Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 202/2158/16-ц

провадження № 61-22913св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - Дніпровська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та визнання права власності, посилаючись на те, що на підставі договорів купівлі-продажу від 20 червня 2015 року він набув у власність домоволодіння по АДРЕСА_1 , яке складалося із: житлового будинку літ. «А-1» загальною площею 52,5 кв. м; сараю літ. «Б»; вбиральні літ. «В»; споруди № І, замощення № 1-5, огорожі, а також - земельну ділянку площею 0,0727 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0088, розташовану за тією ж адресою. Вказане домоволодіння він зніс та на його місці за власні кошти без належного на це дозволу спорудив будівлі гаражів літ. «Г-1», літ. «Д-2», літ. «Е-2». 02 листопада 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено два договори оренди нерухомого майна: нежитлової будівлі загальною площею 610 кв. м по АДРЕСА_2 ; будівель та споруд загальною площею 511,9 кв. м по АДРЕСА_1 , за умовами яких орендна плата за кожен об`єкт нерухомості становила 2 000 грн з корегуванням цієї суми на індекс інфляції. Однак відповідач ставить під сумнів його право власності на новозбудоване нерухоме майно та не виконує належним чином взятих на себе договірних зобов`язань. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість з орендної плати в розмірі 12 000 грн; визнати за ним право власності на нежитлову будівлю загальною площею 610 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_2 ; визнати за ним право власності на будівлі та споруди, що знаходяться по АДРЕСА_1 : будівлю гаражів (літ. «Г-1») загальною площею 81,9 кв. м, яка складається з: гаража № 1 загальною площею 20,3 кв. м, гаража № 2 загальною площею 20,6 кв. м, гаража № 3 загальною площею 20,5 кв. м, гаража № 4 загальною площею 20,5 кв. м; будівлю гаражів (літ. «Д-2») загальною площею 171,9 кв. м, яка складається з: гаража № 1 загальною площею 40,8 кв. м, гаража № 2 загальною площею 41,1 кв. м, гаража № 3 загальною площею 45 кв. м, гаража № 4 загальною площею 45 кв. м; будівлю гаражів (літ. «Е-2») загальною площею 258,1 кв. м, яка складається з: гаража № 1 загальною площею 86,3 кв. м, гаража № 2 загальною площею 85,6 кв. м, гаража № 3 загальною площею 86,2 кв. м; ворота № 6, огорожу № 7, цоколь № 8, замощення ІІ.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року у складі судді Мороза В. П., з урахуванням ухвали цього ж суду від 06 травня 2016 року про виправлення описки, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість з орендної плати в розмірі 6 000 грн. Визнано за ОСОБА_1 право власності на будівлі та споруди, що знаходиться по АДРЕСА_1 : будівлю гаражів (літ. «Г-1») загальною площею 81,9 кв. м, яка складається з: гаража № 1 загальною площею 20,3 кв. м, гаража № 2 загальною площею 20,6 кв. м, гаража № 3 загальною площею 20,5 кв. м, гаража № 4 загальною площею 20,5 кв. м; будівлю гаражів (літ. «Д-2») загальною площею 171,9 кв. м, яка складається з: гаража № 1 загальною площею 40,8 кв. м, гаража № 2 загальною площею 41,1 кв. м, гаража № 3 загальною площею 45 кв. м, гаража № 4 загальною площею 45 кв. м; будівлю гаражів (літ. «Е-2») загальною площею 258,1 кв. м, яка складається з: гаража № 1 загальною площею 86,3 кв. м, гаража № 2 загальною площею 85,6 кв. м, гаража № 3 загальною площею 86,2 кв. м; ворота № 6, огорожу № 7, цоколь № 8, замощення ІІ, без додаткових актів введення в експлуатацію. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довів наявності в нього прав на нежитлову будівлю по АДРЕСА_2 , а тому відсутні підстави для визнання за ним права власності на вказане майно та стягнення з відповідача орендної плати в розмірі 6 000 грн. Разом з тим на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує прав інших осіб. ОСОБА_2 безпідставно ставить під сумнів належність позивачу зазначених в договорі оренди від 02 листопада 2015 року будівель та споруд загальною площею 511,9 кв. м, оскільки домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 набув у власність на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 20 червня 2016 року. Після знесення житлового будинку та господарських споруд позивач без отримання належного дозволу здійснив самочинне будівництво гаражів, а отже, фактично створив нову річ. Проти здійснення такого будівництва власники сусідніх об`єктів нерухомості не заперечували. Згідно зі звітом про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж по АДРЕСА_1 , складеним 11 лютого 2016 року приватним підприємством «ДАН», основні несучі конструкції (фундаменти, стіни, перегородки, перекриття) знаходяться в нормальному стані і придатні до подальшої експлуатації за функціональним призначенням, відповідають категорії К-1 та К-2. З огляду на викладене місцевий суд вважав за можливе визнати за позивачем право власності на спірні будівлі гаражів та стягнути з відповідача на його користь орендну плату за користування цим майном в розмірі 6 000 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині задоволених позовних вимог, в липні 2019 року особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - Дніпровська міська рада подала апеляційну скаргу.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 02 серпня 2019 року поновлено Дніпровській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено. Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року та ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 06 травня 2016 року про виправлення описки скасовано. В задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку. Особа, яка здійснила самочинне будівництво об`єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього. За змістом частини першої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Водночас згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. При цьому слід враховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об`єкті нерухомості. Разом з тим позивачем не було надано належних та допустимих доказів у розумінні статті 376 ЦК України для визнання за ним права власності на самовільно збудовані будівлі та споруди на земельній ділянці. Посилання в позовній заяві на наявність технічної документації та пояснення щодо того, що спірні гаражі побудовані з дотриманням будівельних норм, не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки акт введення в експлуатацію нерухомого майна в матеріалах справи відсутній. Під час вирішення спору про визнання права власності на об`єкт самочинного будівництва має перевірятися наявність у позивача відповідного права на земельну ділянку, на якій зведено цей об`єкт. Цільове призначення зведеної споруди має узгоджуватися з визначеним цільовим призначенням землі. Клопотання позивача про закриття апеляційного провадження не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 серпня 2019 року в частині поновлення Дніпровській міській раді строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно поновив Дніпровській міській раді строк на апеляційне оскарження. Крім того, як на підставу для скасування рішення суду першої інстанції міська рада посилалася на те, що не була залучена до участі у справі, хоча саме вона є власником забудованої ним земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Однак вказані обставини не відповідають дійсності й жодних доказів на їх підтвердження Дніпровська міська рада не надала ні до апеляційної скарги, ні під час апеляційного перегляду справи. Отже, суд першої інстанції не вирішував питань про права, обов`язки та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи та подала апеляційну скаргу. При цьому після набрання законної сили рішенням місцевого суду він відчужив частину спірних гаражів іншим особам, які є добросовісними набувачами майна. Не може бути скасоване правильне по суті рішення суду та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 серпня 2019 року, а іншою ухвалою від 26 грудня 2019 року - відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року та витребувано матеріали цієї справи з Індустріального районного суду міста Дніпропетровська.

17 січня 2020 року справа № 202/2158/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що на підставі договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 20 червня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Хуторною М. Д. та зареєстрованих в реєстрі за №№ 508, 511, ОСОБА_1 набув у власність домоволодіння по АДРЕСА_1 , яке складається з: житлового будинку літ. «А-1» загальною площею 52,5 кв. м, сараю літ. «Б», вбиральні літ. «В», споруди № І, замощення № 1-5, огорожі, а також - земельну ділянку площею 0,0727 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0088, розташовану за цією ж адресою.

Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 червня 2015 року, індексні номери 39418981, 39419355, за позивачем зареєстровано право власності на вищевказані об`єкти нерухомості.

Після придбання нерухомого майна ОСОБА_1 зніс житловий будинок літ. «А-1» та господарські будівлі і споруди, що підтверджується актом про знесення, виготовленим інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_3 .

В подальшому без отримання відповідного дозволу позивач за власні кошти здійснив самочинне будівництво інших будівель, тобто фактично створив нову річ.

Згідно з технічним паспортом будівлі та споруди, що знаходяться по АДРЕСА_1 , мають такі технічні характеристики: будівля гаражів літ. «Г-1» загальною площею 81,9 кв. м, яка складається з: гаража № 1 - 20,3 кв. м, гаража № 2 - 20,6 кв. м, гаража № 3 - 20,5 кв. м, гаража № 4 - 20,5 кв. м; будівля гаражів літ. «Д-2» загальною площею 171,9 кв. м, яка складається з: гаража № 1 - 40,8 кв. м, гаража № 2 - 41,1 кв. м, гаража № 3 - 45 кв. м, гаража № 4 - 45 кв. м; будівля гаражів літ. «Е-2» загальною площею 258,1 кв. м, яка складається з: гаража № 1 - 86,3 кв. м, гаража № 2 - 85,6 кв. м, гаража № 3 - 86,2 кв. м; ворота № 6, огорожа № 7, цоколь № 8, замощення ІІ.

Звітом про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж по АДРЕСА_1 , складеним 11 лютого 2016 року приватним підприємством «ДАН», підтверджується, що основні несучі конструкції (фундаменти, стіни, перегородки, перекриття) будівель гаражів літ. «Г-1», «Д-2», «Е-2» знаходяться в нормальному стані, придатні до подальшої експлуатації за функціональним призначенням і відповідають категорії К-1 та К-2.

Проти здійснення такого будівництва власники сусідніх об`єктів нерухомості не заперечували.

02 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір оренди нерухомого майна - будівель та споруд загальною площею 511,9 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , за умовами якого орендна плата складає 2 000 грн на місяць з корегуванням на індекс інфляції. Договір укладено строком на 2 роки.

Відповідач не виконував належним чином взятих на себе договірних зобов`язань зі сплати орендної плати, оскільки позивачем не підтверджено право власності на спірні будівлі гаражів.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму (частина перша статті 760 ЦК України).

Статтею 41 Конституції України гарантовано право кожному володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю, набутою у порядку, визначеному законом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Аналіз норм ЦК України свідчить, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов`язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

За правилами статті 392 ЦК України, в якій ідеться про визнання права власності, на підставі рішення суду не породжується, а підтверджується наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, суд при застосуванні цього правила повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту.

За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об`єкт нерухомості, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Відповідно до частини третьої статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

Особи, які вважають, що вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво порушують їхні права, мають право заперечувати проти таких вимог, якщо вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу).

З контексту частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України необхідно зробити висновок, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення земель, а й до випадків, коли відсутнє таке порушення, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Аналіз норм права, викладених у зазначених частинах статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому необхідно враховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил під час будівництва об`єкта.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.

Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України, на відміну від частини сьомої цієї статті, набуття права власності особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не ставиться в залежність від того, чи відповідають виконані роботи державним будівельним нормам і правилам й чи не порушують права третіх осіб та не суперечать суспільним інтересам.

Встановивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети зазначеній особі, суди повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил та чиї права порушено такою забудовою.

До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об`єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Такий правовий висновок наведений в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частинами другою, третьою статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову в повному обсязі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в розумінні статті 376 ЦК України позивачем не надано належних та допустимих доказів для визнання за ним права власності на самовільно збудовані на земельній ділянці будівлі. Посилання в позовній заяві на наявність технічної документації та пояснення щодо того, що спірні гаражі побудовані з дотриманням будівельних норм і правил, не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки акт введення їх в експлуатацію в матеріалах справи відсутній.

Однак такий висновок суду апеляційної інстанції зроблений з порушенням норм процесуального права та є передчасним з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу «res judicata», тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частин першої, третьої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.

Так, законодавець визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Результат системного аналізу наведених процесуальних норм дає підстави вважати, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися або в подальшому відпали, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Тобто апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції лише після того, як ним буде встановлено, що цим судовим рішенням вирішено питання про права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу.

Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 127/4368/18 (провадження № 61-1258св19) та від 03 березня 2021 року у справі № 333/537/13-ц (провадження № 17767св19).

У справі, яка переглядається, з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції, - Дніпровська міська рада, вважаючи, що рішенням місцевого суду вирішено питання про її права та обов`язки, оскільки власником земельної ділянки, на якій позивач збудував спірні будівлі гаражів, є територіальна громада міста.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив закрити провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

Відмовляючи в задоволенні вказаного клопотання, апеляційний суд виходив лише з того, що міська рада є органом місцевого самоврядування, а тому наділена повноваженнями представляти територіальну громаду міста та здійснювати від її імені та в її інтересах функції місцевого самоврядування.

Тобто в порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції не дослідив повною мірою питання, чи стосується прав та обов`язків Дніпровської міської ради оскаржуване нею рішення місцевого суду, та не спростував належним чином доводів позивача про те, що на підставі договору купівлі-продажу саме він є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

Отже, не надавши належної оцінки доказам та доводам, якими Дніпровська міська рада обґрунтовувала своє право на апеляційне оскарження рішення суду, а також не здійснивши належної перевірки того, чи порушено її права рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для розгляду апеляційної скарги особи, яка її подала, та скасування рішення суду першої інстанції за такою апеляційною скаргою.

Вирішуючи питання про наявність правових підстав для перегляду рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції, апеляційний суд зобов`язаний був виконати вимоги частини першої статті 352 та пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, тому відсутність правильних і обґрунтованих висновків про порушення прав та інтересів особи, яка подала апеляційну скаргу, ухваленим рішенням суду першої інстанції, виключає можливість залишення оскаржуваної постанови апеляційного суду без змін.

Крім того, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_2 та стягнення з ОСОБА_2 заборгованості з орендної плати за користування цим приміщенням.

Проте, ухваливши у вказаній частині таке ж саме рішення, апеляційний суд не навів будь-яких мотивів для скасування рішення суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно поновив Дніпровській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не заслуговують на увагу.

На стадії відкриття апеляційного провадження судом встановлено, що міська рада як особа, яка не брала участі у справі, дізналася про існування рішення місцевого суду на початку липня 2019 року та, отримавши 16 липня 2019 року його копію, вже 29 липня 2019 року подала апеляційну скаргу.

Таким чином, визнавши причин пропуску Дніпровською міською радою строку на апеляційне оскарження поважними, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для його поновлення.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, касаційний суд позбавлений процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пункту 1, 2 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, встановити, чи вирішено рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Дніпровської міської ради, та за наявності таких обставин переглянути рішення суду відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2019 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук