Постанова

Іменем України

15 липня 2021 року

місто Київ

справа № 201/9710/18

провадження № 61-3304св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про зобов`язання ОСОБА_2 укласти договір оренди нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язання укласти договір оренди квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , визнання права власності на квартиру АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 , яка знаходиться у підвальному поверсі будинку АДРЕСА_5 , а саме: приміщення № 1 - коридор, загальною площею 24, 7 кв. м, приміщення № 2 - туалет, загальною площею 2, 8 кв. м, приміщення № 3 - житлова, загальною площею 12, 0 кв. м, приміщення № 4 - житлова, загальною площею 10, 3 кв. м, приміщення № 5 - передпокій загальною площею 47,3 м. кв, разом у квартирі АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 загальною площею 97, 1 кв. м.

Позов обґрунтовувала тим, що 18 травня 2018 року між сторонами укладено попередній договір до договору оренди квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_6 .

Також 18 травня 2018 року між сторонами укладено попередній договір до договору оренди нежитлового приміщення, загальною площею 202, 3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов зазначених попередніх договорів сторони погодили 01 липня 2018 року укласти основні договори оренди нерухомого майна, погодили істотні умови цих правочинів.

Проте, листом від 20 червня 2018 року відповідач повідомив про свою відмову від укладення правочинів, мотивуючи це тим, що у позивача відсутні правовстановлюючі документи на зазначені об`єкти нерухомості, тому її не можна вважати власником такого майна.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач просив ухвалити рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 вересня 2018 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_7 , яка знаходиться у підвальному поверсі будинку АДРЕСА_5 . В іншій частині вимог позову відмовлено.

Суд першої інстанції встановив, що позивач з лютого 2006 року безперервно, відкрито і добросовісно користується приміщенням № 2а та частиною коридору цокольного поверху, який об`єднує виключно квартиру АДРЕСА_7 , оплачує комунальні послуги, тому відповідно до вимог статті 344 ЦК України позивач набула право власності на ці приміщення.

В іншій частині позову суд першої інстанції відмовив, оскільки позивач не надала належні докази на підтвердження своїх вимог.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2019 року вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Прокуратури Дніпропетровської області задоволено, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасовано, у позові в цій частині відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції встановив, що у підвальному приміщенні за адресою: АДРЕСА_8 , нежитлове приміщення № 2а не значиться, відомості про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_4 а відсутні; спірне нерухоме майно не прийнято до експлуатації, тому не є створеним у розумінні статті 331 ЦК України.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що житловий будинок літ. А-4 на АДРЕСА_8 зареєстровано за Комунальним житлово-експлуатаційним підприємством «Південне» Дніпропетровської міської ради на підставі рішень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 червня 2003 року № 1549. від 19 листопада 2003 року № 11/13.

Зазначене, за висновками суду апеляційної інстанції, спростовує посилання позивача на те, що право власності на спірне майно не зареєстровано.

Оскільки позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном з волі власника і завжди знала, хто є його власником, у цій справі позивачем не доведено, що вона не знала і не могла знати про володільця, апеляційний суд зробив висновок, що у задоволені позову потрібно відмовити.

Апеляційний суд зазначив, що враховуючи те, що Дніпровська міська рада не була залучена судом першої інстанції як належний відповідач, як не був залучений до участі у справі й орган юстиції, орган державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та/або нотаріус, а суд апеляційної інстанції позбавлений такої можливості, тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення в зазначеній частині про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 19 лютого 2020 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2020 року, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом.

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Заявник як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила, що:

- оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, порушено положення статей 129 140 Конституції України, частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статей 2, 20 Закону України «Про місцеве самоврядування», статті 56 ЦПК України;

- щодо поновлення строків на апеляційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції ухвалене без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 29 січня 2019 року у справі

№ 2-16552/10 (провадження № 11-1072зва18), від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16-ц (провадження № 11-609апп18). На переконання заявника, перший заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до суду із апеляційною скаргою із пропуском процесуального строку, встановленого законом без заявлення відповідного клопотання про поновлення цього строку;

- в оцінці правових підстав здійснення представництва Прокуратурою Дніпропетровської області інтересів Дніпровської міської ради суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104 цс 19), у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 0640/4292/18 (провадження № К/9901/15750/19), від 27 грудня 2019 року у справі № 826/15235/18 (провадження № К/9901/28355/19);

- суд апеляційної інстанції не встановив фактичні обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив докази, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів, встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві Прокуратура Дніпропетровської області просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Зазначає, що апеляційну скаргу подано протягом 30 днів, зокрема, апеляційну скаргу направлено до суду засобами поштового зв`язку 09 квітня 2019 року, коли прокуратура ознайомилася із матеріалами справи 12 березня 2019 року. Обґрунтовуючи право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, вважає, що Дніпровська міська рада не забезпечила належний захист інтересів держави шляхом оскарження незаконного судового рішення, а тому існували виключні підстави для реалізації представницьких повноважень в інтересах держави та територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради.

Стверджує, що позивач мала право набути у власність спірну квартиру АДРЕСА_4 а лише шляхом її приватизації відповідно до вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 18 травня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений попередній договір до договору оренди квартири АДРЕСА_9 .

Також 18 травня 2018 року між сторонами укладений попередній договір до договору оренди нежитлового приміщення, загальною площею 202, 3 кв. м, яке знаходиться в АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов попередніх договорів позивач та відповідач погодили 01 липня 2018 року укласти основні договори оренди згаданих об`єктів нерухомості.

Основні договори оренди мали бути укладені сторонами на термін 2 роки, а орендна плата мала становити відповідно 10 000, 00 грн та 20 000, 00 грн на місяць, без урахування вартості комунальних послуг та з корегуванням вартості оренди на індекс інфляції.

Відповідно до листа від 20 червня 2018 року ОСОБА_2 ставить під сумнів належність позивачу на праві власності зазначених у попередніх договорах об`єктів нерухомості, обґрунтовуючи свою позицію тим, що у позивача відсутні правовстановлюючі документи на ці об`єкти нерухомості, а тому її не можна вважати їх власником.

Також судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 10 лютого 2006 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І. В., за реєстром № 5-140, позивач є власником квартири АДРЕСА_10 .

Квартира знаходиться у підвальному поверсі будинку. Під час вчинення договору купівлі-продажу цієї квартири з`ясувалося, що поряд із нею є ще одне приміщення № 2а, яким протягом багатьох років користувався попередній власник, оскільки на підвальному поверсі відсутні інші квартири. Із слів попереднього власника, багато років воно було безхазяйним і на момент придбання позивачем квартири АДРЕСА_2 а знаходилося у занедбаному стані, навіть без дверей, оскільки у попереднього користувача бракувало грошей на підтримання його у належному технічному стані.

У суді першої інстанції встановлено, що після придбання квартири АДРЕСА_2 а позивачем зроблено істотні ремонтні роботи та переобладнання в єдиний об`єкт нерухомого майна квартири АДРЕСА_7 , якими позивач фактично користується з моменту придбання квартири АДРЕСА_2 , тобто вже протягом 12 років. У весь цей час позивач одноособово, добросовісно та відкрито користувалася приміщенням № 2а та частиною коридору цокольного поверху, який об`єднує виключно квартиру АДРЕСА_2 та приміщення № 2а.

За весь цей час жодних претензій або вимог стосовно користування цими приміщеннями до позивача не надходило.

Згідно із листом Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 07 лютого 2018 року № 8/5-370 власника приміщення № НОМЕР_1 а не встановлено. Такі обставини також підтверджуються листами

КП «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради від 02 лютого 2018 року № 118 та ліквідатора КЖЕП «Південне» Дніпровської міської ради від 24 січня 2018 року № 02-13/23.

Апеляційний суд встановив, що згідно з інформацією КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «ДМБТІ») від 27 березня 2019 року № 4320 у інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_8 , у підвальному поверсі нежитлове приміщення № 2а не значиться, а відомості про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 відсутні.

КП «ДМБТІ» також зазначено, що спірне нерухоме майно не прийнято до експлуатації. Житловий будинок літ. А-4 на АДРЕСА_8 зареєстровано за КЖЕП «Південне» Дніпропетровської міської ради на підставі рішень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року №11/13, від 19 червня 2003 року № 1549, про що зроблений запис в обліковій книзі № 13 ЖЮ за реєстровим № 747-102.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

1. Щодо дотримання першим заступником прокурора Дніпропетровської області процесуальних строків на оскарження рішення суду першої інстанції

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).

За правилами статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що перший заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції як особа, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції.

Верховний Суд врахував, що прокурор Дніпровської місцевої прокуратури № 2 ознайомилася із матеріалами справи, яка переглядається, 12 березня 2019 року, апеляційну скаргу заступник прокурора Дніпропетровської області направила засобами поштового зв`язку 09 квітня 2019 року (а. с. 68), при цьому у апеляційній скарзі заявлено клопотання про поновлення Прокуратурі Дніпропетровської області строку на апеляційне оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 вересня 2018 року.

Враховуючи, що заступник прокурора Дніпропетровської області не брав участі у розгляді справи у суді першої інстанції, копія рішення суду першої інстанції не направлялася засобами поштового зв`язку, а тому саме з моменту ознайомлення представника прокуратури із матеріалами справи та текстом рішення суду першої інстанції у такого учасника процесу розпочався перебіг строку на оскарження рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку.

Наведені заявником як підстави для касаційного оскарження постанови апеляційного суду правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 2-799/09, від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17, постанові Верховного Суду від 25 вересня 2018 року у справі № 222/466/17 (провадження № 51-4649км18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 2-16552/10 (провадження № 11-1072зва18), не підлягають врахуванню судом касаційної інстанції під час розгляду цієї справи, оскільки зроблені за інших фактичних обставин справи, зокрема, у зазначених постановах йдеться про добросовісну реалізацію учасником справи, який брав участь у розгляді справи, своїх процесуальних прав та належне виконання процесуальних обов`язків. Втім, у справі, яка переглядається, із апеляційною скаргою звернувся не учасник справи, який подав апеляційну скаргу протягом 30 днів з моменту ознайомлення із рішенням суду першої інстанції, тобто з дотриманням процесуальних строків.

Не підлягають врахуванню також і висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16 (провадження № 11-609апп18), оскільки стосуються строків звернення позивача до суду із адміністративним позовом.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до суду із апеляційною скаргою своєчасно, протягом 30 днів з моменту, коли представник прокуратури ознайомився із рішенням суду першої інстанції, а тому, відкриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції, хоча і не навів своїх висновків щодо дотримання заступником прокурора Дніпропетровської області процесуальних строків звернення до суду із апеляційною скаргою, проте дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для відкриття апеляційного провадження.

2. Щодо здійснення Прокуратурою Дніпропетровської області представництва Дніпровської міської ради

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імперативом зазначеного конституційного положення встановлено обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, здійснюючи представництво інтересів держави, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме оскарження судових рішень, якими порушені права держави в особі відповідного органу або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження

№ 12-194гс19).

У справі, яка переглядається, прокурор, звертаючись з апеляційною скаргою в інтересах Дніпровської міської ради, повідомив суд про неналежне здійснення органом місцевого самоврядування захисту порушених прав. До апеляційної скарги додано лист Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 від 21 січня 2019 року № 49/1-96вих.19 щодо моніторингу судових рішень, що стосуються інтересів держави та відповідь Дніпровської міської ради від 04 лютого 2019 року, якою орган місцевого самоврядування обмежився у вжитті заходів щодо здійснення захисту прав територіальної громади міста.

Враховуючи, що прокурор мав діяти протягом процесуальних строків щодо оскарження рішення суду першої інстанції з моменту, коли стало відомо про порушення прав територіальної громади міста, то обґрунтованими є висновки про те, що прокурор мав право на звернення до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, яка неналежним чином здійснювала захист прав територіальної громади міста та своєчасно не ознайомилася із матеріалами справи, не подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Додатково Верховний Суд врахував, що Дніпровська міська рада не оскаржила представництво її інтересів Прокуратурою Дніпропетровської області.

У зв`язку з наведеним, враховуючи правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що прокурор не мав права на звернення до суду із апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.

За фактичних обставин у справі, враховуючи обмежені строки на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, а також невчинення органом місцевого самоврядування дій щодо оскарження представництва інтересів держави прокурором, а також, що прокурор дотримався процедури, встановленої у статті 23 Закону України «Про прокуратуру», Верховний Суд дійшов переконання, що прокурор належним чином обґрунтував право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у справі, яка переглядається, в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.

Доводи касаційної скарги не спростовують права прокурора на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в інтересах Дніпровської міської ради, зводяться до непогодження із оскарженням рішення суду першої інстанції не учасником справи. Верховний Суд встановив, що звернення прокурора з апеляційною скаргою не суперечить наведеним заявником правовим висновкам Верховного Суду.

3. Щодо обґрунтованості позовних вимог

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До підстав набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством віднесено набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), набувальну давність (стаття 344 ЦК України), на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК України), та у порядку спадкування за законом чи заповітом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, потрібно враховувати, зокрема, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності таких умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервність строку володіння ним.

Аналіз поняття добросовісності володіння як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України дає змогу дійти висновку, що добросовісність, як одна із засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд встановив, що спірне майно не прийнято до експлуатації, а тому не є створеним у розумінні статті 331 ЦК України, а також, що квартира АДРЕСА_3 , яка реконструйована позивачем, перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Дніпра, а отже, рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову стосується прав та інтересів Дніпровської міської ради.

Варто враховувати, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

У цій справі позивач, набувши у власність квартиру АДРЕСА_10 здійснила перебудову власної квартири, об`єднавши її із квартирою АДРЕСА_3 , про що є відповідні застереження у інвентаризаційній справі № 38564, копії матеріалів якої додані позивачем до позовної заяви.

Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності існує порядок приватизації житла (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 755/16913/16-ц (провадження № 61-24031св18)).

До того ж Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 здійснила переобладнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , реконструйоване житло не введено в експлуатацію, а тому на нього не може бути визнано право власності

За змістом статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійсненого без належного дозволу місцевих органів виконавчої влади та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт від органів архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником раніше отримано право власності.

Відповідно до спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У зв`язку з наведеним, встановивши, що квартира АДРЕСА_3 перебувала у комунальній власності, позивач здійснила самочинне будівництво, реконструювавши квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , не увела у подальшому їх в експлуатацію, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не встановив фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив докази, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів, встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, відхилені Верховним Судом, оскільки фактичні обставини справи встановлені на підставі доказів, зібраних у матеріалах справи, зокрема і на підставі відомостей, наданих КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», про те, що квартира АДРЕСА_3 самочинно об`єднана з квартирою АДРЕСА_2 за цією ж адресою та підлягає введенню в експлуатацію з визнанням права власності в загальному установленому законом порядку.

Верховний Суд врахував, що направлення справи на новий розгляд можливе у виняткових випадках, передбачених у статті 411 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Доводи про нездійснення належної оцінки доказів судом апеляційної інстанції виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції, що визначені статтею 400 ЦПК України, а тому не можуть розглядатися Верховним Судом як правомірна підстава касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України.

Щодо вирішення судом апеляційної інстанції клопотання позивача про витребування доказів, то заявник просила витребувати у КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» копії та оригінал інвентаризаційнао-реєстраційних справ на приміщення № 1а та № 2а, які розташовані за адресою: АДРЕСА_8 , коли ОСОБА_1 просила суд визнати право власності на квартиру АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 , яка до проведення ремонтних робіт складалася з окремих квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 . Таким чином, дослідження питання щодо приміщень № 1а та АДРЕСА_4 а не входить у предмет доказування. При цьому позивач до позовної заяви додала копію інвентаризаційної справи № 38564, відповідно до якої встановлено, що здійснено самовільне об`єднання квартир АДРЕСА_2 та № 2а, приєднання коридору загального користування І зі зміною кількості житлових кімнат, і такий об`єкт нерухомості (квартира АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 ) підлягає введенню в експлуатацію та узаконенню.

Такі ж відомості КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» надало й у листі заступнику керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2, який досліджувався судом апеляційної інстанції, а тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду, що Дніпровська міська рада є належним відповідачем у справі, ґрунтуються на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанціїухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко