Постанова

Іменем України

19 березня 2021 року

м. Київ

справа № 202/7726/19

провадження № 61-560св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Аврора ДРТ»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, у складі судді

Бєсєди Г. В., від 18 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., від 03 грудня 2020 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до товариства з обмеженою відповідальністю «Аврора ДРТ»

(далі - ТОВ «Аврора ДРТ»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона працювала на посаді директора з розвитку медичного центру ТОВ «Аврора ДРТ» з 10 червня 2019 року. Наказом від 16 жовтня 2019 року № 14 її було звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 вважала своє звільнення незаконним, вказуючи, що у день складання наказу

від 16 жовтня 2019 року № 14 вона фактично перебувала на своєму робочому місці. Стверджувала, що її звільнення повинно було відбутись

16 жовтня 2019 року за згодою сторін, проте роботодавець відмовив їй у виплаті неофіційної частини заробітної плати і вона забрала свою заяву про припинення трудових відносин за згодою сторін, а відповідач видав наказ від тієї ж дати та за тим же номером, змінивши підставу звільнення на

пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд поновити її на роботі на посаді директора з розвитку медичного центру в ТОВ «Аврора ДРТ»; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16 жовтня 2019 року по день ухвалення рішення про поновлення на роботі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська

від 18 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місці протягом робочого часу 26 та 27 вересня

2019 року, зокрема не підтвердила свою непрацездатність у вказані дні.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня

2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що підстави для задоволення позову ОСОБА_1 відсутні, оскільки її звільнення відбулось з дотримання положень трудового законодавства.Також суд апеляційної інстанції зазначив, що видача комунальним некомерційним підприємством «Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 11» Дніпровської міської ради довідки про знаходження позивачки на амбулаторному лікуванні

з 26 вересня 2019 року по 30 вересня 2019 року не може бути визнано належним, достатнім та достовірним доказом непрацездатності позивачки 26 та 27 вересня 2019 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня

2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня

2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі

№ 273/212/16-ц, від 31 травня 2018 року у справі № 324/1102/16-ц,

від 27 червня 2018 року у справі № 799/3487/16-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що судами попередніх інстанцій не було досліджено питання відібрання у працівника пояснень перед застосуванням дисциплінарного стягнення. ОСОБА_1 зазначає, що після її виходу на роботу 30 вересня 2019 року, роботодавець не відбирав у неї пояснень щодо причин відсутності на робочому місці 26 вересня

та 27 вересня 2019 року. На думку заявниці, суди не врахували, що надана виписка з амбулаторної картки хворого є достатнім доказом поважності причин її відсутності на робочому місці 26 і 27 вересня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Аврора ДРТ» просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові

рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обгрунтованість.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом від 07 червня 2019 року № 19 ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду директора з розвитку медичного центру ТОВ «Аврора ДРТ»

з 10 червня 2019 року.

ОСОБА_1 була відсутня на роботі протягом робочого часу

26 та 27 вересня 2019 року, про що заступником директора по роботі з клієнтами ТОВ «Аврора ДРТ» ОСОБА_3 було складено доповідні записки.

Факт відсутності позивачки на робочому місці протягом 26 та 27 вересня 2019 року підтверджується актами про відсутність працівника на роботі, а також відповідними відмітками у табелі обліку робочого часу за вересень 2019 року.

Наказом від 26 вересня 2019 року № 20 була створена комісія для проведення службового розслідування факту відсутності ОСОБА_1 на роботі, якій доручено до 01 жовтня 2019 року з`ясувати причини відсутності працівника на робочому місці.

Суди встановили, що протягом 26 та 27 вересня 2019 року члени комісії неодноразово телефонували ОСОБА_1 з метою з`ясування причини відсутності, однак остання на телефонні дзвінки не відповідала. 27 вересня 2019 року ОСОБА_1 було направлено повідомлення № 1 про необхідність надання пояснень щодо причин відсутності на роботі. Зазначене повідомлення не було отримано позивачкою.

ОСОБА_1 вийшла на роботу 30 вересня 2019 року. Актом від 30 вересня 2019 року № 1 зафіксовано відмову ОСОБА_1 підписувати акти про відсутність працівника на роботі від 26 вересня 2019 року № 1 та

від 27 вересня 2019 року № 2, а також надавати письмові пояснення.

За результатами службового розслідування роботодавцем було складено акт від 30 вересня 2019 року, яким встановлено відсутність поважних причин у ОСОБА_1 для відсутності на роботі протягом усього робочого дня 26 вересня 2019 року та 27 вересня 2019 року.

На підставі акту про результати службового розслідування директором

ТОВ «Аврора ДРТ» було підписано наказ від 30 вересня 2019 року № 22 про порушення ОСОБА_1 трудової дисципліни.

Наказом від 16 жовтня 2019 року № 14 ОСОБА_1 звільнена з роботи з посади директора з розвитку медичного центру ТОВ «Аврора ДРТ» за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

В суді першої інстанції свідок ОСОБА_3 зазначила, що з грудня

2018 року працює в ТОВ «Аврора ДРТ» на посаді заступника директора по роботі з клієнтами. 26 та 27 вересня 2019 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі протягом усього робочого часу. Також зазначила, що нею була складена доповідна записка на ім`я директора ТОВ «Аврора ДРТ» про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці. Наголошувала, що позивачка не повідомляла про причини відсутності на роботі та довідку про хворобу не надавала.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_4 повідомила, що з серпня 2017 року по теперішній час вона працює в ТОВ «Аврора ДРТ». З ОСОБА_1 вона працювала в одному кабінеті. Повідомила, що 26 та 27 вересня 2019 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі протягом усього робочого часу. Причини відсутності на робочому місці їй не відомі.

У відповідності до виписки комунального некомерційного підприємства «Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 11» з амбулаторної карти від 30 січня 2020 року ОСОБА_1 з 26 вересня

2019 року по 30 вересня 2019 року знаходилась на амбулаторному лікуванні.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

У пункті 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У відповідності до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частиною шостою статті 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збережені роботи.

Працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (стаття 139 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 142 КЗпП України трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на основі типових правил.

Пунктом четвертим частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Таким чином, у пункті 4 статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця застосувати до працівника стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.

Обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.

Законодавством не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати надані сторонами докази.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами першою-другою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, підлягають з`ясуванню обставини, в чому конкретно полягало порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1 148 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Поважність причин відсутності працівника на роботі у цій справі вирішено за результатами оцінки судами попередніх інстанцій доказів.

Вирішуючи спір, встановивши, що ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці протягом двох робочих днів - 26 та 27 вересня 2019 року, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачка не надала належних та достовірних доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місці протягом зазначеного періоду, а тому її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України відбулось з дотриманням норм трудового законодавства.

Судами правильно враховано, що надана позивачкою виписка комунального некомерційного підприємства «Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 11» з амбулаторної картки

від 30 січня 2020 року не може свідчити про поважність причин відсутності позивачки на робочому місці 26 та 27 вересня 2019 року у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, оскільки згідно з пунктом 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України

від 13 листопада 2001 року N 455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.Відповідно до пункту 1.2 Інструкції видача інших документів про тимчасову непрацездатність забороняється, крім випадків, обумовлених пунктами 1.13, 2.7, 2.16, 2.17, 2.18, 2.19, 2.20, 3.4, 3.16, 6.6., які за обставин цієї справи встановлені не були.

Аргумент касаційної скарги про те, що роботодавець не відібрав у позивачки пояснень щодо причин відсутності на роботі спростовується матеріалами справи, зокрема актом про результати службового розслідування

від 30 вересня 2019 року, відповідно до якого ОСОБА_1 відмовилась надавати письмові пояснення.

Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 01 листопада 2017 року у справі

№ 182/2686/14-ц, від 31 травня 2018 року у справі № 34/1102/16-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі

№ 6-2801цс15, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня

2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович