Постанова

Іменем України

03 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 202/810/16-ц

провадження № 61-9469св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за позовом третьої особи) -

ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Святошинського районного суду м. Києва у складі судді Петренко Н. О. від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П. від 08 вересня 2022 року, і виходив з наступного.

Зміст заявлених позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив розірвати інвестиційний договір від 20 червня 2015 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , визнати право власності на будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 198,4 кв. м.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що 20 червня 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено інвестиційний договір, за умовами якого він прийняв на себе зобов`язання збудувати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язався брати участь в його інвестуванні.

У порушення умов зазначеного договору ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язання та не брав участі в інвестуванні будівництва.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив розірвати інвестиційний договір від 20 червня 2015 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , визнати за ним право власності на будинок загальною площею 198,4 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , і складається з : І поверх - 1 - веранда, 2 - вітальня, 3 -кімната, 4 - санвузол, ІІ поверх - 5 - коридор, 6 - кімната, 7 - лоджія, 8 - кімната, 9 - кімната, 10 - санвузол.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 13 липня 2020 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 .

У листопаді 2020 року третя особа ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , у якому просила визнати право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що на теперішній час вона є власником зазначеного вище житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 25 травня 2018 року та договором купівлі-продажу земельної ділянки від 25 травня 2018 року, укладеними з

ОСОБА_5 та посвідченими приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською О. О. Оскільки ОСОБА_1 вже розпорядився своїм правом щодо предмету спору, визнання за ним права власності на нього порушить її права, а тому на підставі положень статей 321 392 Цивільного кодексу України просила задовольнити її позов.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано інвестиційний договір від 20 червня 2015 року № 01, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 198,4 кв. м.

Додатковим рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2017 року, з урахуванням ухвали Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 лютого 2017 року про виправлення описки, визнано право власності на земельну ділянку, площею 0,0955 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:096:0028 за ОСОБА_1 .

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_2 , скасовано заочне рішення цього ж суду від 25 лютого 2016 року та додаткове рішення від 20 січня 2017 року. Справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Скасовано ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2017 року, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2020 року справу № 202/810/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору та визнання права власності передано на розгляд до Святошинського районного суду м. Києва.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Розірвано інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості від 20 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . В іншій частині первісного позову відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_2 не виконував взяті на себе зобов`язання за інвестиційним договором від 20 червня 2015 року, такий договір підлягає розірванню на підставі положень частин другої, третьої статті 651 ЦК України.

Водночас з огляду на відсутність доказів набуття позивачем у власність земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво спірного житлового будинку, ураховуючи положення частини третьої статті 376 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, вважав позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності недоведеними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із відсутності у неї порушеного права, яке підлягає захисту в судовому порядку.

Узагальнені доводи касаційної скарги

29 вересня 2022 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в частині вирішення вимог позову ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зазначаючи, що суди застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі

№ 669/927/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 08 червня 2022 року у справі № 265/7186/20, від 01 вересня 2022 року у справі № 554/5278/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не урахували добросовісності набуття ОСОБА_3 спірного майна, з огляду на наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на час придбання такого майна відомостей про реєстрацію права власності ОСОБА_1 на підставі судового рішення, а

ОСОБА_5 - на підставі договору дарування. При цьому скасування судового рішення не є безумовною підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на його підставі.

Зазначає про залишення поза увагою судами попередніх інстанцій непропорційності втручання у право власності ОСОБА_3 та покладення на неї індивідуального надмірного тягаря внаслідок відмови у визнанні за нею права власності, як за добросовісним набувачем, на спірний об`єкт нерухомості.

Додатково посилається на те, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на нотаріальне посвідчення укладеного договору купівлі-продажу житлового будинку від 25 травня 2018 року та перевірку нотаріусом при його посвідченні відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі № 202/810/16-ц, витребувано матеріали цивільної справи з суду першої інстанції.

У грудні 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено інвестиційний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_1 зобов`язувався збудувати житловий будинок за адресою:

АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 зобов`язувався брати участь в інвестуванні будівництва.

Пунктом 2.3. договору встановлено, що інвестор здійснює фінансування будівництва житлового будинку шляхом внесення інвестиції, а забудовник забезпечує реалізацію інвестиції інвестора.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, первісне право власності на спірний будинок було зареєстроване 14 березня 2016 року за ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська

від 25 червня 2015 року у цій справі.

12 квітня 2016 року зазначене майно було відчужене на користь

ОСОБА_5 на підставі договору дарування.

25 травня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, площею 198,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці, кадастровий номер 8000000000:75:096:0028, площею 0,0955, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Трубінською О. О. та зареєстрований у реєстрі під номером 979.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга до задоволення не підлягає.

Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі

№ 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі

№ 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Відповідно до положень статті 328 ЦК України, у редакції, яка була чинною на час набуття ОСОБА_3 спірного житлового будинку, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У цій справі ОСОБА_3 завернулася з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , вважаючи, що він оспорює або не визнає її право власності. Суди встановили, що відсутні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на вказаний житловий будинок, а також і для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 .

При цьому питання спростування презумпції правомірності договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 25 травня 2018 року не було предметом спору і судами у цій справі не вирішувалося.

Водночас колегія суддів зауважує, що питання щодо визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, добросовісності набувача, пропорційності втручання у право на мирне володіння майном є предметом розгляду у справі № 759/12152/19 за позовом Київської міської ради, яка вважає себе законним власником земельної ділянки, на якій збудовано житловий будинок, зокрема про витребування такої земельної ділянки із володіння ОСОБА_3 .

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів (в оскарженій частині), Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та загалом правильних висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 .

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, а також витребовувати докази (подібна правова позиції висловлена у постанові Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Висновки судів попередніх інстанцій, виходячи із встановлених судами обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилався представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 у касаційній скарзі.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень (в оскарженій частині), колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в частині вирішення позову третьої особи ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власностізалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович