Постанова

Іменем України

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 202/2792/19

провадження № 61-10473св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук Ірина Леонідівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року в складі судді: Бєльченко Л. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року в складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л., про встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсним договору дарування житлового будинку, визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_6 . Після його смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_3 і на 1/2 частину земельної ділянки за цією ж адресою. За час свого життя ОСОБА_6 заповіту не склав. Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_6 є в рівних частках його діти: ОСОБА_1 , дочки ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Кожному з них в частині спадкування вказаного будинку і земельної ділянки належить по 1/6 частині. Усі троє дітей ОСОБА_6 у шестимісячний строк звернулися до Першої дніпровської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. Проте державним нотаріусом відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки спірний будинок належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 22 грудня 2017 року.

Позивач вказував, що договір дарування житлового будинку є недійсним з таких підстав. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його дід ОСОБА_7 , який був власником цього будинку. Після його смерті відкрилась спадщина на 2/3 частини цього будинку. За час свого життя ОСОБА_7 заповіту не склав. Спадкоємцями першої черги за законом після смерті останнього є в рівних частках його діти: син ОСОБА_6 , його батько, і дочка ОСОБА_2 , відповідач у справі. Кожному з них належить по 1/3 частині у спадковому домоволодінні. Даний житловий будинок був збудований під час перебування у шлюбі ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , а тому кожному з них належало по 1/2 його частині. ОСОБА_8 померла у 1996 році і належна їй 1/2 частка у домоволодінні була успадкована чоловіком ОСОБА_7 , сином ОСОБА_6 , донькою ОСОБА_2 по 1/6 частині кожним. Таким чином, його дідові ОСОБА_7 належало 2/3 частини (1/2 + 1/6) у спірному домоволодінні. ОСОБА_6 після смерті бабки ОСОБА_8 належала 1/6 частина, а після смерті діда ОСОБА_7 - 1/3 частини спірного домоволодіння, а всього 1/2 частина (1/6 + 1/3). Батько позивача ОСОБА_6 прийняв спадщину після смерті своїх батьків фактично, користуючись спадковим будинком, гаражем, який знаходився у дворі будинку, де знаходився його, ОСОБА_6 , автомобіль марки «Москвич», велосипедами, що належали його батькам, інструментами для ремонту будинку, вудочками і гумовим човном, що знаходились у гаражі. Також факт прийняття спадщини ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_8 і ОСОБА_7 підтверджується актом комісії, посвідченим квартальним комітетом, оригіналом Державного акту на право власності на землю від 23 червня 1997 року, який його батько забрав зі спірного будинку у шестимісячний строк після смерті ОСОБА_7 . На даний час Державний акт на землю знаходиться у сестри позивача ОСОБА_5 . З огляду на це, позивач вважав, що його батько ОСОБА_6 прийняв спадщину відповідно до положень статті 549 ЦК УРСР, фактично вступивши в управління спадковим майном.

Позивач вказував, що ОСОБА_2 , приховавши від нотаріуса факт смерті ОСОБА_7 , її батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , 22 грудня 1997 року уклала договір дарування спірного домоволодіння, на підставі довіреності, виданої ОСОБА_7 01 грудня 1997 року на ім`я ОСОБА_3 , яка зі смертю ОСОБА_7 припинила свою дію. Позивач вважав, що ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7 належить лише 1/2 частина спірного будинку, а інша 1/2 частина належить батькові позивача ОСОБА_6

ОСОБА_1 просив:

встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 ;

визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 від 22 грудня 1997 року;

визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до положень статті 549 ЦК УРСР 1963 року визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. На підтвердження того, що ОСОБА_6 фактично вступив в управління майном після смерті ОСОБА_7 позивач зазначив, що ОСОБА_6 користувався спадковим будинком, гаражем, де знаходився автомобіль останнього, користувався велосипедами, що належали його батькам, інструментами для ремонту будинку, вудочками і гумовим човном, що знаходились у гаражі. Також факт прийняття спадщини ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 , на думку позивача, підтверджується актом комісії, посвідченого квартальним комітетом, а також у ОСОБА_6 знаходився державний акт на право власності на землю за зазначеною адресою. Проте на підтвердження зазначеного позивач жодного доказу не надав. Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_6 протягом двох тижнів після смерті ОСОБА_7 продав свій автомобіль, котрий знаходився в гаражі на території спірного домоволодіння. Доказів того, що в гаражі було ще будь-яке майно, що належало спадкодавцеві і що ОСОБА_6 після смерті свого батька користувався ним, позивачем не надано. У спірне домоволодіння ОСОБА_6 приходив лише як гість. Зазначене підтвердили свідки, допитані в судовому засіданні. Та обставина, що ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 взяв з гаража свій автомобіль, на думку суду, не може розцінюватися як дія, що свідчить про фактичне управління майном спадкодавця, оскільки ОСОБА_6 забрав лише своє майно і більш гаражем не користувався. Доказів того, що ОСОБА_6 користувався велосипедами, гумовим човном, інструментами, що належали ОСОБА_7 , забрав державний акт на право власності на землю, позивачем не надано та судом не встановлено.

Суд першої інстанції відхилив посилання позивача, як на доказ фактичного вступу в управління майном після смерті ОСОБА_7 на наданий ним акт від 23 лютого 2019 року (а. с. 16), в якому квартальним посвідчені підписи гр. ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , оскільки складання такого акту само по собі суперечить положенням інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 14 червня 1994 року, а квартальним засвідчено лише підписи вказаних осіб, що не може вважатися належним і допустимим доказом в розумінні статті 77 78 ЦПК України.

Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_6 ані протягом шести місяців після смерті ОСОБА_7 , ані протягом подальшого часу (21 рік минуло з дня смерті ОСОБА_7 до дня смерті ОСОБА_6 ) не було вчинено жодної юридично значимої дії, котра б свідчила про волевиявлення ОСОБА_6 на прийняття спадщини. Під час розгляду справи позивачем не надано доказів фактичного вступу в управління майном ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 , а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача в частині встановлення факту прийняття спадщини і визнання за ним права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_2 .

Суд першої інстанції зазначив що частиною другою статті 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Під час розгляду справи відповідач ОСОБА_2 зазначила, що погоджується з тим, що договір дарування спірного житлового будинку є нікчемним правочином, оскільки вчинений від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності, яка на момент вчинення правочину припинила свою дію у зв`язку зі смертю ОСОБА_7 . Дійшовши висновку про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку АДРЕСА_2 , суд не вбачає порушення інтересів позивача укладанням оспорюваного договору. Тому суд першої інстанції відмовив повністю в задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, щоправо на спадщину після смерті ОСОБА_7 відкрилось ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд при вирішенні питання щодо спадкових прав керується ЦК УРСР 1963 року, чинного на той час. Положенням статті 548 ЦК УРСР 1963 року встановлено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженням. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до положень ст. 549 ЦК УРСР 1963 року визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не надано доказів фактичного вступу в управління майном ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 , а тому правові підстави для задоволення позовних вимог позивача в частині встановлення факту прийняття спадщини і визнання за ним права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_2 відсутні.

Апеляційний суд вказав, що частиною другою статті 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Встановлено, що відчуження спірного будинку за договором дарування від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності, виданої на ім`я ОСОБА_3 , на ім`я ОСОБА_2 відбулося через 21 день після смерті ОСОБА_7 (а. с. 72-77). Тобто під час вчинення договору дарування довіреність, на підставі якої діяв ОСОБА_3 за дорученням ОСОБА_7 , припинила свою дію. Тому не потребує визнання недійсним договір дарування спірного будинку, укладеного від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності після його смерті, оскільки такий договір є нікчемним. Такий спосіб захисту з огляду на положення статей 15 16 ЦК України за наведених обставин не є ефективним. Крім того, колегія суддів, відмовляє у задоволенні вимог щодо визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку АДРЕСА_2 , оскільки такі вимоги є похідними від вимог щодо встановлення факту прийняття спадщини, які судом визнані безпідставними і необґрунтованими.

Аргументи учасників справи

У липні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували статті 244 248 ЦК України до довіреності від 01 грудня 1997 року, а статті 203 215 ЦК України до договору дарування від 22 грудня 1997 року. Безпосередньо після смерті спадкодавця ОСОБА_7 батько ОСОБА_6 прийшов у будинок на розмову із іншим спадкоємцем ОСОБА_2 . Під час розмови батько позивача просив надати йому документи на будинок для оформлення спадщини. Проте ОСОБА_2 документи на будинок не надала. Батько позивача не знав, що документи на будинок будуть використані для укладення договору дарування усього будинку на ім`я ОСОБА_2 . Внаслідок ненадання документів виник конфлікт між ними, у ході якого батько позивача забрав на підвіконні на веранді будинку оригінал державного акту на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_7 та сказав на адресу ОСОБА_2 , що для оформлення спадщини на земельну ділянку їй потрібно надати документи на будинок. Такі дії ОСОБА_6 судом першої інстанції визнаються фактичним прийняттям спадщини ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 , однак, суд поставив в залежність визнання фактичного прийняття спадщини не доказами щодо фактичного користування спадковим гаражем, а наданням позивачем суду оригіналу державного акту на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_7 та його дослідження судом. Таким чином суд відійшов від необхідності обґрунтування визнання відповідачами факту користування спадковим гаражем батьком позивача, сконцентрувавшись на Державному акті на право приватної власності на землю на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 , знаючи, що оригінал цього документу знаходиться у третьої особи ОСОБА_5 . Після смерті батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , першим із дітей дізналася про смерть батька ОСОБА_5 , що прийшла в квартиру батька та забрала його речі, серед яких був оригінал державного акта на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_7 . Оскільки ОСОБА_5 товаришує з ОСОБА_2 вона не дає позивачу державний акт на право приватної власності на землю на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 ОСОБА_5 направила фотокопію державного акта на право власності на землю на ім`я ОСОБА_7 , але оригінал цього документу позивачу не дала. Позивач надав суду фотокопію державного акта на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_7 та повідомив суд про те, що оригінал документу знаходиться у ОСОБА_5 і що надати оригінал документу немає можливості.

Суди порушили вимоги частини 5 статті 263 ЦПК України щодо повного і всебічного з`ясування обставин, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог та не дослідили у судовому засіданні докази, які були витребувані судом та приєднані до матеріалів справи - матеріали спадкової справи Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори, відкритою після смерті ОСОБА_7 щодо спадкування земельної ділянки. Зміст частини п`ятої статті 263 ЦПК України щодо повного і всебічного з`ясування обставин, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень стосується аргументу позивача з посиланням на надану суду копію державного акта на право приватної власності на землю на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 як факту на підтвердження того, що цей документ знаходився у ОСОБА_6 як аргументу на підтвердження фактичного прийняття спадщини ОСОБА_6 , та на матеріали спадкової справи щодо спадкування земельної ділянки, як доказ ненадання відповідачкою нотаріусу оригіналу державного акта на право приватної власності на землю, які не були досліджені судом. Суди не дослідили матеріали спадкової справи Шостої державної дніпропетровської нотаріальної контори, відкритою після смерті ОСОБА_7 при оформленні спадщини на земельну ділянку, згідно якої на момент оформлення спадщини ОСОБА_2 надала нотаріусу дублікат державного акта на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_7 від 14 вересня 1998 року, при цьому ОСОБА_2 приховала від нотаріуса існування іншого спадкоємця першої черги та фактичного прийняття спадщини батьком позивача та що саме у батька позивача знаходиться оригінал державного акту на землю на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 від 23 червня 1997 року.

ОСОБА_2 у шестимісячний строк не надала нотаріусу оригінал державного акта на право приватної власності на землю, надавши лише його дублікат. Суди без належного обґрунтування відхилили доказ фактичного прийняття спадщини, а саме - копії державного акту на право приватної власності на землю на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 від 23 червня 1997 року та матеріали спадкової справи після смерті ОСОБА_7 щодо спадкування земельної ділянки та обставин, що випливають з цього.

Зазначає, що застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 2-82/09, полягає в тому, що відмовляючи розглядати аргументи позивача, які безпосередньо стосуються суті спору щодо встановлення факту прийняття спадщини: 1) отримання спадкоємцем ОСОБА_6 оригіналу державного акту на право приватної власності на землю на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 у 6-місячний строк; 2) надання ОСОБА_2 нотаріусу в цей же строк дублікату державного акту на право приватної власності на землю; 3) приховування від нотаріуса факту існування іншого спадкоємця першої черги та приховування причин відсутності у відповідачки оригіналу правовстановлюючого документа на землю, - суди вважають ці обставини як такі, що не мають значення для справі.

Вказує, що при житті спадкодавця ОСОБА_7 та безпосередньо після його смерті ОСОБА_6 користувався спадковим гаражем, якій знаходиться на земельної ділянці та у межах домоволодіння АДРЕСА_2 . У батька знаходилися ключі від гаражу. У гаражу перебував автомобіль «Москвич», якій належав батькові, велосипед, який належав спадкодавцеві ОСОБА_7 , гумовий човен, вудочки, інструменти для ремонту будинку, які належали ОСОБА_7 , які батько позивача забрав. Ці обставини підтверджуються актом за підписом свідків ОСОБА_9 і ОСОБА_10 та посвідченого квартальним комітетом, показами свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а також поясненнями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні 22 січня 2020 року. Відповідачі визнали ці обставини як факт прийняття спадщини ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 . На виконання вимог статті 84 ЦПК України позивач звернувся із клопотанням про забезпечення доказів шляхом витребування інформації щодо дати укладення договору купівлі-продажу автомобіля «Москвич» між ОСОБА_6 та ОСОБА_13 , проте суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цього клопотання. Суд першої інстанції не допитав свідків по справі, що унеможливило встановлення обставин справи.

У вересні 2020 ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Зазначає, що батько позивача ОСОБА_6 не прийняв спадщину після смерті ОСОБА_7 , оскільки ані протягом шести місяців після смерті останнього, ані протягом подальшого часу не вчинив жодної юридично значимої дії, котра б свідчила про волевиявлення ОСОБА_6 на прийняття спадщини. Позивачем не надано належних та допустимих доказів про те, що його батько не міг в силу своїх фізичних можливостей звернутися до нотаріальної контори із відповідною заявою про прийняття або оформлення спадщини.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2020 року: відкрито касаційне провадження у справі; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 07 серпня 2020 року зазначено, щоу касаційній скарзі скаржник зазначає підставу касаційного оскарження судових рішень пункти 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України. ОСОБА_1 вважає, що суди застосували положення статті 244 248 ЦК України (в редакції 2003 року) та 203 215 ЦК України (в редакції 2003 року), без врахування правового висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц та висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 25 лютого 2020 року у справі №2-82/09, в яких зазначено, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини» і пов`язує із виникненням цих майнових прав, різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права. Також, ОСОБА_1 посилається на пункт 3 частини 3 статті 411 ЦПК України та вважає, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, а саме копії Державного акту на право приватної власності від 23 червня 1997 року на землі на ім`я спадкодавця ОСОБА_7 та матеріали спадкової справи ОСОБА_7 .

Фактичні обставини

Суди встановили, що житловий будинку АДРЕСА_3 належав ОСОБА_7 на підставі договору на право забудови будинку та безстрокового користування земельною ділянкою від 06 вересня 1950 року.

ОСОБА_7 перебував у шлюбі зі ОСОБА_14 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

01 грудня 1997 року ОСОБА_7 видав довіреність на ім`я ОСОБА_3 на розпорядження майном.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7

22 грудня 1997 року між ОСОБА_3 , діючим на підставі довіреності від імені ОСОБА_7 , та ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 .

За адресою спірного будинку з 10 грудня 1995 року проживала і по цей час проживає відповідач ОСОБА_2 ОСОБА_6 на момент смерті ОСОБА_7 в цьому будинку не проживав і зареєстрований не був. Зазначене не заперечується позивачем, підтверджується допитаними в судовому засіданні свідками ОСОБА_15 , ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_11 , довідками квартального комітету.

Після смерті ОСОБА_7 до Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом звернулась лише ОСОБА_2 07 липня 1998 року їй було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку за спірною адресою і на грошові внески.

Позиція Верховного Суду

При відмові в задоволенні позову суди вважали, що позивачем не надано доказів фактичного вступу в управління майном ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_7 , а тому правові підстави для задоволення позовних вимог позивача в частині встановлення факту прийняття спадщини і визнання за ним права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_2 відсутні, а оспорюваний договір дарування є нікчемним.

Колегія суддів не погоджується з цими висновками судів з таких підстав

Аналіз змісту статей 548 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_7 ) свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. Вказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року в справі № 348/618/15-ц (провадження № 61-9592св19) вказано, що «згідно з частинами першою, другою статті 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. За змістом статті 553 ЦК УРСР вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу). З урахуванням змісту статті 76 ЦПК України прийняття спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном може підтверджуватися будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. У справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_2 у строк, передбачений законом, не подавав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті батька та не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він протягом шести місяців після смерті батька вступив в управління чи володіння спадковим майном».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року в справі № 631/1153/13-ц (провадження № 61-26750св18) зазначено, що «згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців. Прийняття спадщини може підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном. Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном. Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані, тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2021 року в справі № 585/2993/17 (провадження № 61-14279св20) зазначено, що «статтями 548 549 ЦК Української РСР передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Вважається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння з моменту відкриття спадщини; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені у цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до пункту 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5 доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців. З урахуванням вказаного, встановивши, що спадщина після смерті ОСОБА_7 була відкрита у м. Кокшетау, куди він прибув у квітні 1996 року на постійне проживання до дочки ОСОБА_1 , з якою спільно проживав безпосередньо перед смертю і яка провела його поховання, розпорядилася особистими речами та утримує у себе ощадну книжку, яка належала ОСОБА_7 у порядку спадкування після смерті дружини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 в установлений законом шестимісячний строк вступила у володіння спадковим майном ОСОБА_7 , що є підставою для задоволення її позовних вимог про встановлення факту прийняття спадщини після смерті батька та про визнання за нею права власності на 23/50 частини житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 188/530/18 (провадження № 61-14443св19) вказано, що «наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Оскільки договір міни було укладено в 1999 році, то спір про визнання його недійсним повинен вирішуватися на підставі норм, які були чинними в той час».

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята статті 263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди:

не врахували, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців державного акта на право приватної власності на землю;

не звернули увагу, що позивач надав копію державного акту про право власності на землю від 23 червня 1997 року № 003454 на ім`я ОСОБА_7 та вказав, що його оригінал знаходиться у ОСОБА_5 (Т. 1, а. с. 80-86), і позивач звернувся із заявою про витребування державного акту (Т. 1, а. с. 98);

не врахували, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу (частина шоста статті 95 ЦПК України);

безпідставно відмовили у задоволенні клопотання позивача про витребування державного акту про право власності на землю від 23 червня 1997 року № 003454 (Т. 1, а. с. 118), зазначивши, що цей доказ не стосується предмета спору;

не звернули увагу, що оспорюваний договір укладено в 1997 році та застосували до вимоги про його визнання недійсним норми ЦК України 2003 року;

не врахували, що вимоги про визнання недійсним договору дарування та визнання права на 1/6 частки в праві на житловий будинок АДРЕСА_2 є похідними від вимоги про встановлення факту прийняття спадщини.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року в справі № 348/618/15-ц (провадження № 61-9592св19), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року в справі № 631/1153/13-ц (провадження № 61-26750св18), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2021 року в справі № 585/2993/17 (провадження № 61-14279св20), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 188/530/18 (провадження № 61-14443св19) колегія суддів вважає, що: оскаржені рішення прийняті без додержання норм процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржені рішенняскасувати; передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасувати.

Передати справу № 202/2792/19 на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук