№ 202/1396/21 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 202/1396/21

провадження № 61-7992св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіна Олена Валентинівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної Олени Валентинівни на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року у складі судді Марченко Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2022 рокуу складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіна О. В., про визнання недійсним договору дарування та припинення права власності.

Позов мотивувала тим, що її батькам, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Дніпропетровського облвиконкому від 01 березня 1995 року, належала на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 .

24 лютого 1998 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був розірваний.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Відповідно до заповіту останній заповів ОСОБА_1 свою частину у праві спільної сумісної власності на вищевказану квартиру.

14 лютого 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Тимофєєвою А. О. позивачці видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на частину у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Таким чином, вона та відповідачка ОСОБА_3 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 , яка належить їм на праві спільної сумісної власності.

12 серпня 2020 року ОСОБА_3 подарувала свою частину у праві спільної сумісної власності на квартиру своєму синові - відповідачу ОСОБА_2 . У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване право власності відповідача на 1/2 частину квартири

АДРЕСА_1 .

На думку позивача, укладеним договором дарування 1/2 частини квартири порушено її права як співвласника квартири, що є спільною сумісною власністю.

ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і посвідчений 12 серпня

2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіною О. В., а також припинити право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від

11 листопада 2021 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири

АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та посвідчений 12 серпня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіною О. В. в реєстрі за номером 752.

Припинено право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Рішення суду мотивовано тим, що спірний правочин було вчинено за відсутності згоди одного із співвласників на розпорядження нерухомим майном (часткою майна), яке є спільною сумісною власністю, що суперечить принципу рівності прав співвласників та є підставою для визнання правочину щодо розпорядження спільним сумісним майном недійсним.

Додатковим рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 25 лютого 2022 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 454,00 грн з кожного.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної О. В. залишено без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від

11 листопада 2021 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційні скарги ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної О. В. без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

15 серпня 2022 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада

2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня

2022 року та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що посилання судів першої та апеляційної інстанції на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 листопада 2018 року у справі

№ 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) є неправильним, оскільки правовідносини у справах не є подібними. На квартиру АДРЕСА_1 не розповсюджується режим спільної сумісної власності, оскільки частка суб?єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при відкритті після нього спадщини.

17 серпня 2022 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіна О. В. через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада

2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня

2022 року та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної О. В. мотивована тим, що посилання судів першої та апеляційної інстанції на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) є неправильним, оскільки правовідносини у справах не є подібними. Заявник вказує, що у зв?язку із тим, що зі смертю ОСОБА_4 відкрилась спадщина на його частку майна, і спільна сумісна власність змінилася на спільну часткову власність, то відповідно

ОСОБА_3 стала володільцем Ѕ частки квартири.

Доводи інших учасників справи

13 жовтня 2022 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзиви, у яких просить касаційні скарги ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу

Бунякіної О. В. залишити без задоволення а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2022 року без змін.

Додаткові аргументи заявників

18 жовтня 2022 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада

2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня

2022 року та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

27 жовтня 2022 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіна О. В. через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, у якій просить касаційну скаргу приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної О. В. задовольнити, скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 липня 2022 року та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.

27 вересня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційні скарги, врахувавши аргументи, наведені у відповідях на відзиви, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 березня 1995 року, виданого виконавчим комітетом міської Ради народних депутатів згідно з розпорядженням від 01 березня

1995 року № 3/414-95 у порядку приватизації державного житлового фонду, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 належала на праві спільної сумісної власності квартира за адресою: АДРЕСА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

14 лютого 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Тимофєєвою А. О. видано ОСОБА_1 , свідоцтво про право на спадщину за заповітом (реєстровий номер 463), згідно якого «спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з частини у праві спільної сумісної власності на квартиру, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_3 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів, згідно з розпорядженням № 3/414-95 від 01 березня

1995 року, право власності зареєстровано Комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації Дніпропетровської обласної ради та записано в реєстрову книгу № 90п, за реєстровим № 12».

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 лютого 2020 року, право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на зазначену квартиру було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

12 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 1/2 частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до вказаного договору ОСОБА_3 (дарувальник) передала безоплатно у власність ОСОБА_2 (обдаровуваного) 1/2 частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі даного договору дарування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину у спільній частковій власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірний правочин було вчинено за відсутності згоди одного із співвласників на розпорядження нерухомим майном (часткою майна), яке є спільною сумісною власністю, що суперечить принципу рівності прав співвласників та є підставою для визнання правочину щодо розпорядження спільним сумісним майном недійсним.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування та припинення права власності на майно, ОСОБА_1 посилалась на те, що укладеним спірним договором дарування 1/2 частини квартири порушено її права як співвласника квартири, що є спільною сумісною власністю, згоди на відчуження якої вона не надавала.

Верховний Суд звертає увагу на те, що для правильного вирішення цього спору, необхідно встановити вид режиму (спільна часткова власність чи спільна сумісна власність) квартири АДРЕСА_1 на час укладення спірного договору дарування від 12 серпня

2020 року.

Розглядаючи позови, пов`язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Так, спільною сумісною власністю, зокрема, є: майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 60 - 74 СК України); майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частина четверта статті 355 ЦК України), тобто діє презумпція спільної часткової власності. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Отже, якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Як відомо з матеріалів справи, квартира

АДРЕСА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 року (дата смерті

ОСОБА_4 ) належала на праві спільної сумісної власності

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 де їх розмір часток у праві спільної часткової власності був рівним, тобто по Ѕ частині.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

За змістом статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Аналіз вказаних норм матеріального права дозволяє зробити висновок про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди одного зі співвласників на укладення договору про відчуження частки спільної сумісної власності позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Проте, ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 , який був одним із співвласником спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_1 помер.

14 лютого 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Тимофєєвою А. О. видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом (реєстровий номер 463), згідно якого «спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з частини у праві спільної сумісної власності на квартиру, що знаходиться за адресою:

Частка суб`єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.

Таким чином слід зробити висновок про те, що ОСОБА_1 отримавши свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 стала власником Ѕ частини кв. АДРЕСА_4 .

Та обставина, що у свідоцтві про право на спадщина за заповітом зазначено: «спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з частини у праві спільної сумісної власності на квартиру», тобто без зазначення конкретної частки, не змінює факту прийняття ОСОБА_1 Ѕ частки вказаної квартири, оскільки таке відповідає вимогам закону.

Разом з цим Верховний Суд звертає увагу на те, що законодавством не передбачено існування щодо одного об?єкта нерухомого майна двох різних режимів власності (спільної сумісної та спільної часткової власності).

За таких обставин, слід зробити висновок про те, що внаслідок прийняття спадщини ОСОБА_1 , режим спільної сумісної власності щодо квартири

кв. АДРЕСА_4 трансформувався у режим спільної часткової власності, де ОСОБА_1 належить Ѕ частка, а ОСОБА_3 - інша Ѕ частка (спільна часткова власність).

За обставин цієї справи, відсутність рішення суду щодо виділення часток із спільної сумісної власності не змінює автоматичну трансформацію такого режиму, оскільки така відбулася у зв?язку із смертю одного із співвласника спільної сумісної власності майна та прийняттям спадщини позивачем у відповідній частці.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року зі справи № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року зі справи № 910/11511/18.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Такий висновок зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 28 травня 2020 року у справі

№ 910/7164/19.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. У частинах першій, третій, четвертій вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Виходячи із вищенаведеного, та того, що ОСОБА_3 мала право на розпорядження своєю часткою майна у праві спільної часткової власності, згоди на відчуження якої іншого із співвласників спільної часткової власності не потрібна, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Ураховуючи те, що аргументи касаційної скарги знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи, у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційних скарг, скасування рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська

від 11 листопада 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від

27 липня 2022 року та ухвалення у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати понесені ОСОБА_3 та приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіною О. В. за подання апеляційної та касаційної скарг, підлягають стягнення з ОСОБА_1 на їх користь.

Керуючись статтями 141 400 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної Олени Валентинівни задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від

11 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від

27 липня 2022 рокускасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіна Олена Валентинівна, про визнання недійсним договору дарування та припинення права власності відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 )

3 178,00 грн судових витрат, понесених у зв?язку з переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанцій.

Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на користь приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіної Олени Валентинівни (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) 3 474,60 грн судових витрат, понесених у зв?язку з переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанцій.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада

2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 27 липня

2022 рокувтрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун