспорюваного правочину порушено не було, а відтак відсутні будь-які підстави для звернення до суду за захистом прав.

Також матеріали справи не містять жодного документа, який підтверджує, що ОСОБА_1 дійсно є законним представником ОСОБА_2 та судом перевірено повноваження усіх учасників справи. Те ж саме стосується і представника позивача, який підписував процесуальні документи, хоча матеріали справи не містять ані копії ордера адвоката, ані копії договору про надання правової допомоги, яким надані повноваження адвокату.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин позовну давність та положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також суди помилково врахували висновок експерта, який складений з порушенням вимог чинного законодавства України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 120/5780/20 (провадження № К/9901/16729/21), від 01 жовтня 2020 року у справі № 912/1672/18, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У вересні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суди попередніх інстанції не врахували, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений 26 грудня 2012 року, а до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернулась у серпні 2018 року, тобто пропустила строк позовної давності.

Також суди попередніх інстанцій не дослідили лист Дніпровської міської ради від 11 січня 2019 року та довідку про склад родини ОСОБА_4 , згідно з якими дочка ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на час укладення оспорюваного правочину не була зареєстрована у спірній квартирі.

Крім того, суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки інформаційній довідці з Реєстру прав власності на нерухоме майно, яка додана приватним нотаріусом до відзиву на апеляційну скаргу, згідно з якою 17 жовтня 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 подарували своїй дочці ОСОБА_2 1/2 частини спірної квартири.

Отже, ОСОБА_1 з 17 жовтня 2016 року була обізнана про те, що власником іншої 1/2 частини квартири є вона ( ОСОБА_3 ).

Також про обізнаність позивачки про укладений договір купівлі-продажу свідчить та обставина, що вона після смерті ОСОБА_4 не зверталась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини.

Крім того, суди попередніх інстанцій поклали в основу судових рішень висновок експертизи, який є недопустимим доказом, оскільки проведена з порушенням процедури проведення почеркознавчої експертизи.

При цьому суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення повторної експертизи.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц (провадження № 61-4313св19) та у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року провадження № 6-17цс17; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме на підставі висновку експерта від 10 лютого 2020 року № 4538-19; суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення повторної експертизи.

Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року касаційну скаргу приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової М. О. залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової М. О., витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 09 лютого 1991 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4 , від якого мають дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 27 червня 2002 року придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано за ОСОБА_4 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано.

Після розірвання шлюбу у квартирі АДРЕСА_1 залишились проживати ОСОБА_1 із неповнолітньою дочкою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які зареєстровані у вказаній квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. Місце смерті - м. Хабаровськ Хабаровського краю Російської Федерації.

Останнім відомим місцем реєстрації ОСОБА_4 є квартира АДРЕСА_2 .

Спадкова справа за останнім відомим місцем реєстрації ОСОБА_4 не заводилась.

Восени 2018 року ОСОБА_1 дізналась, що за життя, а саме 26 грудня 2012 року, ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить їм на праві спільної сумісної власності. Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шауловою М. О. за реєстровим № 1112.

Згідно з матеріалами справи приватного нотаріуса Шаулової М. О. ОСОБА_1 надала згоду ОСОБА_4 на укладання договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Заява від 26 грудня 2012 року посвідчена приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шауловою М. О., в якій у графі «підпис» наявний підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний напис її прізвища, ім`я та по батькові.

Згідно з висновком експерта № 4538-19 від 10 лютого 2020 року, складеним за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи, рукописний запис та підпис від імені ОСОБА_1 в графі «підпис» в заяві про надання згоди на продаж частини квартири, яка посвідчена 26 грудня 2012 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шауловою М. О. і зареєстрована в реєстрі за №1099, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

У судовому засіданні в апеляційному суді 03 серпня 2021 року була допитана судовий експерт Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Здор В. М., якою складено вказаний висновок експерта № 4538-19 від 10 лютого 2020 року, яка пояснила, що їй судом були надані всі необхідні для проведення судової почеркознавчої експертизи зразки підпису, та обсяг цих зразків був достатнім для проведення судової почеркознавчої експертизи.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Аналізуючи частину третю статті 215 ЦК України можна дійти висновку, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню статті 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права.

Згідно із частиною 4 статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відступаючи від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 січня 2016 року (справа № 6-1912цс15), зазначила про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Крім того, відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Виходячи з аналізу частини четвертої статті 369 ЦК України, та враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), Верховний Суд зазначає, що правом на оскарження договору купівлі-продажу з підстав його недійсності наділений інший співвласник, тобто другий з подружжя.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 спочатку подала позов у своїх інтересах, потім уточнила позовні вимоги та пред`явила позов в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , на що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, уваги не звернув та визнав недійсним договір купівлі-продажу з підстав відсутності згоди ОСОБА_1 (як другого з подружжя) на укладення ОСОБА_4 26 грудня 2012 року договору купівлі-продажу 1/2 частини спірної квартири, яка була придбана у період їхнього шлюбу, не з`ясувавши, чи підтримувала ОСОБА_1 поданий нею позов у своїх інтересах в первісній редакції, чи лише уточнений позов, який вона подала в інтересах дитини, посилаючись виключно на порушені інтереси дитини.

При цьому суд першої інстанції та апеляційний суд взагалі не досліджували питання щодо порушення майнових правнеповнолітньої ОСОБА_2 у результаті укладення її батьком договору купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Так, відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц, який підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Суди попередніх інстанцій не встановили, чи була квартира АДРЕСА_1 постійним місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_2 на час відчуження житла, чи мала вона право користування цим житловим приміщенням на час його відчуження та чи порушено майнові праванеповнолітньої ОСОБА_2 у результаті укладення її батьком договору купівлі-продажу 1/2 частини вказаної квартири.

Крім того, суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки всім доказам, які містяться у матеріалах справи, а саме листу Дніпровської міської ради від 11 січня 2019 року, згідно з яким ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 15 жовтня 2013 року (а. с. 70, т. 1).

Враховуючи наведене, висновки судів попередніх інстанцій не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, у силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку, у тому числі усувати недоліки висновків суду, які є припущеннями, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне рішення.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, не встановив у повній мірі фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень судів попередніх інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді суду слід врахувати вищенаведене, належним чином дослідити зібрані у справі докази, у тому числі Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 лютого 2021 року (а. с. 255, т. 1), а також врахувати заяву відповідача про застосування строку позовної давності.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Шаулової Марини Олексіївни та ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк