Постанова
Іменем України
18 березня 2020 року
м. Київ
справа № 202/20978/13-ц
провадження № 61-20114св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Журавель В. І., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - прокурор Індустріального району Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області,
відповідачі: Відкрите акціонерне товариство будівельно-монтажна фірма «Дніпроважбуд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Хімекс», ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Індустріального району Дніпропетровської області на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2014 року у складі судді Мороза В. П. та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Деркач Н. М., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Зміст позовних вимог
У березні 2013 року прокурор Індустріального району Дніпропетровської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (далі - РВ ФДМУ по Дніпропетровській області), в якому просив визнати за державою в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області право власності на нежитлові приміщення гуртожитку, що розташовані у АДРЕСА_1 і складаються з: літера А-5 на першому поверсі приміщення № 102 поз. 22, 24, 27, 28, 29, 30а, 31 загальною площею 110,8 кв. м, ганок літ. а10: ганки літ. а2, а3, а1 на І поверсі поз. І, ІІ, ІV, V, VІ, VІІ, 1, 2, 23, 25, 26, 30 та витребувати це нерухоме майно із володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на підставі наказу РВ ФДМУ по Дніпропетровській області від 1 жовтня 1998 року № 12/62-3ВП та переліку нерухомого майна, відкритого акціонерного товариства будівельно-монтажна фірма "Дніпроважбуд" (далі - ВАТ БМФ "Дніпроважбуд") належало право власності на будівлю гуртожитку АДРЕСА_1 . Між ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" та ОСОБА_3 04 грудня 2003 року укладено договір купівлі-продажу вказаної будівлі, а 23 грудня 2004 року останній уклав договір купівлі-продажу частини будівлі гуртожитку з ТОВ "Хімекс".
10 липня 2006 року між ТОВ "Хімекс" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу у рівних частках нежитлових приміщень, що розташовані у АДРЕСА_1 , яким відчужують нежитлові приміщення, які складаються з: літера А-5 на першому поверсі приміщення № 102 поз. 22, 24, 27, 28, 29, 30а, 31 загальною площею 110,8 кв. м, ганок літ. а10; у загальному користуванні: ганки літ. а2, а3, а1 на І поверсі поз. І, ІІ, ІV, V, VІ, VІІ, 1, 2, 23, 25, 26, 30. Право власності на вказані приміщення було зареєстровано 10 серпня 2006 року.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 2 березня 2010 року, яка була залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 червня 2010 року, було частково задоволено апеляційну скаргу РВ ФДМУ по Дніпропетровській області та визнано неправомірним включення до статутного фонду ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" гуртожитку АДРЕСА_1 ; визнано недійсним наказ Комітету економіки Дніпропетровської обласної ради народних депутатів від 27 січня 1995 року № 114 в частині включення в статутний фонд ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" цього будинку; визнано недійсним акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" від 21 грудня 1994 року в частині включення в уставний фонд ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" вказаного гуртожитку; визнано право власності за державою в особі Регіонального відділення Фонду державного майна по Дніпропетровській області на прибудинкові споруди цього гуртожитку; вилучено з незаконного володіння ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" прибудинкові споруди гуртожитку АДРЕСА_1 .
Результати першого розгляду справи
Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Визнано за державою в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області право власності на нерухоме майно, що розташоване по АДРЕСА_1 , а саме: частину будівлі гуртожитку літера А-5 на першому поверсі приміщення № 102 поз. 22, 24 , 27 , 28 , 29 , 30 а, 31, загальною площею 110,8 кв. м, ганок літ. а10; у загальному користуванні: ганки літ. а2, а3, а1 на першому поверсі поз. І, ІІ, IV, V, VI, VII, 1, 2, 23, 25, 26, 30.
Витребувано із володіння ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області вищевказане нерухоме майно.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В своїй ухвалі касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції не дав оцінки доводам відповідачів про те, що починаючи з 1 січня 1995 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області на час укладання договору купівлі спірного майна діяло як правонаступник засновника ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" з боку держави, що виключає будь - яку можливість проведення корпоратизації та приватизації спірного майна без відома держави та Фонду державного майна України. Зазначене свідчить про наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі. Суд не визначився з правовідносинами, які склались між сторонами спору, невірно застосував норми матеріального права, та дійшов передчасного висновку про задоволення позову.
Результати нового розгляду справи
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
За результатами нового розгляду справи рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року рішення суду першої інстанції змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог.
Апеляційний суд виходів із того, що суд першої інстанції помилково зазначив підставу відмови в позові пропуск позовної давності, оскільки заявлений позов не підлягає задоволенню з підстав необґрунтованості у зв`язку з його недоведеністю.
На момент приватизації гуртожитки не відносились до об`єктів державного житлового фонду, який підлягав приватизації громадянами України чи підлягав передачі у комунальну власність відповідних рад, і могли бути включені до вартості майна підприємств, які підлягали приватизації, оскільки законодавчої заборони не існувало.
При викупі орендованого майна, гуртожитки, як об`єкти соціально - побутового призначення передавалися безоплатно у власність орендних підприємств, оскільки це не було заборонено до внесення змін до частини другої статті 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» у лютому 1997 року.
Починаючи з 1 січня 1995 року Регіональне відділення Фонду Державного майна України по Дніпропетровській області на час укладання договору купівлі-продажу спірного майна, діяло як правонаступник засновника ВАТ БМФ "Дніпроважбуд" з боку держави, що виключає будь-яку можливість проведення корпоратизації та приватизації спірного майна без відома держави та Фонду державного майна України. Зазначене свідчить про наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2017 року заступник прокурора Індустріального району Дніпропетровської області звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року 14 травня 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга заступника прокурора Індустріального району Дніпропетровської області аргументована тим, що суди попередніх інстанцій не застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню, а саме статтю 128 Конституції України, статті 386 387 ЦК України.
Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог дійшов помилкового висновку про те, що спірне майно вибуло з володіння власника - Держави, у спосіб, передбачений законом, і з відома власника в особі РВ ФДМУ по Дніпропетровській області та не може бути витребувано у добросовісного набувача.
Відзив/заперечення на касаційну скаргу
У жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від ОСОБА_2 надійшли заперечення, подані його представником ОСОБА_4 , в яких він просить касаційну скаргу заступника прокурора Індустріального району Дніпропетровської області відхилити, рішення апеляційного суду залишити без змін, вважаючи його таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що житлові приміщення розташовані у АДРЕСА_1 , літера А-5 на першому поверсі приміщення № 102 поз. 22, 24 , 27 , 28 , 29 , 30 а, 31 загальною площею 110,8 кв. м, ганок літ. а10; у загальному користуванні: ганки літ. а2, а3, а1 на І поверсі поз. І, ІІ, ІV, V, VІ, VІІ, 1, 2, 23, 25, 26, 30, зареєстровані за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі продажу від 10 липня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом нотаріальної контори Дніпропетровського міського нотаріального округу Несеном В. А.
Вказані приміщення придбані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у ТОВ «Хімекс», яке набуло їх у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 23 лютого 2004 року, а остання у свою чергу за договором купівлі продажу від 4 грудня 2003 року у ВАТ БМФ «Дніпроважбуд».
Актом оцінки вартості цілісного майнового комплексу державного ВАТ БМФ «Дніпроважбуд», затвердженого заступником голови Дніпропетровського облвиконкому від 21 грудня 1994 року, та наказу Комітету економіки Дніпропетровської обласної ради народних депутатів від 27 січня 1995 року № 114 в уставний фонд ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» було включено приміщення гуртожитків у місті Дніпропетровську, а саме: АДРЕСА_10 ; АДРЕСА_11 ; АДРЕСА_12 ; АДРЕСА_13 ; АДРЕСА_14 та АДРЕСА_1 .
Право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» на підставі наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області за № 12/62-3ВП від 1 жовтня 1998 року та наказу Управління майном Дніпропетровської обласної державної адміністрації № 2-В від 10 вересня 1999 року.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 березня 2010 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 червня 2010 року, частково задоволено позовні вимоги Регіонального відділення ФДМУ та визнано неправомірним включення до статутного фонду ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» зазначених вище гуртожитків; визнано недійсним наказ Комітету економіки Дніпропетровської обласної ради народних депутатів від 27 січня 1995 року № 114 в частині включення в уставний фонд ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» спірних гуртожитків; визнано недійсним акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу державного ВАТ БМФ «Дніпроважбуд», затвердженого заступником голови Дніпропетровського облвиконкому від 21 грудня 1994 року в частині включення вказаних гуртожитків в уставний фонд ВАТ БМФ «Дніпроважбуд»; визнано право власності за державою, в особі Регіонального відділення Фонду державного майна по Дніпропетровській області та вилучено з незаконного володіння ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» гуртожитки у місті Дніпропетровську № 7 по АДРЕСА_16 ; АДРЕСА_11 ; АДРЕСА_12 ; АДРЕСА_13 та 2,4,5 поверхи; прибудинкові споруди гуртожитку АДРЕСА_1 ; підвал, прибудинкові споруди гуртожитку АДРЕСА_14 .
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції 2004 року, чинній на час ухвалення оскаржених судових рішень, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Оскільки постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 березня 2010 року встановлено, що гуртожиток АДРЕСА_14 неправомірно включено до статутного фонду ВАТ БМФ «Дніпроважбуд», суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення гуртожитку вибули із володіння держави поза її волею, а тому наявні підстави для витребування їх із чужого незаконного володіння останніх їх набувачів.
Водночас, суд першої інстанції відмовив в позові, посилаючись на пропуск прокурором без поважних причин позовної давності.
Колегія суддів погоджується з цими висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно з статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що «у справі, що розглядається, державні органи з метою захисту житлових прав інших осіб виправили, на їх думку, помилку в тлумаченні чинного законодавства, яка мала місце за десять років до того. У зв`язку з цим Суд підкреслює особливе значення принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як ті, що стосуються власності, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і, насамперед, послідовний спосіб. Відповідне втручання ґрунтувалося на чітких і передбачуваних положеннях національного законодавства і мало на меті захист житлових прав інших осіб, той факт, що заявники, які були добросовісними набувачами, не змогли одержати відшкодування втрат, яких вони зазнали внаслідок непослідовних і помилкових рішень державних органів, становить для них непропорційний тягар. … Уряд доводив, що перебіг відповідного строку розпочався з моменту, коли ОСОБА_5 звернулася зі скаргою до прокуратури. Заявники стверджували, що стаття 261 ЦК України не застосовувалася до прокурора, оскільки прокуратура є державним органом, який здійснює постійний «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина та додержанням законів, які регулюють ці питання, за органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами», як передбачено статтею 121 Конституції України. Заявники доводили, що прокурор представляв інтереси третіх осіб і не міг вважатися позивачем. У справі, яка розглядається, позов прокурора про визнання недійсним рішення від 16 листопада 1995 року був поданий через більш як дев`ять років, 18 лютого 2005 року, внаслідок заяви, з якою звернулася Г. 26 січня 2005 року. Немає доказів того, що прокурор знав про відповідні операції до подання цієї заяви. Суд зазначає, що суд першої інстанції розглянув доводи заявників про те, що не було дотримано трирічного строку позовної давності, і відхилив їх як необґрунтовані. І хоча ні суд другої інстанції, ні суд третьої інстанції не розглянули заперечень заявників з цього питання. У справі, що розглядається, можна дійти висновку, що, залишаючи без відповіді доводи заявників стосовно строку позовної давності, вищі суди погодилися з тлумаченням, яке цьому питанню дав суд першої інстанції. Зокрема, апеляційний суд Вінницької області, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що у справі не було порушень законодавства. Суд також повторює, що він не покликаний розглядати питання, чи підставним є довід стосовно строку позовної давності, оскільки насамперед національні органи влади, зокрема суди, повинні вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства (MAKSYMENKO AND GERASYMENKO v. UKRAINE, № 49317/07, § 62, 63, 69, 71-76 ЄСПЛ, від 16 травня 2013 року).
У постанові Великої Палати Верховного Судувід 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зазначено, що «аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачу стало відомо про рішення суду щодо спірної ділянки в іншій справі. Оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі № 31/89, то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у зазначеній справі. Суди попередніх інстанцій дату такого звернення не встановили. Водночас суди попередніх інстанцій встановили, що судове рішення у справі № 31/89 було прийняте Господарським судом міста Києва 1 травня 2002 року. Зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на цю дату. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу».
У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірне нерухоме майно набуте в липні 2006 року, а з позовом прокурор звернувся 04 березня 2013 року. Суд першої інстанції вказав, що ще в серпні 2009 року ФДМУ звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою про визнання актів недійсними та визнання права власності на гуртожиток АДРЕСА_1 і постановою Київського апеляційного Господарського суду від 02 березня 2010 року позов було частково задоволено.
Тобто державі було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у серпні 2009 року. Проте з позовом в цій справі прокурор звернувся 04 березня 2013 року.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції до ухвалення судового рішення представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала заяву про застосування позовної давності (а. с. 60, том 1).
Суд першої інстанції, розглядаючи спір в частині позовних вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення в цій частині, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Щодо вимог до ВАТ БМФ «Дніпроважбуд»
Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
В порядку цивільного судочинства можуть розглядатися справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції чинній на момент пред`явлення позову) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов`язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів.
Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина перша статті 256 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
Оскільки вимоги прокурора до ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» належать до юрисдикції господарського суду, а не суду загальної юрисдикції, в цій частині вимог провадження у справі належить закрити.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
При цьому суд повинен повідомити заявнику про те, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439цс19) вказано, що «зміни до ЦПК України, внесені Законом № 460-IX, пов`язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі». Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції».
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 2576 ЦПК України, у редакції Закону № 460-ІХ, роз`яснює позивачу його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутись до Верховного Суду з заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду в частині позовних вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яке відповідає закону, рішення апеляційного суду відповідно до вимог статті 413 ЦПК України необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.
Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» належить скасувати із закриттям провадження у справі в цій частині.
Керуючись статтями 255, 256, 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу заступника прокурора Індустріального району Дніпропетровської області задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2014 року в частині позовних вимог до Відкритого акціонерного товариства будівельно-монтажна фірма «Дніпроважбуд» та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року скасувати.
Закрити провадження у справі № 202/20978/13-ц за позовом прокурора Індустріального району Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до Відкритого акціонерного товариства будівельно-монтажна фірма «Дніпроважбуд».
Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2014 року про відмову в частині позовних вимог прокурора Індустріального району Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити в силі.
Повідомити прокурора Індустріального району Дніпропетровської області, який діє в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, що розгляд цієї справи в частині позовних вимог до Відкритого акціонерного товариства будівельно-монтажна фірма «Дніпроважбуд» віднесений до юрисдикції господарського суду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
В. І. Журавель
М. М. Русинчук